І
Я зі своїм другом, Анатолієм Іллічем Костенком, якось чаркувався із місцевими рибалками. На високому березі Сули, коло багаття. По той бік ледь мріло село, звідки рибалки.
Випили по одному шкаликові, по другому — розговорилися.
— Як поживаєте? — поцікавився Анатолій Ілліч.
— Та яка там в чорта житуха, коли наш голова жить не дає!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
— Звірюка — не голова!
— Еге ж… Як що, так і матом, а то і в морду заліпить. Не одному носа звернув.
— А ви що, не знаєте, що робити? — спалахнув Анатолій Ілліч, якого і сталінські табори не укоськали.
— А що такому вдієш, як у нього все начальство в кишені?
— Та перестріньте смерком, зв’яжіть і в Сулу головою! Хай раків годує!
— Та воно, канешно, так…— зам’ялись дядьки.— Тіки ж якось боязко. Все ж начальство у нього в кишені.
— То ж отак вам, трясогузам, і треба! — схопився на ноги Анатолій Ілліч. Плюнув, ще й ногою розтер.
Лаявся, поки й повернулися додому.
— Ну що воно за народ отакий! Хто хоче, той і товче. А ми тільки сопемо та облизуємось…
II
А за тиждень по хутору, де ми зупинялися, новина: у сусідньому селі голову топили. Перестріли смерком, набили мордяку та в Сулу головою!
— Утопили? — Костенко з надією.
— Та ні, вигреблось, стерво.
— Тьху!.. Учи їх, учи — як об стіну горохом.
Джерело: