Політична сатира Михайла Пасічника
Те, що стало смішним,
не може бути небезпечним
Вольтер
Григорій ЦИМБАЛЮК, письменник, учасник бойових дій в російсько-українській війні
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дошкульно й нещадно висміює підлого мокшанського агресора Михайло Пасічник своїми «щоденниками спротиву». Понад півтори тисячі віршів, а радше бойових патронів увібрав у себе його двотомник «Двовійна» (Видавець О. О. Євенок, Житомир, 2019). Сміливо можна сказати, що це унікальне видання стоїть на першій лінії оборони не лише нашої гідності, а й Незалежності взагалі.
Звісно ж, до заліського мордору не можна інакше як зі сміхом і вбивчим сарказмом ставитися, бо в іншому випадку він планомірно сплюндрує усе святе, в утробі знищить зародки живого. Причім усім: і політикою, і тотальною брехнею, і нечуваною підступністю – така вже отруйна природа цієї чорної діри ойкумени. Відтак іншої розмови з тим цивілізаційним покручем і за визначенням не може бути. Тому й маємо такий сміливий виклик ненаситним ординцям, які:
Напившись блекоти із Волги й Дону,
Роздвоївши дрозда на знамені,
Мов бугаї корид, через кордони
Біжать на жовто-синє, як чумні.
(«Мисливиця Росія»)
За усталеною логікою перебігу речей, слід насамперед вірно поставити діагноз. Тоді хворобу набагато легше здолати. Однак у випадку із Росією ми маємо хронічну клініку, яка не піддається жодному медикаментозному лікуванню. Хірургія теж безсила, оскільки «великодержавіє головного мозку» – невиліковна хворобачка. Зрозуміло, що за такого безнадійного стану марна справа займатися діагностикою. Можливо, саме тому Михайло Пасічник взявся писати хроніки перебігу смертельної занедуги північного сусіда. Адже ці необлудні свідчення нечуваної підлоти «братнього народу» неодмінно прислужаться притомному людству для створення в майбутньому дієвої вакцини проти тотальної брехні та всеохопної фальші.
А поки що скрупульозна, хай і вбивча водночас історія хвороби, невтомна реєстрація страшних симптомів, які врешті-решт призведуть до неминучої агонії, – не просто неоціненний внесок у вивчення анатомії духовної мутації, а й суворе застереження всьому світові: зась мати справу з путінською Росією – її інфекція несе смертельну загрозу цивілізації. Бо й досі, на жаль:
Їх світ ще до кінця не розпізнав,
Хоч вони й виють, як вовки голодні.
Прокляття всім потрійне, хто почав
Підводити народи до безодні…
(«Дозована війна?»)
Та попри все Залісся вперто гундосить про богообраність і духовність. Таки небачену і нечувану досі. Аж до цілковитого абсурду. Їй-бо дарма намагатися здоровим глуздом збагнути, як може неначебто православний священнослужитель освячувати балістичну ракету з промовистою назвою «Сатана». Зайве згадувати іншу зброю калібром менше – то буденні факти звихнених «миротворців» у рясах. А втім…
Коли святиням не стачає справжності,
Коли духовність обживає дно, –
Збагнуть абсурд російської сакральності
Не кожному на світі цім дано.
(«Абсурд російської сакральності»)
Звісно ж, нинішня недоімперія приречена на поразку. Жодного сумніву в тому, що рано чи пізно та поганська орда розпадеться на улуси, «колапсом обернеться гріх її…» Цілком очевидно, що вже й сьогодні:
Ледь втримує Росія дах.
Все важче їй цей дах тримати…
Вона розлазиться по швах,
Із котрих лізе й лізе вата…
(«Чи втримає Росія дах?»)
Шкода лише, що цю «вату» й досі багато забамбулених сприймає за «белые снега России». До краю змеркантилізований світ заради власної вигоди зчаста і «сам обманываться рад». Історія так нічому й не навчила зманіжену Європу. А то де б цю Московію бачили…
Не кращі, на жаль, нібито й «свої». Весь гидезний паноптикум, починаючи від єфремових з допкіними і лораками та закінчуючи продажними лолітами вкупі із «московською сукою з України», на світ божий витягнув Михайло Пасічник.
Все у них в шкатулочці, в коробочці,
Зрада їхні душі не трясе,
То уже не найманці – запроданці,
Шмат гнилої їм понад усе…
(«Яничари штибу Януковича…»)
Усім зрадникам воздав по заслугах, чітко вказав «п’ятій колоні» на своє місце – під лавкою.
Взагалі, вражає діапазон неспокою автора. Його сарказму, його дошкульній сатирі до всього є діло. Жодна напасть, що загрожує Україні, не залишається поза увагою. То й не дивно, що обіч магістральних так би мовити тем М. Пасічником піднято огром рідного паскудного злободення. Але знову ж таки усе воно в жодному випадку не похапливе, а глибоке, дошкульне і дотепне.
Чим їй історію наповнювать?
Несе біду геть скрізь чимдуж
Країна карликів духовних,
Держава вічно мертвих душ…
(«Біда – від безуму…»)
Своїм двотомником Михайло Пасічник засвідчив, що українська традиція гумору і сатири перебуває в руках надійних, упевнених. Розвиваючи і вдосконалюючи своє гостре письмо, Михайло Пасічник услід за Степаном Руданським та Степаном Олійником не завжди йде лише услід своїм попередникам, але й подекуди випереджає їх, бо такий закон діалектичного розвитку по спіралі… Новизною творчої манери знаного в Україні поета є те, що він вміє зміксувати політичну сатиру з високою художністю письма, його вірші – не просто римовані агітки чи лозунги, а й самодостатні мистецькі твори.
Домінанта стилю двотомного видання – сатира та іронія, завдяки яким створюються образи політичних діячів, їхніх підлабузників та рабів, котрі бездумно роздувають небезпечний жар «русского мира». Деякі твори – це яскраві памфлети, героєм (антигероєм?) яких є натхненних відродження радянської імперії ВВП (Путін). Влучні і нищівні характеристики конструюються із застосуванням бурлеску, іронічного мовлення, влучних і дотепних висловів, метафор, сатиричних гіпербол та порівнянь. Такий стиль має свою специфіку: він спирається на конкретику сьогодення, морально-етичні критерії загальнолюдського виміру, на здоровий глузд і логіку, тому не передбачає надмірного поетичного вітійства, складних образів, прихованої семантики, езопівської мови, бо все, що відбувається нині у стосунках України з Росією – гранично прозоро, однозначно і ясно постало, як межа поміж білим і чорним. При цьому чітко означується авторська позиція – поета-громадянина, українця, патріота, для якого Україна – понад усе. Та Україна, на землі якої він народився, де проклав перші стежки, проторував свої дороги до людей, милувався її лісами і нивами, вклонявся могилам предків, що навіки лягли у цю єдину і найріднішу землю. Тому болить її горе, тому думка і почуття рвуться і тріпочуть у римах і ритмах, бо він – ще й поет, якому дано опрозорювати сутність колективного буття, нести слово, як світло, і допомагати сучасникам бачити ясно те, що затуманюється чужими силами, заговорюється недоброзичливцями.
…Таки не всім потрібно бути на фронтах. Багатьох і взагалі туди на гарматний постріл не можна допускати – багато легше без баласту воювати. Тому неабиякої ваги мають справжні бійці. До числа цієї славної когорти без найменших вагань можна віднести Михайла Пасічника з його грізною зброєю – неймовірним двотомником «Двовійна».