Оповідання.
Вчора Зоя Павлівна попередила дітей, щоб одяглися по-робочому, бо доведеться ліс лікувати. Дивина! Як людей лікують, всі знають, а ось як ліс… Тому й з нетерпінням чекають Михея Хомича. У лісника, як він каже, слово — золото: прийшов у призначений час. Весело оглянув дітлахів, кожну взуваночку перевірив, а тоді повів у ліс. Біля березового гайка зупинився.
— Хто з вас приходив сюди сік точити?
— Ми з татком були… І ми… І ми…
— Гаразд,— спохмурнів Михій Хомич.— Ходімо тоді до берізок, покажу вам дещо!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як підійшли ближче, побачили, що багато стовбурів дерев були зволожені: з отворів, кимось пробитих, збігав на землю сік.
— Немовби плачуть! — промовила гірко Зоя Павлівна.
— Зло роблять ті люди, що отак з деревами поводяться,— погладив стовбур берези лісник.— Прокрутять дірку, назбирають соку бляшанку й підуть, а берізка від того силу втрачає, на неї хвороби різні нападають, може навіть всохнути… Ну то що, будемо дерева рятувати?
— Будемо! — за всіх Тарасик озвався.
Михій Хомич повів їх у глибину гайка. Там, на дорозі, діти побачили Воронька, у віз запряженого. Наввипередки побігли до коня. А той теж упізнав їх, заіржав радісно.
На возі стояв ящик із вологою глиною. Поки діти Воронька гладили, лісник розім’яв її і аж тоді покликав помічників, роздав їм по дерев’яній дощечці, а на неї по грудці глини поклав.
— Ходімо!
Біля берези, що найдужче постраждала, показав, як треба дірки та тріщини глиною замазувати.
— Сокорух тільки почався, глина засохне і не випустить із стовбура життєдайну вологу! — пояснив.
Михій Хомич розставив дітей по рядах, і робота закипіла. Ледь встигав глину розмішувати, а Зоя Павлівна радила малятам не поспішати, підправляла їх…
Тарасик замазував щілину, що аж до землі тягнулася, а тоді як сахнеться:
— Їжак!
Діти до нього. Справді, з купи торішнього листя вилазив їжак. Обтрусився, а тоді зиркнув на малят, пирхнув сердито й скрутився клубочком. Лише голки увсебіч стримлять. Тарасик пальцем до них доторкнувся — гострі!
— Зоє Павлівно, а що як до садочка його взяти? — мало не стрибала од радощів Маринка.— Доглядати його будемо, а як набридне — відпустимо!..
Саме Михій Хомич нагодився. Як почув такі розмови, спохмурнів.
— Їжак не іграшка. Жива істота і дуже лісу потрібна — мишей, слимаків, хробаків знищує… До того ж у їжаків зараз сім’ї утворюються. Ось заберете його звідси, награєтесь ним, а він без пари залишиться. Негоже так робити!
Діти мовчки відійшли від їжака, а тут Павлик гукає:
— Джміль!
Сипонули туди, немовби ніколи того джмеля не бачили. Хтось хотів його спіймати, та знову лісник втрутився:
— І його чіпати не треба. Уявляєте, як важко було джмеликові зиму холодну пережити. А тепер він шукає нірку, щоб заснувати там сім’ю.
Ось джмелик знайшов нірку під березою й сховався у ній.
— А знаєте,— сказала Зоя Павлівна,— запам’ятаймо цю місцину, щоб влітку сюди приходити, простежимо, як джмелина сімейка розвиватиметься!
Закінчилася глина, і лісник повів дітей до струмочка руки помити. А тоді покликав їх до високої берези. Діти підійшли до дерева й побачили, що в його стовбур вправлена цівка з бузини. Сік стікав у відро.
— Ось так треба сік точити,— сказав Михій Хомич,— а як закінчиться сокорух, я вийму цівку й заткну отвір корком. Ще й глиною замажу. Од цього дерево не постраждає.
Лісник знайшов склянку, й діти досхочу напилися березового соку. Смачного-пресмачного!
Джерело: