Сьогодні я сиджу, згорбившись, за величезним столом-пеньком у барі й жадібно доїдаю куплений за кілька копійок гарнір із ненависної мені перловки. Намагаюся пропхнути до нутра це глизяве вариво якнайшвидше, щоб відвідувачі не помітили мою злиденність і бідноту.
Завсідники завжди стоять у черзі за пивом і невдоволено дивляться на студентів, які сидять, як оце я, та похапцем ковтають кашу, зайнявши за столом їхні місця. Або поставлять біля тебе кухлі з пивом та й нетерпляче чекають, коли ти вже дожуєш і вшиєшся звідси, звільнивши їм стіл.
До прилавка підійшов сухий, неголений та немічний чоловік. Його давно не чесане сиве волосся було схоже на алюмінієвий жмут дроту, що звисав і стирчав врізнобіч на темній, зморшкуватій, маленькій голівці.
– Ану, пшол отсюдова! – гаркнула на чоловіка продавщиця й почервоніла, ніби кумачева полотнина. Відкинула його руку з прилавка, рвучко взяла в наступного клієнта гроші й стала цідити в нахилений кухоль пиво. Воно поволі підпливало й заповнювало бурштиновою рідиною вінця, піднімаючи грайливу білу піну. При штучному освітленні цей напій мерехтів різнобарв’ям, викликав пекучу жагу випити.
– Еллочко, голубонько, бризни хоч краплиночку, хоч на один ковточок, я тебе дуже прошу! Ну хоч пару крапель – душа горить!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Він дивиться на неї немов на всемогутню небесну мадонну й чекає, що ж вона йому на цей раз утне. А раптом не відмовить і націдить цього жаданого магічного напою!
– Ну, Еллочко! Хочеш, стану перед тобою на коліна? Ти ж цього хочеш, правда? Прагнеш, щоб великий колись художник падав на коліна перед торговкою пивом… Я стану… стану…
Він хотів і вже намірився це зробити, але вмить обличчя його посіріло від гніву й розпачу:
– Перед справжньою жінкою стану, цілуватиму їй ручки й ніжки, перед красунею принижусь, та не перед торговкою! Чуєш, перед тобою не принижусь! Я тебе не малював би й за десять бочок пива! Ти потворна, безсердечна жінка!
– Пшол вон отсюдова, алкаш вонючий, – гидливо процідила крізь зуби Еллочка. Її здоровенні, немов гори, груди, часто здіймалися перед безформенним тулубом і дихали гнівом.
Високо піднімали й опускали мережку об’ємної кофтини. Могутнє вгодоване підґарля й такі ж опухлі рожеві щоки пашіли полум’ям! Здавалося, все навколо розпечене її жаром.
Чоловік безнадійно махнув скаліченою кистю руки, обернувся й направився до мого столу. З ходу гепнувся біля мене на стілець, виставив уперед свою правицю, пильно глянув мені в вічі своїми блискучими чорними зіницями.
– Знаєш, що це таке? – запитав і показав зашкарублим жовтим пальцем на татуювання, яке чітко проглядалося крізь шкіру його руки. Прекрасної форми овальна палітра охоплювала кілька граційних пензлів – символ справжнього художника. Під палітрою три літери ЛАМ – Ленінградська академія мистецтв.
– Знаю, – відповів я, й на душі стало зовсім сумно й моторошно. Сумно за те, що моєю великою мрією було навчатися в цій Академії і вона не збулася. Навіть колись писав туди листа, щоб надіслали мені правила прийому до цього мистецького закладу. Та куди було нам, селюкам, до такої науки?! Коли мене навіть не взяли до художнього училища… Сумно й тому, що боготворив кожного художника, який навчався й гарно малював. Сумно й тому, що вперше побачив, як принижують живого художника на очах у багатьох людей. Сумно…
– Я там навчався, – мовив з погордою чоловік. – І Тарас Шевченко там навчався. А мене тепер ганяють звідусіль, мов собаку: «Подоляк, вон отсюдова, Подоляк нє заході, Подоляк нє мєшай». А мені потрібне спілкування. Я хочу бачити розумних людей, хочу всього-на-всього півчарочки горілки. Тоді я знову козак! О! Я колись був козаком. А як малював! Кращим живописцем був на курсі. Одним із кращих студентів Академії! Якби не війна… Усе відібрала в мене, все. І кохану, і життя, і талант. Все коту під хвіст…
Зробила мене десантником-кулеметником штурмових катерів. Відібрала пензлі, відібрала здоров’я… Взимку, було, наллють утробу спиртом, і вперьод, Подоляк, на штурм! Я йшов, вірніше плив, куди пошлють. Думаєш, я і в юності пив? Нічого подібного зі мною не траплялося. Навіть краплини в роті не було. У війну й після неї – було. Звик до спирту, а здоров’ячко тоді було, не жалівся…
– Давай мені папір і олівець, я тебе вмить змалюю, – із захопленням блиснули його очі. – Думаєш, Подоляк неправду торочить. Ні! Подоляк ніколи не брехав і не збреше. Ну, чого здивувався? Давай папір!
У моїй сумці завжди була гумка, олівець та альбом для замальовок. Я дістав його, розгорнув на потрібному місці, подаю Подоляку. Він узяв скаліченими пальцями олівець, пильно подивився на мене, змахнув ним у повітрі, ніби диригентською паличкою, й став щось креслити на папері.
Чимало часу водив і шкрябав олівцем, тоді опустив голову й заплакав:
– Де ти, моя мистецька Академіє? Де ти, моя майстерносте, куди я тебе дів? О доле моя безталанна, о горе…
Я поглянув на його роботу. Нічого, окрім кривих ліній, там не було. Навіть натяку на образ людини не було. Але я вірив, що він таки навчався в академії, бо напередодні зустрічі бачив колись написаний ним портрет Юрія Гагаріна й розмашистий підпис «Худ. Подоляк».
Мені було дуже боляче за нього, за його знівечені роки в час війни. Але удвічі боляче від того, що він вижив у лихоліття й не зміг поборотися за себе тепер, не встояв перед чаркою оковитої, не зумів зберегти й виплекати свій талант. Тиснуло й щеміло від болю серце. Зовсім недавно я, сільський хлопець, намагався вступити до художнього училища. Не пощастило. А він, щасливець, закінчив Академію мистецтв у самому Ленінграді! У найкращому мистецькому закладі, де навчалися й викладали найвидатніші художники радянської імперії. Де вчилися наші українці Сошенко, Світославський, Шевченко, Рєпін, Мурашко, Пимоненко та інші. Де викладали Бруні, Чистяков, Брюллов! Ні! Цього не можна простити тобі, чоловіче.
– А дозвольте, я вас намалюю, – рішуче мовив й вихопив з його рук олівець, перегорнув зіпсований аркуш альбомного паперу.
– Спробуй, хлопче, спробуй, – мовив дратівливо, недовірливо й застиг непорушно переді мною, ніби натурник в училищі.
Швиденько став окреслювати скуйовджену голову, запалі з синцями очі, горбаткуватий ніс, глибокі зморшки під очима, на щоках та на лобі. Біля мого столу одразу ж зібралося чимало роззявляк із кухлями розпочатого пива. Вони з цікавістю спостерігали за моїми рухами й захоплено перемовлялися, підбадьорували:
– О! Диви-диви! Вимальовується щось.
– І схожий, я тобі скажу! Ніби дві краплі води!
– Все, Подоляк, пора тобі помирати! Замінить тебе цей хлопець у нашому місті, замінить, і то незабаром.
Художнику не терпілось подивитися на мій малюнок й оцінити, за що нахвалюють мене пияки, але він вперто й непорушно сидів, чекав розв’язки цієї непередбачуваної оказії.
Поставивши в правому кутку малюнка дату його створення, рік і місяць, я повернув малюнок й показав Подоляку. Той на мить протверезів, і з його пересохлих очей скотилися скупі сльози-горошинки:
– Та-а-а-к! Ти справжній художник! – Взяв олівець і кривими літерами підписав: «Це я, Подоляк». Підвів на мене каламутні очі, став витирати їх заяложеним рукавом.
– Тепер ти маєш поставити хлопцю могорич! Склянку горілки або кухоль пива, – загомоніли спостерігачі.
– За що він поставить, – сказав один, – якщо й пасок від штанів пропив, хіба не бачиш, що на мотузці їх носить?
– Не потрібен мені могорич, – тихо мовив я. – Щоки мої залилися рум’янцем. Мені було дуже радісно, що справився із завданням, зумів намалювати цього художника.
– Тоді ми тобі поставимо півсклянки горілки і кухоль пива! Ось, бери, мій!
– Дякую, але я не п’ю. У мене хворе серце. Нехай вип’є він, – підсунув до художника склянку й кухоль.
– Так він одразу ж вирубиться!
Подоляк підніс склянку до посинілих губ, й вона миттєво зникла в його утробі. Запив пивом і витерся тим же брудним рукавом. Одразу його очі заблищали й зробилися нерухомими. Він крутив головою врізнобіч й щось бурмотів незрозуміле.
Я згорнув альбом, підвівся, щоб вийти. Подоляк став на ноги, щоб іти за мною, але одразу ж упав під стіл. Лайка бруднограєм забила із-за прилавка бару. Перед нами з’явилася Еллочка. Вона ухопила Подоляка за ноги й стала тягти його по кам’яній підлозі до сходів, що ведуть з підвалу. Мотузка на штанях репнула! Не зважаючи на його оголений живіт, сідницю, вона оскаженіло волокла чоловіка у напрямі дверей.
– Що ви робите!? – закричав я. – Це ж – людина! Не смійте його волочити!
– То бери його і втішайся! Защітнік нашолся, блін, понімаєш!.. Кто його угостіл, нє ти лі?!
– Хіба ж я знав, що від однієї склянки, від одного ковтка…
– Знал, нє знал… Думать головой нада! Он уже потєрянний чєловєк!
Я взяв його під руки й став виносити сходами вгору, на вулицю. Безсиле тіло художника звисало лантухом, а ноги чіплялися за цементні зубці сходів, заважали тягти. На оголеній нозі виднівся слід величезної колишньої рани. Оголені груди були вкриті слідами осколкових поранень. Художник на мить розплющив каламутні посоловілі очі й ледве вимовив:
– Залиши мене тут, під баром… на лаві…
– Я вас допроваджу додому. Де ви живете?
– Я вже не живу… Ще деякий час проісную, промучуся на цій землі…
З того часу доводилося бачити Подоляка кілька разів, але в такому стані, що він мене не впізнавав. Згодом дізнався – він помер під стіною бару. Поховали його на містечковому цвинтарі без почестей і прощань. Отак просто закопали, як закопують бездомних тварин. Копачі поставили невеличкий хрест із написом дня смерті. Ні імені, ні прізвища на хресті не було. Безіменна людина, й усе.
Моторошно на серці. Якась провина довго висіла наді мною за те, що не знав про нього майже нічого. Та й не розпитував – не до того було. З ранку до вечора пізнавав науку, грав, малював. Коли було думати про безрідного художника? Ось і гризе совість дотепер. А скільки міг би розповісти цей цікавий чоловік, який загубив свій талант через фатальні й трагічні історичні події в державі, в якій жив.
P.S. Одного разу я шукав ганчірку, щоб помити підлогу в музичному класі. В маленькій комірчині побачив шмат цупкого картону, на який підбирали сміття. Оглянув надзвичайно майстерно виписану площину і зрозумів, що переді мною деталь написаної руки Юрія Гагаріна. В правому кутку картону виднівся розмашистий підпис: «Худ. Подоляк». Усе, що залишилося від людини…
Довго вдивлявся в могутнє письмо померлого художника. Мною оволодівав розпач. Чому так буває в житті, чому доля так нещадно поводиться з людьми? Чому не вберегла талант від цього зілля?..
«Якщо мені колись пощастить і стану художником, – подумав, – ніколи й не гляну в цю кляту склянку».
Багато питань тоді виникало у вразливій юначій свідомості.
2 липня 2006 р.