Дозвольте не погодитися

В
«Українській літературній газеті» за 11 грудня 
минулого року прочитав я щемку розповідь про свого друга Григора
Тютюнника з прекрасним портретом у ракурсі, який робив його обличчя особливо
виразним. Невипадково саме таким зобразив цього класика нашої літератури  лавреат Шевченківської премії часів
української незалежності Борис Плаксій, і цей мальований з натури портрет
висить у нашій хаті на почесному місці. І пригадалося мені, як на початку
березня 1980-го мене, тоді державного рибінспектора, знайшов у скрижанілих
плавнях Київського моря Олекса Довгий, щоб повідимити страшну звістку про
Григоріву смерть.

Сльози
з мене витиснути нелегко, але тут ми плакали обоє. Плакали не тільки через
втрату, а й від несподіванки: адже днів зо два Григір збирався приїхати до нас
з Наталею Околітенко в село Лютіж, де дуже любив бувати. Згадую цей епізод
тому, що  Олекса Довгий, – мій давній
друг і, наскільки мені відомо, друг Григора, – відтак не можу погодитися зі
словами Леся Герасимчука з репліки «Посутнє зауваження», надрукованій у цьому ж
числі газети: «…за порадою Олексія Довгого, пильного наглядача за дотриманням
партійної лінії у видавництві  «Молодь…».
Коли б це було так, то перша збірка Григора Тютюнника «Зав’язь», можливо, не
побачила б і світу. В тім- то й справа, що не був Олекса Довгий «пильним
наглядачем за дотриманням партійної лінії», знаю те з власного досвіду. Після
мого арешту в грудні 1964 року у зв’язку із створенням підпільної організації
«Вісники свободи України»  видання моїх
творів було  заборонено, але саме Олекса
Довгий доклав максимум зусиль, щоб моя збірка «Біля вогнища» 1981 року таки
побачила світ. А ще я цим «проривом» завдячую Борису Олійнику та Григору
Тютюннику – останній з приводу моїх віршів звертався до всіх очільників Спілки
письменників. Вже після його смерті Борис Ілліч розшукав мене, сказав негайно
подавати рукопис до видавництва «Радянський письменник» і готувати документи
для вступу в Спілку. Книжка вийшла поза планом, на неї в пресі з’явилося
кільканадцять позитивних рецензій, а з вступом до СПУ не склалося. Наскільки
мені відомо, і Борис Олійник і Олекса Довгий за дозволом на видання моєї збірки
зверталися в партійні органи й КДБ, ручаючись за мою, так би мовити, лояльність
до радянської влади. Згодом  саме Олекса
Довгий, а також Микола Вінграновський та Михайло Шевченко рекомендували мене до
Спілки письменників України, куди мене прийняли 1987 року.

Знаю,
що Олекса Довгий допомагав ввійти в літературу й іншим молодим письменникам,
про багатьох з них тепло відгукувався, 
тож усілякі заки­ди на його адресу вважаю безпідставними. Та й творів, у
яких би він ревно оспівував політику КПРС і прекрасну радянську дійсність, я
щось не пам’ятаю: він усе ж таки «дихав» не Леніним, а нормальним повітрям.