Був собі, жив собі невеличкий жучок.
Де він жив — хто його знає. То у лісі літав, то на луках. Де ніч застане — там і засне. Такому малому хіба багато треба? А який він був — може, хочете знати? Ох, важко сказати про це…
Як сідав він на гілочці, пташки казали:
— Он зелений жучок, зловімо його!
І пурх-пурх до нього. Та хіба він дурний був, щоб так і дати себе з’їсти! Він — дж-дж! — розправив крильця і полетів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Летить проти сонечка на луки, а квіти й кажуть:
— Що то за гарний золотий жучок летить!
А ввечері, десь у холодочку, в затінку, він здавався жабкам зовсім чорненьким. Так що ніхто не знав, який він насправді. Та це було йому байдуже — жити було весело, їсти було досхочу. Все він навколо облітав і знав, і з усіма був знайомий. Сонце гріло, пташки співали. Отак би все життя!
Якось уранці прокинувся він і полетів навпростець, над лісовою галявинкою, до ставка. Це була весела зелена галявинка, і на ній росли квіти. Навколо старі дерева вели спокійні розмови, а молоді берізки жартували з вітром, завжди ніби вабили його своїм легеньким листям.
— Ой, що це таке? — раптом закричав жучок.— Хто це ловить мене?
Справді, ніби щось заплутало його ніжки. Він швидко зачеберяв ними у повітрі, рвонув — і невидимі пута порвалися. Жучок був завжди цікавий до всього і тому почав оглядатися на всі боки. Якісь тоненькі срібні ниточки літали в повітрі.
— Цікаво, цікаво,— мовив жучок,— я ще цього не бачив.
— Хіба ви не знаєте, що це таке? — спитала з жахом маленька комашинка.— Краще цього і не знати. Ненажери-павуки тчуть свої сіті, щоб ловити нас, маленьких, невинних комашок, і висмоктувати нашу кров. Так загинули дві мої сестри. Тікайте геть, як побачите це жахливе плетиво!
— Ви помиляєтесь,— почав говорити старий жук з рогами.
Але комашинка полетіла так швидко, що її в одну мить не стало видно. До того ж вона була маленька, і її взагалі важко було помітити.
— Вона помиляється,— звернувся старий до маленького жучка,— можеш мені повірити, що ті сіті зовсім інші. їх плетуть старі хрестовики справді для своїх ловів, а ці плетуться для повітряних мандрівок.
— Для повітряних мандрівок? — здивувався жучок. Але не повірити він не міг. Жук з рогами був найрозумніший з жуків. Його навіть квіти слухалися, бо він завжди знав, коли буде дощ, а коли година.
— Якщо хочеш, ти можеш сам побачити,— запропонував старий. І вони сіли на гілку широколистого клена.— їх надто багато тепер народилося, і вони розлітаються в різні сторони… Дивись! — прошепотів він.
На сучку того ж дерева, трохи нижче від них, клопотався, вовтузився невеличкий павучок. Раптом він повернувся трохи набік і посунувся проти вітру — за ним тяглася тоненька срібна ниточка.
— Ой, яка довга! — закричав жучок.
— Тихше! Дивись, що буде далі,— спинив його старий.
Павучок швидко прибіг назад, відкусив ниточку вгорі і, підібравши всі свої вісім ніжок, піднісся на ній у повітря.
— Ой, і я хочу погойдатися на такій ниточці! — закричав жучок, підлетів, схопився за якусь срібну ниточку, бо їх літало багато в повітрі, склав ніжки й крильця і враз… упав на землю. Ох, на цих ниточках, мабуть, лише павуки вміли літати.
Підвівся він з землі, почухав ніжкою бочок і знову відкрив здивовано очі: адже він упав під кленом, і завжди цей клен був зелений, а зараз його широке листя майже золоте.
“Що воно робиться, що воно робиться сьогодні в рідних місцях!” — ніяк не може зрозуміти жучок.
— Дядю! — закричав він до старого жука.— Що ж це таке? Якісь нитки літають, листя жовтіє — що таке?
— Осінь, синку, осінь! — мовив старий жук і похитав рогами.
— Хм,— сказав жучок,— подивимось, що то за осінь.
Справді, пролинуло літо, як на крилах, і настала осінь. У лісі ледь-ледь шаруділо листя, і ніби хтось тихо ходив попід березами й кленами. І де не пройде — там листя ставало золоте й червоне. Мабуть, то й ходила осінь, тільки так, щоб її ніхто не бачив.
Уже не впізнати було рідного лісу, рідної галявинки, рідного ставка. Квіти пов’яли і посохли, травиця пожовкла. Усі були заклопотані, всі готувались до зими. Жучок літав то туди, то сюди і не знав, що йому робити. Пташки збиралися зграйками і співали, але вже не так, як улітку — весело та дзвінко, а так сумно, журно:
Осінь ходить по діброві,
Золотить листки кленові.
Прощавай, наш рідний гай.
Летимо в далекий край!
Ось пташки знялися, високо-високо і зникли за хмарами. Щодня відлітало їх усе більше та більше.
— Невже всі з лісу відлітають? — затурбувався жучок.— А як же я? Мабуть, і мені треба летіти.
Опало листя. Жучок полетів до ставка. Товста жаба та п’ятеро жабенят сиділи на лататті.
Жучок присів оддалік на пеньку — все-таки обережність не заважає — і спитав чемно:
— А коли ви збираєтесь відлітати?
— Відлітати? Ква-ква! Які дурниці! Хто ж розумний від-літає? Ми ляжемо спати на самому дні у себе вдома, в м’якому мулі. Правда, дітки?
— Так, так! Ква-ква! — заквакали жаб’ячі діти на знак згоди.
— А що ж мені робити? — перелякано спитав жучок.
— Якщо хочеш, можеш і ти спускатися з нами,— місця в нашому домі на всіх вистачить. І не бійся: таких, як ти, ми не їмо. Ну, ходімо, дітки! — І жаба стрибнула в ставок, а за нею її п’ятеро жабенят.
Жучок глянув на воду — і аж моторошно йому стало: він же потоне, коли пірне глибоко, та й вода така непривітна, холодна.
Сидить жучок і журиться:
З пташками високо,
З жабками глибоко.
Де ж моя хатонька?
Де ж мені спатоньки?
А тут ще і вітер подув, і жовте листя попливло за вітром по воді. Холодно, невесело жучкові.
— Полечу, пошукаю і собі хатку,— вирішив він.
Під корінням пенька, серед зелені, він помітив невеличку дірочку.
— Ану подивлюсь, може, то для мене хатка буде!
Він устромив голівку в дірку і побачив, що дірочка — не дірочка, а справжня нірочка. Він сміливо вліз увесь і раптом зупинився. З тридцятеро змій спало там, переплівшись. А в самому кінці спала, скрутившись, найстаріша змія, а біля входу — одна невеличка. Але й ця невеличка була як велетень-велетенський, порівнюючи з жучком.
Жучок затремтів і кинувся назад. Невеличка змія коло входу раптом позіхнула і глянула просто на нього. Але не встигла вона й ворухнутись, як жучок дременув так, як тільки могли його нести ніжки.
— І де ти загинуло, мале, дурне? — почув він коло себе. Обернувся і побачив старого жука з рогами.
— Дядечку! Я потрапив до страшних змій. Вони теж сплять, а я їх збудив. Тікаймо, вони з’їдять нас!
— Не лізь, куди не просять! Так тобі й треба! — засміявся старий.— Та то веретільниці — великі ящірки. Дуже ти їм потрібний: вони вже на зиму полягали.
— А що ми робитимемо?
— І ми ляжемо.— І старий показав жучкові щілину в корі старого Дуба.— Отут ми й поспимо. Бач, як уже холодно.
— І довго спати? — запитав жучок.— Я не люблю довго спати, я більше люблю літати.
— На холоді не політаєш,— засміявся старий.— Поспи до весни, поки пташки повернуться і квіти зацвітуть.
— Хм…— похитав головою жучок.— Що ж, спати так спати,— промовив і склав крильця. Він втомився за свої мандрівки і охоче заснув на цілу зиму.
А старий жук потихеньку наспівував:
Люлі, люлі, жучку,
Спи, засни!
Поки стане тепло,
До весни!
А потім і сам став кліпати очима й теж заснув. На добраніч, жучки!
Джерело: