І
Німці, що зайняли Київ, з центру міста їх виселили. На Поділ. В одноповерховий будинок зачовганий. У квартиру однокімнатну. Коридорчик, кімната, кухонька і туалет. Звідси теж хтось встиг евакуюватися. Лишили стіл, чотири стільці, ліжко двоспальне і на півстіни — шафа з червоного дерева. Шафа явно із якогось палацу привезена: бронзою вся розцяцькована.
Доки жили в окупації, молодша за ту шафу переживала найбільше: ану ж німці заберуть! Що потім казати господарям, як наші повернуться? Продали? Проїли?
— Не повернуться,— втішала старша молодшу.— 3 Бабиного яру не повертаються.
II
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ну, з горем-бідою пережили окупацію: повернулися наші. І в перший же день вимогливо постукали в двері.
Одчинили — двоє військових. Капітан і жінка-лейтенант. З мішками заплічними. Німецькими.
— Смерш. Контрразведка.
Не питаючи, до кімнати пройшли. Перед шафою зупинилися.
— Она? — спитав капітан.
— Она, родная!.. Она!..
— Тогда займемся.
Капітан скинув заплічний мішок, дістав інструменти. Одчинив дверцята важкенні, заходився люстро знімати. Люстро — два метри заввишки. Так акуратно та впевнено знімав, наче все життя цим займався.
І коли зняв оте люстро, обидві жінки, старша і молодша, внутрішньо охнули: по всій кімнаті сяйнуло золотом. Блюда, тарелі, чарки, підстаканники — чого тільки там не було! Ще й металеві шкатулочки поперев’язувані.
Виймали, акуратно складали до заплічних мішків. Жінка-лейтенант замалим не цілувала кожну шкатулочку. Так за ними, видать, знудьгувалася.
Набили мішки, завдали на плечі, рушили. Не попрощавшись навіть. Мов їх і не було на білому світі. Ну, точнісінько німці!
III
Довго сиділи: мовчазні, ошелешені. Потім старша спитала:
— Впізнала?
— Щось не пригадую.
— Продавщиця з торгсіну. Золото-срібло на хліб та крупи вимінювала. Під час голодовки. Я їй золотий ланцюжок однесла. За хлібину із сої. Просила хоч кілька цукерок для дитини хворої — не дала.
Джерело: