Або недочув, або переплутав

Сказав собі
колись,  що не буду влазити у
квазілітературні полеміки, оскільки у нас вони зводяться до принципу: «Бий
своїх, аби чужі боялися». Тому коли шанований мною Григорій Штонь вибухнув
«філіппіками» проти «заробітчанської літератури» і загального стану культури на
українських теренах («Ціна споглядальності», УЛГ, 14 жовтня 2010 року,
с.14-15), де згадав і моє ім’я всує, в переліку «літераторів-заробітчан», у
яких навіть коми і крапки пахнуть грошима, то лише здвигнув плечима. Загальний
тон і проблема поставлені добре, одначе з іменним рядом, як звикле, щось пан
Штонь або недочув, або переплутав…

Не буду ще раз
повторюватися, але думаю, що погарячкував шанований Григорій Матвійович,
подавши в одному ряду Жолдака Богдана, Кокотюху Андрія, Родика  Костянтина, Рябчука  Миколу, Бондаря-Терещенка Ігоря, Сороку Петра
і мене. Погарячкував тому, що надто різних літераторів згріб в одну велику
купу. Не буду називати яку, бо, можливо, в чомусь має рацію, оскільки і сам є
складовою цієї великої купи  ще з
незапам’ятних совітських часів…

Надумав Григорій
Максимович назвати мене заробітчанином, – це його проблема і його рівень
розуміння цієї проблеми. Не збираюся ні спростовувати, ні ображатися.  Інколи сам запитую себе: «Навіщо це мені?»,
дописав би свою докторську, як це зробило багато моїх знайомих, у тому числі й
Григорій Максимович, яка нікому не треба, їздив би собі на різного роду
захисти, й за святочним «післязахисним» столом 
з розумним виглядом показував, що і я займаюся… наукою… І відповідаю сам
собі словами Портоса: «Я б’юся, тому що 
б’юся».

Не буду
коментувати випади Григорія Максимовича проти журналу «Вітчизна» і обласних
літературних журналів. Стан справ у першому не знаю, щодо обласних журналів –
уявлення маю, але теж не коментуватиму. Що воно дасть? І кому від того буде
легше?

І так би махнув на
все те писаніє рукою, – скільки про мене ружного написано і сказано, що інколи
сам думаю, що то за чоловік такий, отой Євген Баран, ота Синя Борода сучасного
літературного процесу, який направо й наліво загрібає гроші в кишені й танцює
під чужу дудку. Колись і пан Бойчук (той, який Богдан) звинувачував мене у
кумівських стосунках, і Людмила Тарнашинська, сей сумлінний і працьовитий
літературознавець, що має всі шанси відбутися як головний спеціаліст по
літературних шістдесятих. Скажу так, збоку завжди видніше. Але, коли бачиш у
чужому оці билинку, а у своєму не помічаєш колоди, то гріш ціна такому
радикальному оцінюванню.

Але коли прочитав
матеріяли Леся Герасимчука в тій же «УЛГ» (13 листопада 2010 року):
«Фальшстарт» (с.9), у якому він «розродився громами» з приводу виходу поетичної
збірки Людмили Малкович «Свічка зі снігу» і «Навздогін філіппік пана Штоня» (с.16),
у якому грудьми ліг на захист Костянтина Родика, то зрозумів, що відповідати
сим шанованим літературним панам все-таки буду. Пан Лесь  – шанований культуролог і перекладач, знавець
Святого Письма, ще би терпимости і розуміння проблеми, і ціни б йому не було…
Не буду всього пояснювати, бо не випадає мені це робити, тільки скажу, що
колись я вже попікся з таким радикальним критиканством, се було давно, у
Львові. З того часу зарікся щось подібне робити. А поезія Людмили Малкович,
попри певний відтінок формального аматорства, є справжньою, глибинною,
людською. Пане Лесь, кому, як не Вам, розуміти, що є автори, в яких рівень
естетичного і людського (етичного) 
настільки взаємо­пов’я­заний, що розривати сю єдність не можна, не маємо
права. І Ваш випад проти Люсі Малкович нагадує мені випад Михайла Коцюбинського
проти Миколи Філянського – не про рівень естетичного ідеться, а про рівень
етичного – («Колись пан Біг, – писав з того приводу Гнат Хоткевич, – простить
йому сю рецензію»).

Щодо захисту
Костянтина Родика, то я не коментуватиму сього матеріялу, бо, можливо,  в чомусь і має рацію пан Лесь. Але саме від
Родика колись почув  фразу: дайте мені
чистий папір в обкладинці, і я його розрекламую. Він це з успіхом робить. Бо
більшість його «рейтингових книг» і є тим чистим папером в обкладинці…

І на завершення.
Рівень культури залежить і від рівня проведення дискусій. Цього у нас, на жаль,
нема. І немає у кого  повчитись. Ні пан
Штонь, ні пан Герасимчук цим умінням, на жаль, теж не володіють. А тому треба в
таких випадках завжди пам’ятати геніального Довженкового коня з його
українським класичним: «Не туди б’єш, Іване!». А якщо не знаєш, куди і кого
бити, то поглянь у дзеркало. Там, у ньому, ти побачиш свого вічного противника,
свого вічного недруга,  свого зрадника і
найвідданішого друга, яким є ти сам.