Любов Сердунич, «ШаВлія» (Інтимно-еротична лірика). – Вінниця: ТОВ «Твори», 2024. – 152 с.: іл.)

То не любов, що присяги боїться
(Леся Українка).
Любов – найкраще почуття, яке є в людині
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
(Лев Силенко).
Моя любове, я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
(Ліна Костенко).
Є така рослинка: шавлія. Може, не надто показна з вигляду, однак пахнюча, цілюща, красива… І є любов – наче шавлія. А буває й інша…
На глибоке переконання письменниці Любови Сердунич, для повноцінного, щасливого життя людям потрібно мати як необхідні матеріальні умови, так і духовні: благотворні сокровенні почуття. І це –почуття, важливі в усі часи: любов та кохання. Саме їх, вважаю я й авторка, в нас у достатній мірі не вистачає. Тому й мотивом написання збірки Л. Сердунич «ШаВлія» слугували авторці факти з вітчизняних сучасних шлюбно-родинних стосунків. У цьому зв’язку поетка не двозначно міркує: названі життєтворчі почуття до певної міри можуть покращити існування членів нашого суспільства. Бо в любові та коханні акумулюються у різних пропорціях, співвідношеннях такі цінні явища, як радість, надія, віра, енергійність, співпереживання, відповідальність. Про все це вона твердить у своїх життєствердних поезіях «Кохання сонет», «Лю… лю…», «Горобина», «З тобою», «Якщо цвісти мені…», «Я вірю!», «Диво з небес», «Я не питала дозволу», «В твоїх долонях», «Зацвілося між нас» та в багатьох інших.
Авторка-гуманістка вказує на цілу низку причин зменшення в інтимних стосунках любови та кохання: невлаштованість побуту закоханих пар, зневага, егоїзм, черствість, інертність, жорстокість, заздрість, безвідповідальність, байдужість, заробітчанство, зрада, пияцтво… Про це вона з великим болем і тривожністю пише у мінорних поезіях: «Чому зникає любов?», «Шлях до щастя», «Затихли бурі», «Наша поразка», «Давно в душі зачинені віконця…», «Отямся, не муч любов’ю…». У вірші «Прощай!» мовиться про те, що, на жаль, є серед наших чоловіків і боягузи, які страшаться життєвих випробувань, тоді як жінки очікують від чоловіків «єднання сердець». Так звані «мужчини» перелякано кажуть, мовляв, що для них родинне життя буде нездоланним тягарем.
Характерно: поетка та її лірична героїня осуджує негідну моральну поведінку і жінок, які займаються перелюбством. Не варто їм бездумно спокушатися на одружених, чужих чоловіків. Хоч воно, украдене кохання, іноді таки яскраво горить, манить, обнадіює теплом, ласкою, але його буде замало на дві родини. По своїй суті, як далі мислить авторка, це – злодійкуватий «герць двох сердець», випадкове єднання плоті з плоттю, котре, звісно, не приносить спокою, надійности і повного щастя.
В поезії «Трунок – отрута» є таке застереження авторки, порада чоловікам і жінкам: не зраджуйте, «не пийте чужих трунків», бо смакувати чужим щастям – це насправді «страшна річ». Тільки справжньому коханню можна впевнено, навстіж відчиняти двері душі і серця, навіть мати «ніч удвох».
У цій книзі з назвою красивої, цілющої рослини є глибокі авторські роздуми про безпосередній вплив згаданих почуттів на фізичне й духовне здоров’я залюблених індивидів. Воно, на думку поетки, суттєво впливає на можливості реалізації ними своїх необхідних потреб, інтересів, цілей. Тому пані Любов звертає свою увагу й на взаємозв’язок двох умов людського життя:
«У твоїм полоні – вільна я.
У твоїх долонях я – жар-птиця!»
(«У твоїм полоні»).
«Розділились наші ночі
На мовчання і на вірші…» –
говориться вустами ліричної героїні у сумовитому творі «Всю седмицю».
Смертельним ворогом любови та кохання для нашого народу давно постав багатовіковий дикий сусід-варвар: московитський імперіалізм, який уже вкотре пішов лютою війною на нашу миролюбну країну. На фронтах сучасної війни – жахіття: вже загинуло понад 55 тисяч мужніх, героїчних захисників України. Це батьки, чоловіки, матері, кохані, наречені, сини, доньки… Більше на тему війни – в іншій збірці Любови Сердунич, назва котрої подібна за звучанням до тієї, яку розглядаємо: «ШаБлія». Тому авторка й звертає увагу на великі букви всередині назв обох книг, якими вони відрізняються, бо саме ці букви зумовлюють тематику творів у них. І це – не задля красного слівця, точніше – її авторського неологізму: шаблія. Бо ця збірка пані Любови – мов та шабля: рубає правду. Як щира патріотка, поетка несхитно вірить у нашу перемогу над московитами-нелюдами: «Ми возведемось феніксом з руїни // За тебе, за найкращу і єдину, Прадавню й вічну Неньку–Україну!» – оптимістично твердить Л. Сердунич у поезії «Ненька-Україна». Збірка патріотичної лірики «ШаБлія» теж варта великої уваги, тому я уже знайомив читачів із нею.
Як послідовна емансипаторка, поетка вважає, що гуманне ставлення до жінок у шлюбно-родинних стосунках – це не забаганка їхня чи примха, а постійно діючий принцип ставлення до них як до рівноправних осіб суспільства. Жінка не повинна терпіти жодного приниження, насильства насамперед у виборі партнера, від спілкування з яким у них «серце билося б в унісон», тепліло й веснилося б у її душі. Щоб він, обранець, був незрадливим і святим, а з ним його суджена почувалася б феєю, павою, була коханою, а отже – щасливою людиною. Так само й він. За таких обставин особисте життя обох мало б справді ціль, сенс, можливості поступу до щастя. Про це мовиться у поетичних творах Любови Сердунич: «Мужчина», «Тільки той», «Я з Тобою – фея, пава!», «Вигуковий триптих», «Воскрес неждано так», «Ковтаю вітер…», «Я вірю!» та інших.
Такого змісту думки пані Любови повністю збігаються і з думками мислителя, великого українця Льва Силенка, котрі викладені ним у чудовій фундаментальній книзі «Мага Віра», яка побачила світ іще 1979 року в Канаді. Її автор наголошував, що любов і кохання роблять родину міцною, надійною, радіснішою, щасливою, привабливішою, здатною успішно виконувати свої численні відомі базові функції.
Зі сторінок збірки Любови Сердунич «ШаВлія» читач ознайомиться і з типовими настроями ліричної героїні після сумної події: розлучення. В самої авторки такого акту не було (було страшніше), однак пише вона й про це, адже живе між людьми і людські проблеми їй не чужі. До слова: кількість розлучень 2025 року в Україні сягнула аж близько 26 тисяч осіб. Ця горе-статистика, на думку мисткині, свідчить про драматичний фінал любови-кохання. Самі розлучення збільшують ряди вдів та сиріт, одинокі матері часто-густо втрапляють у цупкі тенета гіркої самотини. Тому й так болісно звучать рядки авторки: «Все закінчилось? Осяяння більше не буде? Шлейфа комет не впіймала, а рвалась, моглося»…
«Порізно цвіли ми, тож і вицвіли.
Поруч не були, тому й – самі», –
з болем говорить її лірична героїня, покинута чоловіком жінка, у вірші «Порізно». Такого ж звучання мають й інші поезії, зокрема: «Ваза», «Разом прожити – не поле перейти», «Той самий почерк», «Затихли бурі», «По стерні», «Холодно», «Спомини»…
А про суперечливі, непевні почуття і стосунки гарно сказано в поезіях «Всупереч тобі», «Постань переді мною», «Мені», «Наша поразка», «У панцирі», «Минулась пора квітування і чар», «Не пісня», «Вишневий квіт»… Як у поезії «Я йшла в нікуди»:
«Почуй! Озвися! Ти ж був! Ти ж дишеш!
Я не блаженна: люблю… Так вийшло».
Вірші Любови Сердунич надзвичайно ритмічні, а тому й – пісенні. Чимало творів із «ШаВлії» отримали пісенні крила і вже мають своїх виконавців. Це такі поезії: «До Дунаю», «Ружа-лілея», «Вишиванка для коханого», «Вогонь Купайла», «У пам’яті літо», «Затужили горлиці», «Закутки душі твоєї освічу», «До тебе», «Купальська ніч», «Спиняю тугу я», «Якщо цвісти мені…», «Подаруй мені пісню», «Подруга верба», «Стрітення», «Зацвілося між нас»…
Отже, поетка Любов Сердунич вельми талановито оспівує найпрекрасніші почуття, прославляє духовні скарби нашого народу, істинно, об’ємно, як глибоко мисляча особистість, переконливо показує об’єктивні та суб’єктивні руйнівні сили кохання. Її ліричні герої амбівалентно (двоїсто, суперечливо) переживають діаметрально різні настрої: радісні й печальні. Так, як у житті.
Неминуче утвердження принципів усезагального добра, рівности та справедливости – це необхідна умова щасливих шлюбно-родинних відносин у суспільстві. В цьому переконана авторка, в цьому вона переконує й нас, читачів. Її чергова збірка, мов пахнюща шавлія, зцілює і закликає співвітчизників з усіх зусиль наполегливо плекати справжні, щирі інтимні почуття, дорожити ними, бо це прекрасний дар, і залишити їх у спадок нашим майбутнім поколінням, аби бути людьми.
Броніслав Сохацький, професор
м. Львів