Їдальня паровозоремонтного заводу стояла поруч із нашою школою.
Помпезна споруда з гігантськими колонами, з величезними вікнами, з високою, десь аж під хмари, стелею.
Пам’ятаю перші та, мабуть, і останні відвідини тієї їдальні.
Щойно подолав широкі, з білосніжного мармуру сходини, як опинився віч-на-віч з міліціонером. Вирізаний з фанери міліціонер мав дуже грізний вигляд. Однією рукою він діставав з кобури нагана, а другою показував на плакат, де криваво-червоним по білому кричало: “У нас не крадуть!”
Втягнувши голову в плечі, прошмигнув мимо охоронця порядку. Вже примостившися до столика, я зрозумів, чому не “крадуть”. На столі стояло кілька брудних тарілок з білого металу, і на кожній тарілці вибито: “Украдено в їдальні №1”. Ножів не було, мабуть покрали, зате в кожній виделці було по одному лише зубцеві, а ложки світили акуратно просвердленими дірками.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Підійшов до буфету і видивився страву, якої зроду-віку не пробував, але про яку читав у повістях та романах.
Какао! Класово ворожий напій, що ним ласували капіталісти й поміщики. Вся ота нечисть, зліквідована Жовтневою революцією. “Ешь ананасы, рябчиков жуй, день твой последний приходит, буржуй!”
Не пробував ані ананасів, ані рябчиків, класово ворожі ці страви були ліквідовані разом із буржуазією, а от какао якимось чином уціліло та й підступно пробралося в пролетарську нашу їдальню.
То як же його не скуштувати!
— Мені оте,— тремтячою рукою показав на півлітрові чашки із какао.
— Скільки?
Хотів узяти одну, та одразу ж подумав, що, поки розпробую, решту розметуть.
— Чотири.
— Не обдме? — питає буфетниця.
— Питаєте! — чую глузливе за спиною.— Та йому відро дай — видме ще й вилиже.
Черга незлостиво сміється, а я несу на таці дорогоцінний напій, пильнуючи, аби не пролити й краплини.
Сів до столу, взяв першу чашку, підніс до молитовно наставлених вуст.
Що вам, хлопці, сказать про какао? Всі солодощі світу були зібрані в тому напої, кожен ковток переносив мене на Олімп, де проживали боги Стародавньої Греції. П’ючи остогидлий нектар, вони заздрісно поглядали в мій бік, і канючити в мене заважало лиш те, що вони були богами, а не простими смертними. Тільки Афродіта, страшенно схожа на Вальку Чмовжову, улесливо посміхалась до мене, але я лишавсь непохитний, як тичинівська скеля, бо “когда я єм, то глух і нєм”.
Напій виявився не тільки неймовірно смачним, а й до біса наїдним. Після другої чашки відчув, що шлунок наповнився вщерть. Але не лишати ж на сміх ворогам дві чашки какао!
Тож, сито зітхнувши, тягну третю.
Після третьої какао стояло під горлом…
Очі рогом лізли, коли допивав четверту…
Ледь звівся з-за столу. Пофарбовані в какао стіни гойдалися праворуч-ліворуч, люди з обличчями кольору какао теж п’яно похитувались, а вийшов надвір — у небі замість сонця висіла велетенська крапля какао.
Ледь доповз до перону, щоб їхати додому. Там уже зібрався весь наш гурт: Валя Чмовжова, Таня Лобко та Кость Карпенко.
— А ми боялися, що ти запізнишся! — сяйнула до мене поглядом Валя.
— Ще б чого! — дихнув я їй в обличчя хмарою какао.
Став із Валею поруч: не інакше нечистий поставив, наперед хіхікаючи.
— Ось послухайте новий анекдот,— обізвався Карпенко.
Анекдот був дуже смішний, всі розсміялися. Забувши про какао, що переповнювало мене по самісінькі вінця, реготнув і я. Реготнув — та й торохнув щосили…
Валя підскочила як обпечена. Підходив поїзд, а мені здавалося, що люди вибігли на непристойний той звук.
Я не знав, куди подітись, крізь яку землю провалитись од сорому. І коли ми нарешті вдерлись до вагона (у вагони робітничого поїзда не сідали, а вдиралися), коли нарешті поїзд рушив з місця та й затрюхикав по роз’їждженій колії, то найголосніше кричав, найбільше штовхався, звісно ж, Толька Дімаров — так мені хотілося, щоб усі забули про ганебний той випадок. Аж доки якийсь робітник врешті не витримав:
— Ану втихомирся, бо у вікно к бісу викину!
Але й тоді чорт продовжував штрикати мене гострими ріжками. І коли поїзд зупинився на черговому полустанкові й Валя стрибнула на перон, я висунувся по пояс у вікно і гукнув:
— Передайте нашим, щоб наклали вашим!
Отут роботяга й не витримав. Ухопив за вухо робітничо-селянськими обценьками-пальцями і так його крутонув, що воно ледь утрималося на моїй головешці. Та ще й укресав пролетарським кулаком (цвяхи таким кулаком забивати!) по моїй дрібнобуржуазній балдешці.
Найнещаснішою у світі істотою я волікся додому, відставши од гурту. Волікся і гірко роздумував, що це ж тільки какао обпився, а якби ще обжерся класово ворожими ананасами й рябчиками?!.
Джерело: