СМЕРТНИЙ СПІВ
Того вечора хтось прошепотів мені якісь глибокі таємниці. Розібрати та зрозуміти я не міг, але на душу осів раптом спокій. Це був перший вечір, коли навколо стояла глибока тиша, що входила в груди пухким інеєм. Ми розташувались у грецькому селі, що посіло береги невеличкої річки.
Я вийшов на подвір’я й бачив: білі полотна степів десь далеко зливаються з зажуреним небом. Купи гаїв вкрилися синім інеєм — усюди глибока потайна тиша й радість білих снів. І ось під цю тишу раптом звідкись зісподу встає цілий табун думок і булькотить мені, як каша. Це знову заговорила моя мука, що позбавила мене спокою.
Хто ж такий я й що, властиво, тепер роблю? Чи загнана, затерта гнида, чи потрібна ланка у великих подіях народу, а чи просто ніщо?
Колись я був артистом-співакою, а нині мобілізований Все-робмисом агент продорганів. Моє життя в місті проходило в тому, що я бігав з вечірки на вечірку, з мітингу на мітинг, з вистави на виставу. Там я механічно, з виснаженим обличчям, з посоловілими від голоду очима проспівував давні романси й деякі з модних революційних пісень. А звідти повертався додому з холодними бутербродами під рукою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Бутерброди ми ділили з старенькою мамою та сестрою. Тоді сідали навколо “буржуйки” —тяглись до купи вугля — і кожен з нас мовчки цідив якісь тьмяні думки й спомини.
Ми раділи, як Великодню, цілій паляниці хліба, що ненароком попадала до нас, пляшці олії, оберемкові дров. А коли я виміняв у селянина великий шматок сала, тоді ми всі дома цілувались, а я співав бадьорих пісень.
Яка ж могла бути культура й мораль у нас, голодних, злиденних, зубожілих?
Тепер я одбираю в селян для голодного міста й заводів хліб. У клунях, ожередах соломи, в коморах, на піддашшях ми знаходили купи пшеничного зерна, що чекало свого вигідного покупця, тоді як сила люду конала з голоду.
Це проймало мене інколи таким обуренням, що я сам починав завзято вишукувати зерно.
Та заспокоєння в цьому мені не було. Один лагідний покво-лий дідусь говорив мені крізь сльози:
— Коли б ти знав, голубчику, як його важко обробляти бодай тобі так легко його їсти!
Я мовчав.
— А нам що ж9> помирати з голоду ? — поспитав робітник що працював з нами.
— А що ти, товаришу, привіз сюди? Де твій крам? Тепер задарма хліб у мене грабуєш?
— Нічого, привезем ще!
Селянин докірливо хитав головою. Робітник замовк.
А я думав в цю пору: чи можу я дати вексель за всю стихію революції цьому дідусеві? Чи можу я взяти відповідальність за мільйони голодного, ошалілого люду?
Ось моя мука, що сичить мені в сердці, як тільки навколо повстане тиша. у
Мені одвели кімнату в грецькій родині. Кімната була чиста, з пухкими ліжками, канапою, комодом,— мебля міського міщанства. В сусідній кімнаті цілу добу не вгасав огонь у плитці — освячене родинне вогнище. Від нього по всіх кімнатах розходилась приємна теплінь.
Господиня більшу пору дня стояла коло вогнища: мішала паруюче молоко. Вона щодня варила каймак.
Зо мною жив політком нашого загону — міцний дебелий латиш. Хто він такий, як і чого попав до комуністичної партії, яке в нього минуле, звідки саме він — я не знав. Ми прожили з ним більше місяця, але нітрохи не зблизились. Ми по більшості мовчали або ж говорили про наші буденні справи.
Нам щодня мовчки господиня подавала ситу страву, і ми, пожадливі й голодні, одхарчовувались. І я почув, як поволі родиться в мені повна фізіологічна радість життя. Тоді дивився я навколо бадьорими очима і на вустах мені розходилась сита усмішка. До нас інколи зазирав господар, маленький чорний грек, хитав головою й, посміхаючись, говорив:
— Ой, булі время! Булі всякий время,— но такий, ой, не булі! Барані, свиня — город забралі, город кушать булі! Ой! Вай-анам! Вай-анам!
— Нічого, нічого! Ти он сколько жрьош! Тєбє мало іщо? А ти знаєш — там дєті з голоду помірають… Рабочій… женщі-ни… пухнуть! Ти ета знаєш!
— Ой! хліби он такой! А вісною мі пуля тіб бросім! Пахай сам — кушай сам. Ті булі сам работай — ті булі сам жрать!
— А ти что тут, с бандітами компанію водіть будеш?
— Какой бандіт! Бандіті — оні звер! Бандіті режет — бан-діті стріляєть. Ой, бандіті! З бандіті помірать нада! Нам нужні хорошій власть! Нам нужні крепкій власть… А хлібі ті сам работай.
— Нічого — приедем! Сам запахаєш! В Советской Росії, брат, лодирей не нада!
— Хі-хі-хі! Что то булі! Ой, что то булі! Вай-анам! Вай-анам!
І вони дивились один на одного лукаво й підозріло.
Це було ввечері. Комісар повагом перевалювався з ноги на ногу, важко сопів. Нарешті розперезався, зняв револьвера й почав роздягатись на ніч.
— Завтра нада викачку! — сказав він під кінець і важко зітхнув.— Нічого не подєлаєш! Республікє хлеба нада. Оні тут жірниє—горя не знають! А там…— і він безнадійно махнув рукою.
Ми швидко задрімали, і я відчував, як по всьому тілу розходились теплі п’яні соки.
І ось серед ночі прокидаюсь і чую: хтось настирливо стукає в вікно. Я розплющую очі й придивляюсь: у сірих присмерках дві військові постаті в якихось куртках зазирають до хати.
— Одчинив —і знову настирливий тривожний стук. Я чую, як у сусідній кімнаті ворочається грек.
— Одчини, чорти б тебе взяли!
— Хто ті є? — обізвався нарешті грек.
— Після взнаєш, одчини, кажу тобі, довго ти копошиться будеш?
— Ні могу, хто ті є? Как я тібе одчиню?!
— Довго ти варнякатимеш, піндос проклятий?
Грек ізсунувся з софи, закашляв, а далі я почув стук У двері. [
— Ой, вай-анам! Вай-анам!
В той же час до двору в’їхало кілька вершників. Я почув — грек мій знову закашляв, почав стукать ослінцями й швидко пішов одчиняти.
Прокинувся комісар, трохи підвівся й напружено вслухався. Я ж дивувався сам собі. Я добре знав, що сталась велика й страшенна небезпека і врятуватись нікуди. А мені в цю пору лише хотілось заховатись у теплу ковдру й снувати якісь свої затишні думки.
Комісар швидко зіскочив з ліжка й почав одягатись, увесь час тримаючи близько себе нагана. Він був стривожений, важко сопів, але всі його рухи були спокійні, розраховані.
— Ну, а ти що ж? Ти думаєш, тєбя помілують? Одівайся, брат!
Я знехотя виліз з-під ковдри й почав надягати одежу. Але не встигли ми й узутись, як двері з грюкотом розчинились і в нашу кімнату увірвалось кілька озброєних людей.
— А, ось вони, пташенятка! Нам-то вас і треба. Комісар підняв револьвера, але на нас націлилось цілих три
рушниці.
— Опусті револьвер, не пособітся! Позно!
До нас увійшов здоровенний рижий чолов’яга. Пишні вуса в нього вкрилися інеєм, і з них падали слизькі краплі. Він зиркнув блискучими чорними очима.
— Хто такі будете? Ваші документи!
— Зачем тєбє документи мої? Что тебе нада?
— Ето потом разберьом, што нам нада! Документи по-кажі!
— А кто требует?
— Я требую! Так мінє покажеш?
— Успокойся, товаріщ! У
— Какой я тобі товариш? Сволоч! Товариш! Што я з тобою — водку пив, чи що? Какой товариш!
— Та що з ним панькаєшся! В’язать його — обшарить. Зразу видать, що за штука,— устряв другий хриплий голос.
— Нічого, ми допитаємо в штабі,— сказав перший.— А лівольверт давай сюди.
Комісар якось знизився й з презирливою посмішкою випустив револьвера.
— А як твоя сила, ти що тоді робиш? А? Сатана!
Нас оточили, обшукали, зачекали, доки одягнемось, і повели з хати. Надворі в обличчя вдарив густий туман. Крізь нього було чутно, як десь далеко гавкали собаки, блимали звідкись смуги світла. Заспівали півні, і від того чомусь зразу стало тепліш у грудях і цікаво.
Я думав: тисячі років проходили по землі й ніч у ніч співали півні — благословляли безупинне життя на ній. Про небезпеку я не хотів думати. Стало по-хлоп’ячому цікаво, чим скінчиться вся ця незвичайна подія.
Ми йшли в оточенні кількох озброєних, осторонь їхали вершники. Стукіт копит лунко розходився в тумані. Один з вершників раптом спинився, запалив цигарку, й тоді в осяянні маленького вогника встали якісь стародавні велетенські легіонери. А сизий туман сідав на одежу, збирався в крижані крупиці, й по тілові розходились дрижаки.
Нас повели якимись глухими закапелками, далі ми увійшли в невеличке провалля, за ним був гай. І коли виходили з гаю, раптом в очі впав рясний промінястий світ. Майже на околиці села нас завели в якусь хату. Ми запримітили маленький каганець, по підлозі було розкидано солому, осторонь валялась амуніція, а коло печі лежало теля й спокійно ремиґало.
Хтось у темній чумарці вискочив з другої хати, оглянув нас зацікавлено-веселими очима й, узявши одного з вартових, швидко зник.
А за кілька хвилин нас просто впхнули в другу просторні-шу хату. За столом напроти нас сидів, обіпершись на руку, добродій у сірій чумарці.
— Ну, не сподівались? — тряхнув довгим чубом і, звузивши косенькі, по-звірячому блискучі очі, пильно вдивлявся в нас.
Ми стояли мовчки, несміливо озираючись. Я все ж запримітив за піччю якесь шамотіння й схожу на жіночу постать, що там вешталась. Обіч стояло кілька озброєних людей і захоплено стежили то за нами, то за добродієм у сірій чумарці.
— Ну, що ж? Розвьорстка? Викачка хліба! Сукини сини, сволочі! Розвьорстка вам!
Добродій зловтішно хитнув головою, а далі впився в нас очима.
Комісар в цю пору легко чмихнув, і по обличчю йому розійшлась тонка презирлива посмішка.
— Хто з вас комісар? Ну? — поспитав добродій суворо, але стримано.
— Я! — твердо відповів мій товариш.
— А-а! Я бачу! Ти?
— Да, я!
— Партійний?
— Да!
— А-а! Дорога рибка! Ти хто? Жид?
— Латиш!
— Так ти сюди, до нас, хліба?
— У мене отечества нет!
— Інтернаціонал? Брешеш. Шахери-махери! Знаєм твій Інтернаціонал! Де твоя свобода, равенство? А мать твою… Людей дурить!
— Ми боремся за всєх трудящіхся, і нікого не обманиваєм, ето всьо ложь! С намі все! Ето бандіти протів, проходімци разниє!
— А хто ж я, по-твоєму?
— А сам знаєш.
— Бандіт?
— Конечно, бандіт! Зачем людей подбіваєш, зачем мєшаєш нам работать?
— Работать, щоб старцями усі стали? Сволочі!
— Неправда! Ти на несчастьї республікі іграєш! Бандіт ти! Разбойнік!
— А ви? Хто ви?
Добродій підвівся, підійшов на кривих ногах до комісара і впився в нього блискучими сірими очима.
— Що з тобою робить? Кажи, що мені робить з тобою? Комісар знизав плечима:
— Я нічого не боюсь!
— А-а! Так! Хлопці!
Він ляснув у долоні, моргнув оком. В гурті хлопців почались якісь суперечки, та швидко один з них підступив, запопав комісара під руки й чекав.
— Ну, хіба не знаєш? Там! — зневажливо махнув добродій і, тиняючись на ногах, кривих, як у доброго вершника, подавсь до столу.
Я несамохіть рвонувся за комісаром. Неймовірний біль і співчуття штовхнуло до дверей. Але до мене зразу підскочив вояка з рижими вусами.
— Жалко? Товариша жалко? Хі-хі-хі! Підожди, ще встигнеш!
Він попав мене за плече й так тримав.
На хвилину я зустрівся очима з комісаром і бачив: очі йому безпомічно й злякано забігали, обличчя перекривилось. Але за мент комісар раптом напружився, застогнав і тоді зовсім спокійний і холодний поволі й твердо вийшов з хати.
Добродій усівся за стіл і так само гостро, з лукавим посміхом поглянув на мене.
— Ну,^а це що за мазня буде? Я мовчав.
— Я тебе питаю, хто ти? Агент?
— Рахівник!
— Який рахівник? Що це за слово?
— Я щетовод!
— Партійний?
— Ні!
— А що ж, кацапня, чи ще який чорт?
— Українець!
— Українець? Чого ти пішов сюди?
— Однаково ми мусимо сюди йти, чи з рушницями, чи старцями.
— За хлібом?
— За хлібом!
— Що ж ти приніс за це?
— А що ж я можу принести?
— Нічого не вмієш?
— Я артист, співака.
— Інтелігенція! — ще з більшим презирством він вимовив.— Сволочі ви, дармоїди! Куди ви кинули людей? Затуркали його! А тепер що ти тутеньки? Ех, сволочі!
ВІН підвівся до мене через стіл і не то грізно, не то насмішкувато різав мене гадючими очицями. Я мимоволі вдивлявся в нього й бачив довгий чуб з широким лобом, як у сільського вчителя, й кислі складки навколо рота, жорстокі й хворобливо-пристрасні.
Я напружено питав: хто ти є— гадюка, чи бунтар, чи великий гріх мого народу, злочинник? Усмішка коло рота в нього розпливлась в щось м’яке, як драглі, й пристрасно-кисле, як у діда, що сюсюкає над повією, й чимсь безмежно далеким були гострі, жорстокі очі.
Було до нестями моторошно.
— Що мені з тобою робити?
Я мовчав. В цю пору десь в тиші ночі глухо залунали три постріли.
— Чув? Чув? Ха-ха-ха!
Я мимоволі скривився, а бандит тим часом говорив:
— Мало вам, сволочі! Буду четвертувати, пекти на вогні, на колеса сажати! Облітаю усю землю, замучу вас! Ге, ви ще взнаєте Коханця!
— А хіба від того легше буде — мутить, мутить людей? Навіщо це?—докірливо мимоволі вирвалось-у мене.
— Навіщо? А ти не знаєш, навіщо? А розвьорстка, а знущання? Ти цього не бачиш — повилазило? Продався за черствий шматок!.. А знаєш, куди вони йдуть? До чого вони ведуть?
Коханець раптом сів, поклав на руки голову й так застиг. До хати увійшов один з вояків і грубо сказав:
— Готово!.. І не дриґнув!..
— А!.. Компартія!..
І він голосно зареготав.
І та ж сама хвороблива пристрасна й жорстока посмішка в зморшках коло рота.
— А тепер ось з цим! —сказав Коханець. Вояка підійшов до мене й презирливо оглянув.
— Стривай! стривай!.. Я ще хочу з ним поговорити. Це Цікаво! Коли там ще доведеться зустрітись? Грицьку, налий йому оцей стакан! Він каже: українець. Побачимо, який з нього українець.
Коханець тряс довгим чубом, кокетуючи,-І ДИВИВСЯ ]
мене вчителем якогось маленького глухого села.
“Кари моєму народові за давні провини, за гріхи й безглу дя”,— думав я.
Якась важка й пекуча хвиля залила мені груди. Тепе я вже знав: я чимсь навіки спаяний з тими, хто послав меь сюди. І смерть чомусь здавалась зовсім не страшна.
Грицько налив шклянку, очевидно самогону, бо від н< потягло пахом перегорілого жита й спиртом. Я лише тепе побачив на столі скибки білого хліба, глечики, тарілки сметаною, пляшки з самогоном.
— Ну?—рішуче сказав Коханець. Я завагався.
— Пий, а то!.. Та однаково!.. Пий, веселіш буде, браток! Тоді я од важив ся, підійшов і в один раз вицідив уск
горілку.
В животі мені разом запекло, у ноги побіг гарячий струмок а в голові великий шум.
Коханець насмішливо дивився на мене.
— Молодчина, хоч цим не поганиш свого роду!
Він ще який час дивився на мене, наче щось зважуючи. Тоді моргнув воякові й, звернувшись до мене, сказав:
— Ну, а тепер іди ти спати, хлопче! Чуєш?
Грицько підійшов до мене, ласкаво озирав, як свою здобич, що вже ніколи не втече.
Він міцно запопав мене за руку й поволік із хати.
Я відчував: ноги мої тинялись, в голові шуміло, в ухах хтось дзеленчав завзято в малі дзвони.
І в ту ж пору перед очима пройшла така яскрава смуга червоних променів весняного ранку й пахощі вербового цвіт^!
Я мимоволі вхопився за одвірок у сінях і застиг.
В той же час хтось грізно постукав у вікно, із хати почувся крик:
— Назад! Назад! — Грицько одірвав мене від одвірка й поволік до хати.
Крізь туман, що стояв мені в очах, я помітив: Коханець сидів і нахабно-огидливо сміявся.
— Ще трохи рано! До світу далеко! Ти той… поспівай нам трохи… А то, брат, щось скучно…— сказав він.
Хтось із гурту хлопців зареготав.
— Бачиш, і хлопці охочі послухать. Я мовчав.
Мені в грудях підводилась якась лють і ненависть. Тим часом Коханець звернувся до мого цербера.
— Грицьку, налий йому ще, нехай його підохотить! Грицько слухняно підійшов до столу і забулькотів у шклянку самогону.
Я тоді наближаюсь до Коханця й рішуче кажу:
— Я не буду пить! І співать не стану!
— Чому? —єхидно поспитав Коханець.
— Я не хочу більше знущання. В ідіть мене, куди вам треба.
— Ще вспієш, хлопче! Ми й тут можемо.
— Не мучте мене, слухайте! — істерично прокричав я. Коханець прижмурив ліве око:
— Слухай, не валяй дурака! Як на те пішло, то знай: я вбивать не стану, а візьму з собою! Брешеш, заспіваєш мені!
Я несамохіть поточився назад і сів на лаву.
— Ги-ги-ги! Будеш нас розважати! їй-бо! Скучно, братуха, їй-бо, скучно.
Він таки справді поневірявся.
Обіперся об стінку і так насмішкувато дивився на мене. Я похнюпив голову й байдуже чекав, що буде далі.
— Слухай сюди,— знову звернувся до мене Коханець.— Ось тоді так: як проспіваєш зараз, на ранок одпущу. А ні — будеш гуляти зо мною ще довго!
Я ноглянув на нього здивовано й недовірливо.
Якийсь маленький чортяка шепотів мені на вухо, підбивав мене на цю спокусу. Але було сором за зраду своєму товаришеві, обурення клекотіло в мені важким туманом.
Та раптом так гостро запахло мені знову вербовим цвітом і червоними проміннями весняного ранку!..
Я підводжусь й похапцем, з огидою випиваю шклянку самогону і, як наймит, похнюпивши голову, починаю співати.
Мене пече зненависть і обурення, голос мій бренить грубо, але… звіряча жага життя перемагає…
Я згадую за тисячі, мільйони люду, обшарпаного, зголоднілого, —що пнеться вийти на кращий шлях, за землю мою радісну й беспутну, що розкинулась тепер, як запльована повія.
Тоді біль цей вливається гарячим потоком у моє серце. Що моя зневага й смерть за їхні муки, за їхні змагання!
Я, не думаючи, беру одну з пісень, котра в цю хвилю приходить мені в голову: “Ой доле, моя доле”, що відповідає моєму глибокому болю, й голос мені бренить тоді соковито й сумно. Напівсвідомо в цю пору я помічаю усе, що діється в хаті.
У двері раптом входить гурт бандитів, диких, неохайнш в якихось чудних убраннях. Хто це? Останки Запорозьке Січі, татарва чи сини мого народу? Очі їм затуркані повол ясніють. М’який спокій лягає на обличчя.
Мій магнат в цю пору з насолодою дивиться на мене, яі ситий крамар, котрого тішать. Та щодалі очі йому туманіюті слізьми, на обличчя лягає сум.
Із-за печі виходить жінка, по-міському вбрана. Бачу: очі її сині-сині, як польові волошки, а підборіддя одвисле, гладке й жовтувато-бліде, як у підстаркуватої повії. Сині дитяч волошки — й повія!
Вона підходить, схиляється на плече Коханцеві й про щось шепоче.
Та за кілька хвилин вони обоє починають разом зо мною співати, і голоси їх повним струменем зливаються з моїм.
Чудно було дивитись! Я собі одним куточком голови трохи посміхаюсь.
Це ж точнісінько як в українській старій мелодрамі! Та що ж поробиш, коли збіглось так життя!
Моя компанія дійшла до смаку, й ми проспівали ще кілька наших пісень. Я бачу — у мого теперішнього життєдавця сум в очах. В його подруги в синіх очах рясні сльози, що горять, як синява нічного неба влітку,— і лише підборіддя повії! Коли скінчили, Коханець важко зітхнув і поглянув не мене теплими, сумними очима.
Його подруга крізь сльози дивилась вдячно й захоплено.
— Ну, що ж, товаришу, вип’ємо! — сказав Коханець.
Я змучений, стомлений, якось байдуже погодився. ,
— А ви, хлопці, мабуть, пора спати! — І він спроквола махнув рукою.
Гурт поволі розійшовся.
Жінка схилилась до Коханця й тужно, ледве чутно промовила :
— А завтра знов у дорогу… пригоди… Боже, Юрку! Коли це скінчиться?
— Що ж поробиш, моя любко!—лагідно відповів він.— Наша доля така — палити землю рідну!
— Доля… доля…
Ми сиділи, поволі цілячи самогон, і уривками розмовляли. Одного разу я нахилився й тихо поспитав:
— А куди ви йдете? За що б’єтесь?
— Я? А хіба я знаю? Мене штовхає, а я йду! Як я можу вдержати? Та один біс тепер — хоч так, хоч інакше, однаково помирати, як розбишаці. А поки гуляємо…
Він сумно похитав головою, приліг на руки й задрімав.
На світанку ввійшли вояки, щось зашепотіли. Коханець виймав з кишені гроші, роздавав їх товстими пакунками. Щось коротко говорив… Усі метушились… А коли почало розвиднятись, загупали вершники, зацокотіли тачанки.
Коханець швидко одягся у звичайного кобеняка, його дружина в свитку — й вийшли з хати.
Я пішов слідом за ними.
Коханця оточив гурт хлопців і щось говорив. Він раптом спалахнув і почав кричати:
— Як? Куди ви дивились? Як вони могли втекти?
— Та чорт його вглядить! — хтось обізвався з гурту. — А ти нащо тут? Розстрілять вас мало.
— Не дуже! Що ми тобі, заприсягалися, наймити?
В цю пору у двір ускочив вершник і щось прошепотів Коханцеві. Вся компанія швидко вгамувалась і вибралась із двору.
Востаннє в мене промайнули жорстокі вузенькі очі ховрашка й пристрасть гадюки коло рота в нього”.
І сині дитячі волошки в полі, а підборіддя застаркуватої повії!
Я непомітно вийшов з двору.
Тіло моє було як побите, безсиле, але десь зісподу вставала глибока соковита радість життя.
Я поволі йшов до себе, а ранок яснів.
Білі пухкі інеї коронували мене цвітом травня, і сміялись зимовою радістю сизі простори степів.
І цілий день тоді стояв радісний пухкий ранок.
А в моїй душі все снувались і снувались глибокі тужливі пісні.
Це я співав землі моїй.
Лютий, 1924 року м. Київ
Джерело: