«Листи із минулого». Листування Феодосія Рогового

“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026

 

 

Про людину можна судити за багатьма критеріями: за одягом, за характером, за соціальним положенням… А можна за … листами, які вона колись написала іншій людині. Навіть тоді, коли пройшло чимало часу, як та людина вже не з нами.

В листах розкриваєься Душа людини, її ставлення до інших людей та життя вцілому.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Так трапилося із листами письменника Феодосія Рогового, які він колись писав до своєї колишньої учениці Ніни Бубнівець (Шакалової).

З листів бачимо, як Феодосій Кирилович відносився до своєї учительської праці, до своїх учнів – колишніх і теперішніх… Навіть тоді, коли вже став визнаним письменником, хоча йому і радили «забути про школу» і зосередитися за написанням нових творів.

Не дивлячись на невелику кількість листів, все ж вони дають уявлення про Учителя і Письменника Феодосія РОГОВОГО.

Юрій Роговий

 

ЛИСТИ ФЕОДОСІЯ РОГОВОГО ДО КОЛИШНЬОЇ УЧЕНИЦІ БАБИЧІВСЬКОЇ ШКОЛИ ГЛОБИНСЬКОГО РАЙОНУ ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ НІНИ БУБНІВЕЦЬ (ШАКАЛОВОЇ)

  1. Спасибі, Ніно, що обізвалася, – добрий день Тобі!

З теперішньої Твоєї адреси здогадуюся, що Ти, мабуть, вже на роботі. Напиши про неї, якщо не на секретній… А також про себе, про життя, про настрій, про почування, про мету – про все, все, чим довіришся.

Я продовжую своє вчительство. Через день (вівторок-четвер-субота) буваю в Бабичівці. У восьмому, до речі, навчається з Набережного Ніна і Люба (на цю мить позабував їхні прізвища), то іноді розповідають (точніше, повідомляють). «А Ніна була дома», «А в неї…» і т.д.

Звичайно, я ще не забув вашого класу, бо він, мені здається, був одним з кращих, які доводилося навчати – приємна, благословенна ця робота – відкривати щось для прагнучого! На жаль, прагнучих серед теперішніх селянських дітей так мало, що аж обидно, адже все краще з духовного, з мистецького народжувалося переважно в селах!..

Похвалюся – не сприйми за самохвальство – похвалюся, що я написав і видав роман «Свято останнього млива» – заголовок Тобі може здатися дивнуватим, надто архаїчним, але для мене – звучить він як найукоханіша пісня душі… Розповідається в ньому переважно про людей, котрих зрушили з віківщини, щоб переселити в інші місця, бо там буде ГЕС, Кременчуцька, наприклад… Переслав би Тобі, Ніно, як подарунок – маю і сам всього кілька – маленьке кілька – пробачай…

Даруй за поспіх. Прийми мої найкращі побажання в Твоїй роботі, в сімейному житті. І пиши.

З повагою Роговий.     15.11.1982, понеділок, Устимівка.

 

  1. Дорога Ніно!

Сердечно вітаю Тебе з он якою подією – з одруженням, яке, сподіваюся, буде щасливим. Бажаю вам вірності, духовної і душевної злагоди-згоди.

Будьте здорові в Новому році.

Я щойно повернувся з Цхалтубо (Грузія), де лікував свої серцеві болячки, і був вельми зрадуваний Твоїми новорічними словами привіту.

Мені чомусь здається, що Твоє, Ніно, навчання вже закінчилося… Якщо це так, напиши, де ти працюєш, як воно в Тебе виходить, чи задоволена працею.

Бажаю добра. З прихильністю Роговий.  06.01.1982, середа, Устимівка.

 

  1. Добрий день!

Признатися, Ніно, Твоя вітальна листівка була приємною несподіванкою. Несподіванкою, бо вже були нагоди «обізватися», але Ти мовчала. Мовчала, бо, може, не писалося, а скоріше всього – забувалося… Це природно. Тут нема з чого дивуватися. В кожного з нас за життя проходять знайомими (близькими чи далекими) сотні, тисячі різних – приємних і неприємних, розумних і так собі, але… людей. Всіх, зрозуміло, в душі не вдержиш. Тим більше, коли душа твоя «не співпадає» з душею знайомого, а, отже, і не бажає когось у собі довго тримати. Це навіть прекрасно, що природа отак влаштувала наші душі – всі буцімто однакові і всі різні… Ти вже, як кажуть простолюди, звиняй за цю довжелезну «ліричну тираду», але – повір – всі люди до неї схильні, коли за плечима відчувають… старість, свою невічність, свою минущість… Твоєї голови ці думки ще довго-предовго (хай ще цілих сто літ!) не візьмуться. Та й не треба ними жити. Та ніхто ними й не живе: ні молодий, ні літній…

Ти знаєш що, Ніно? Якщо Ти мене пам´ятаєш як учителя (а отже, і як людину) – намалюй мені на дрібному аркушику щось таке «мариністичне» (не корабля, звичайно, і не крейсера чи підводного човна), а, приміром, – хвилю, хвильку, вал чи краплю води в русі – щось таке. Таке, Ніно, що без язика, а промовляє і радіє, плаче, сумнівається… щоб своєю формою виражало бодай не думку, а хоч порух з неї; не почуття, а хоч тихий стрепет з нього… Якщо таке, звичайно, можливо. Живописання я  «чую» не так, як музику – гірше, надто гірше. Бо змалку, окрім живопису природи, не бачив іншого і, по суті, до цього часу, хоч і бував на сяких-таких виставках творів художників… Можеш не виконувати мого прохання з малюнком – як хоч. Я завів цю розмову просто. Виходячи з якогось неусвідомленого бажання тієї ж таки самої душі.         Твій учитель.  13.11.1979, вівторок.

P.S.  Буду вдячний за твої вісті. Буду радий за твої успіхи.

 

  1. Добрий день, Ніно!

Спасибі Тобі за гарного листа. Гарного, бо щирого й невигаданого. Тобі шістнадцять років, і ти хвилюєшся, відповідаючи – це прикмета совісті, (найвищої якості людини), котра – совість – останнім часом, правду кажучи, дещо знецінюється неповноцінними істотами на прізвисько – люди.

Мені ж п’ятдесят, досвіду життєвого втричі більше, духом, природно, кріпший, одначе щоразу, коли беруся за ручку класних дверей, щоб, переступивши поріг, стати під погляд дитячих очей, – щось неодмінно йойкне в серці, затремтить… З якого б дива? Урок знаю, всі знайомі, говорити завжди готовий на будь-яку житейську (та й не тільки житейську) тему, а от… тьохкає… тисячі раз тьохкає.

Я переконаний, що так і треба – нехай йойкає, нехай щемить, холодіє трішки: це святкує душа! Цими йойками, щемами, тремтінням, холодками, болями, вогнем, паланням живе вона, душа наша. У кого цих чуттів не стало чи не стає, тому якраз на порі … відрощувати куприкову залозу і лізти на дерево, щоб дозрівати бодай до ступеня первісного печерника…

А твої шістнадцять, коли, як ти гарно кажеш, «сам себе не збагнеш» – не старайся нічого мати, ніж належить твоїм шістнадцять…

Живи природно. Я під цим розумію такий спосіб життя, яким живуть найпростіші робочі Люди, передусім селяни, котрі завжди ближчі до справжнього, бо волею своєї долі вічно мають стосунок з грунтом, деревами, скотиною, птицею, тобто з першоначалом людського життя – сподіваюся, ти не заперечиш, що селяни виникли як соціальна група раніше і робітників і, тим паче, інтелігенції.

Я «не ратую», Ніно, щоб ти міській квартирі відключила газ і варила їсти соняшничинням… Нехай будуть авто, реактивні, космічні, манікюри (терпіть не можу!), губна помада, транзистори und so weiter, und so weiter… Але взаємини поміж людьми нехай будуть такими мудрими й простими, як поміж травами на луках, поміж деревами і водами, поміж… землею і атмосферою…

Я зрозумів, що Ти багато читаєш. Це дуже добре. А було б і геть-чисто добре, якби Ти навчилась самокеруватися в читанні, тобто читати переважно те і саме те, що допомагало б Тобі не тільки збагачуватись знаннями – це не основне, повір мені, – але вічно удосконалювати свою душу, свої смаки, свої критерії прекрасного, своє вміння користуватись духом попередніх істинних людей, а також своїх сучасників.

Прекрасно, що Ти скучаєш за домом, за шкільним життям, за своїми людьми – таке скучання живе (моє теж) в кожнім нормальнім «человеке»…

Та собі співчутну людину можем знайти, мабуть, скрізь, де б не жив… Попробуй, якщо це для Тебе так необхідно.

Будь розсудлива, щаслива, вдачлива. Пиши. Роговий. 22.02.1978, середа.

  1. Твої привіти передав.

 

  1. Добрий день, Ніно!

Я щиро зворушений, добра Ніно, тією приємністю, яку принесла мені Твоя вітальна листівка. Спасибі за пам’ятання. Одного разу я стрівся у місцевому автобусі з Твоїми, Ніно, однокласницями – не пам’ятаю, хто це саме був. Здається, Твоя товаришка по парті Надя Конько, а може, Галя Заїченко, – то від них дізнався про твою вдачу з подальшим навчанням. Ти справді Молодець, що сягонула початку своєї Мети. Сподіваюся і бажаю, щоб стала художницею, можливо, навіть відомою, а то й знаменитою. Для цього, розуміється, потрібен, окрім здібностей чи навіть таланту, щоденний тяжкий Труд – лиш не цьому шляху можна домогтися вершини власного розквіту, пошли, Доле, його Тобі досягти.

Про свою працю чогось цікавого написати не зумію, бо вона, моя праця, моє вчителювання, таке складне і нестандартне, що переповісти його не вистачає слів. Кожен урок, навіть кожну його мить треба чути, відчути, перевідчути – лише тоді матимеш тінь уяви з нього.

Я так Тобі оце пишу якось нескладно, заковиристо й недоладно, що й самому не подобається. Одначе даруй мені, добра Дівчино, бо пишу під настроєм, під дією тих приємних почувань, які заволоділи оце мною, тримаючи Твою листівку перед очима. Бажаю добра, настроєвого навчання і великих успіхів у ньому і в Твоєму Житті. Пиши з приводів і без приводів. Буду радий відповісти. Напиши принаймні, чого Тебе і як вчать. З повагою вчитель Роговий.

 

  1. Добрий день, добра Ніно!

Ти молодець (Prachtkerl), що відповіла. Не в тому розумінні, що це треба було Тобі обов’язково робити. А за те, що в словах своїх ти надто щира і відверта. З такими я ладен листуватися. І ще я радий з того, що лист мій буцімто сприяв Тобі, допоміг, утримав од неусвідомлених вчинків. Ти повір мені, добра Ніночко, – Ти варта чогось Великого. І коли нападе на Тебе щось таке непевне, – вір, що Труд Людини ніколи не пропаде марне.

Навіть тоді, коли вона всім своїм життям нічогісінько не довела, не сказала всьому світові. На її досвіді, на досвіді її мук, її вагань Хтось наступний зробить Нею задумане. А хіба це мало? Я, признатися, написав уже два романи, дві чималі книжки. Поки що не надруковано жодної. Одначе це не означає, що вони не варті уваги, людської уваги. Може бути, що писане в книжках ще всім доступне для усвідомлення. А може бути й таке, що Воно – Писане, Мальоване, Творене – явиться людям як зразок через 50-100-200 років. Шекспір, наприклад, і вмер, не знаючи, що Він геніальний, неперевершений.

Я пишу Тобі, Ніночко, все це для того, щоб Ти ні за яких обставин не втратила Себе, своєї Гідності. В Тобі досить здібностей і навіть Таланту, щоб сягонути, щоб досягти щонайвищих вершин Мистецтва.

Для цього треба зовсім не багато – Праці безкінечної, Труда невимірного, Життя всього Твого яскравого і чесного. Варто, звичайно, вибрати провідну Мету життя свого. Вона не буде (не може бути) здійсненною, якщо буде відірвана від кореня від родового, тобто від тих Людей, від того Народу, який дав тобі мову, чуття і всю ту необмеженість Духу, яка називається Душею. Даруй, Ніно, що я ось так заковиристо написав Тобі цього разу. Сподіваюся одержати від Тебе листа. Не наполягаю. Але, якщо Тобі цікаво, пиши мені завжди і коли зможеш. Пиши відверто і щиро. В усьому старатимусь допомогти, посприяти. Все, чого Тебе вчать, добра Ніно, сприймай не як абсолют, а як напрям, у якому Сама, Самостійно зможеш знайти своє творче начало і розвинувши його, досягти Вершини своїх можливостей.

Пиши. Твій учитель (колишній) Роговий.

 

  1. Дорога Ніно!

Щире спасибі Тобі за добру пам’ять – будь здорова з Весною. Будь також здорова з тією прекрасною подією, що сталася в Твоєму житті, – адже Ти тепер Мати (так мені принаймні сказала Таня Мурашкіна з вашого райського Набережного, Таня-восьмикласниця).

В моєму житті особливих змін не сталося – продовжую свою прекрасно пекельну роботу сільського вчителя. І, ти знаєш, Ніно, оце б стояв перед вибором професії, – став би ще на одне життя вчителем. Не навчителем іноземної мови, а вчителем життя – в найглибшому значенні цього слова. Тут мені повезло, тут я щасливий, що майже спочатку і відразу вдалося натрапити на самого себе, тобто на свою життєву дорогу (стежку), щоб не так гучно було сказано.

Привіт Тобі, Ніно, від твоїх набережнянських полів і хат. Пиши при кожній нагоді (чи бажанні).

З найкращими побажаннями Тобі і Твоїй сім’ї Роговий.

04.05.1982, вівторок, Устимівка.

 

  1. Спасибі Тобі, Ніно, моя добра ученице, за добру Твою пам’ять про мене, вчителя – одержав од Тебе вітальні листівки, одержав од Тебе краплини свіжої приємності – щасти Тобі на життєвих дорогах.

Дякувати Долі – я одержую великі десятки вітань і листів. Але цього року (з вашого класу) були тільки від Тебе. Валя Таран «кудись зникла». Певне, знайшлося щось миліше, цікавіше, ніж писати привіти. Наташа Ковальчук – оце колись їхали в своєму 114-му автобусі – «не помітила» навіть, не привіталася – надто була «возбуждена» якимось незнаним «напарником» – очевидно, наречений, певне, що бабичівський. Люди Капинос не бачив з тих пір, як поступила в інститут. Словом, «все йде, все минає…» Так має бути!

Одначе я на п’ятдесят п’ятому році свого життя щоразу помічаю своїх учителів (вони, до речі, ще живі і дехто навіть ще працює). Помічаю хоч при зустрічах… (1980).

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.