— Олесю!..
Це голос матері. І чого вона сердиться? Ладен би хлопець встати, та сон прикував до постелі.
— Сусідські хлопці давно вже пішли…
Зажди, мамо, хвилиночку, і він прокинеться. Знаєш сама, як ранком хочеться спати. Сонячний промінь лоскоче обличчя, повітря пахне фіалками. Тут, за хатою, багато фіалок. Чистими, промитими росою очима дивляться вони на Олеся. А він, розкинувшись на купі сіна, усміхається до них крізь легке марення.
— Ось я підведу тебе! — той же голос.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Олесь тяжко зітхає. Треба вставати. Ну — раз, два, три! Одним ривком він схоплюється на ноги, протирає заспані очі, і в душу його вривається потік вранішніх звуків, променів, барв.
— Іду! — відгукується хлопчик і прожогом мчить повз матір.
— Молока хоч випий! — кидає вона услід.
— Потім!
Тільки залопотів босими ногами по дорозі. Легко, як на крилах, перемахнув через балочку, а тут і конюшня вже.
— Здрастуй, Гулястий! — вітається.
Старий сухоребрий кінь чемно киває головою і знову схиляється у ясла. Бач який хитрий! Удає, що голодний. Олесь, ставши навшпиньки, накидає коневі на шию потріпану шлейку і тягне його до водовозки.
— Егей, поїхали! — лунає долиною Олесів голос.
Гулястий підтюпцем біжить до колодязя. Коли бочка наповнюється водою, кінь всім тілом подається вперед, ноги його напружуються, а на суглобах набігають чималі гулі. За це й прозвали старого Гулястим.
Водовозка потихеньку тягнеться в поле. Обабіч шляху, по свіжій стерні, біжить довжелезна тінь, і здається хлопчикові, що то не він, простий собі п’ятикласник, їде верхи, а якийсь велетень на казковому горбоконику. І хочеться йому пришпорити Гулястого і вихором пронестись над степом. Та знає — не можна. Солідна посада водовоза не дозволяє цього.
Дорога звертає до лісосмуги. Аж ось і тракторний стан. Замріявшись, Олесь і не зогледівся, коли добрався на місце.
— Дядьку Сергію! — гукає хлопчик.— Поможіть воду сточити.
Дядько Сергій, чорнявий трохи від природи, а більше від машинного масла, вилазить з-під трактора і, грізно насупившись, хмарою насуває на Олеся. Схопивши його під руки, стягує з коня і з реготом: “Ага, налякав!” — підкидає високо вгору.
— Ах ти, карапуз! — сміється щиро, розкотисто.— Вже й водички підвіз! Рано пташка прилетіла!
Олесь хвацько поправляє після польоту картузик і, забігши наперед водовозки, піднімає над головою голоблі. Смирно стоїть Гулястий, навіть вухом не ворухне. Бачить — нелегко управитись малому біля бочки. Руки терпнуть від напруження, та він героєм тримається.
Чути, як хлюпоче вода, наповнюючи залізний бак.
— Готово! — каже дядько Сергій.— Відчалюй…
Олесь поспішає. Іншим разом заглянув би в люки трактора, попробував би “іскру”, а зараз ніколи, його вже, напевне, виглядають свинарки. Та й на птахофермі ранком вода потрібна.
— Вперед, Гулястий!
Дорога стелиться під самою лісосмугою. Вітерець шугає у верховітті кленів, загадково шепочуть дерева. “Хто йде в непогоду тим лісом густим”,— пригадуються рядки вірша, і в уяві постають герої легенди.
— Стій!
Олесь здригнувся. Ні, це не мавка, а дядько Микита, колгоспний бригадир. Огрядний, з пухлими обвислими щоками, він уже вхоркався, пересуваючись пішим транспортом. Добре відполірована лисина його виблискує крапельками поту.
— Скільки бочок вивіз учора?
— П’ятнадцять.
— П’ятнадцять?
Бригадир виймає з кишені блокнот і робить якісь помітки.
— Так і запишемо,— бурмоче сам собі,— півтора трудодні. Молодчина! Роботящого сина виростила тітка Ганна.
Олесеві очі заграли променями. Збив на потилицю картузик. По-кавалерійському міцно стиснув п’ятами теплі боки Гулястого. От якби мати почула бригадирові слова! Або оте насмішкувате дівча — Мариська. Напевно, відпала б охота дражнитись: “Водовіз, водовіз, пусту бочку в степ повіз”…
І раптом (хлопчина аж похолов) дядько Микита глянув на нього вороже:
— А це що, га?
Бригадир вийняв чіп — і з бочки полилася вода. Темна калюжа на дорозі росла, ширшала. Тихий дзюркіт, а потім — кап, кап, кап… Останні краплі. Мов колючки — в живе тіло…
— Кажеш, п’ятнадцять? — зловісно перепитав бригадир.— Виходить так: півбочки сточив, а половину — назад? Щоб доливати менше?..
Олесь намагався заперечити йому, але губи не ворушились.
— Зараз же бочку постав біля конюшні! Розпряжи Гулястого — і геть іди!
Дядько Микита гидливо сплюнув:
— Яке зелене, а вже — дурить…
Степ і лісосмуга потонули в тремтливому мареві. Ніби з когось кепкуючи, крадькома шепотіли між собою клени… Може, це тільки приверзлося? Невже бригадир міг подумати таке? Про нього, голову піонерського загону?
Олесь уявив: ось він їде селом на Гулястому, а кирпата Мариська, виглядаючи з-за хати, тикає пальцем і дражниться: “Ага, попався, обманщик!” Від таких думок аж в душі похололо.
Не поспішаючи, розпріг він Гулястого і торкнувся гарячим чолом м’яких бархатистих конячих губ. Гулястий, ніби відчуваючи неждану розлуку з господарем, похнюпився і співчутливо лизнув його щоку шершавим язиком.
— Егей, зачекай! — почулося десь віддалік.
Олесь озирнувся і побачив на дорозі закуреного пилюкою велосипедиста, який щосили натискав на педалі. Він пізнав дядька Сергія, тракториста.
— Зачекай! — мовив той, тяжко переводячи дух.— Ху! Так спішив… Запрягай Гулястого, по воду поїдеш!
Хлопець сторопіло дивився в заклопотане, спітніле обличчя тракториста.
— Ну що, не зрозумів? Тільки що бригадира бачив. Наговорив мені сім мішків вовни. Я сміюся, кажу: “При чому тут хлопець? Я сточив, скільки треба, а ви дурниці мелете”. Ти пробач йому, Лесь! Людина, знаєш, заклопотана, в голові всякі цифри крутяться, от і не розібрався, що й до чого. Словом,— махнув він рукою,— запрягай коня і — до криниці!
Олесь часто закліпав очима, рвучко відвернувся, ховаючи непрохані сльози:
— Нікуди не поїду! Раз таке каже — не поїду і все! Щоб люди сміялись…
І він гірко заплакав, схилившись на ясла.
— От тобі маєш,— розгублено знизав плечима тракторист. Він не знав, як йому втішити малого. Мовчки закурив, подумав і раптом смугляве обличчя його осяяла посмішка:
— Слухай, Лесь! А може, ту підеш до мене? Помічником? Серйозно. Робота знайдеться: там ключа подаси, там пального піднесеш. А коли ми в полі — за господарством приглянеш…
Шморгнув носом Лесь, притих, слухає. Хетезик, звісно, цікава річ. Хоча б ота іскра, що за руку смикає. Попаде іскра на свічку, а з свічки — в камеру згорання (премудру назву оцю він добре запам’ятав). І застукотів, закрутився колінчатий вал! А тоді — за кермо і прямуй у поле та тільки гав не лови!
— Ну, чого скис? — наступав дядько Сергій.— Згода? По руках?
Олесь нічого не відповів. Він витер сльози і мовчки почав запрягати Гулястого у водовозку…
Під’їхавши до лісосмуги, хлопець знову побачив на дорозі огрядного лисого чоловіка з сажнем за плечима… “Яке зелене, а вже дурить!” — знову боляче вдарили образливі слова. І гидливий плювок…
Він зіщулився, заплющив очі і так їхав хвилину, дві, прислухаючись, як б’ється серце.
— Ні,— подумав про себе,— хай навіть цифри крутяться в моїй голові, а так ніколи не посмію сказати. Ніколи і ні про кого!
Джерело: