
Пречистий ранок
Несмілий промінь будить сонне місто,
Оспалий день малює свій маршрут.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А я іще побути хочу тут,
Де ранок прокидається пречистий,
Де тиша бродить по асфальту боса,
Забувши про духмяні спориші,
Втамовує тривоги у душі
І спрагло пʼє останні літні роси.
Де небо синє пахне благодаттю
І домом, до без тями дорогим,
Себе я памʼятатиму у нім
Дівчатком у мереживному платті…
Такі хвилини — ліки від розпуки.
Ще трохи — площі людом загудуть.
А я іще побуду трохи тут,
Послухаю найперші світу звуки!
Небачені побачення
Ох ці небачені побачення:
– Єдина в світі. — Ти один…
Цілунки, зради, передбачення —
Життя іде, і меле млин.
Слова, мов кришталеві келихи,
Дзвенять коханням уночі.
І спориші під ноги стеляться
Під тріск інтимності свічі.
Душа горіла шаленіючи,
Збирала щастя по зерну,
Та вкрався холод пустовіючий,
Вина посіяла вину.
І гордість межи ребра випхалась,
Солодке стало враз гірким.
Вже «не єдина» серце стиснуло —
Світ побуденнішав без рим…
Правда в Бога
Розсіявся світ брехнею
Твоєю, його, моєю…
У лестощі межи очі
Сховалося щось пророче.
І навіть в крутих романах
Обмани кругом, обмани.
На вістрі неправд щоденних
Вмирає душа натхненна,
А істина зовсім квола
Стоїть сиротою гола…
Брехливі людські дороги.
А правда? А правда в Бога!
Не квиль*, душе*
(рондель)
Не квиль, душе, не квиль… Усе ще буде:
Розверзнуться врата святого раю.
У відчай не впади лише, благаю,
Хоч як тягар обліг безсилі груди.
Забудь про справедливий вирок суддів,
Нема пророків у своєму краї.
Не квиль, душе, не квиль…Усе ще буде:
Розверзнуться врата святого раю.
Молитвою очисть себе від бруду,
Наповнися квітучістю розмаю.
Минеться розпач. Я напевне знаю.
І тиша ночі ніжно приголубить…
Не квиль, душе, не квиль…Усе ще буде!
Не квиль*(старосл.) – не плач
душе*(старосл.) – наголос на 2 скл.
Слід
Чи залишиться днесь хоча б крихітний слід після мене?
Чи здригнеться від спогадів лист тілько-тільки зелений?
А чи, може, усе замететься густими снігами:
Кануть у забуття сокровенні чуття поміж нами?
І розвіється попіл від спалених аркушів долі.
Буде нам все одно. Бо занадто байдужі та кволі.
І розтануть в пітьмі навіть тіні, які тут бродили.
Та для когось навспак — ми зірками сяйнемо на крилах
І освітимо шлях. Будем прикладом в букві та слові,
Проростем у стежках, що ведуть у світи загадкові,
Завеснієм в серцях білопінно-вишневим суцвіттям –
І по наших слідах світлочолі ступатимуть діти.
Час
Час відлічує дні. А проте – не мірило,
Не вимірюють ним порожнечу в душі.
Реєструє байдужки секунди щасливі,
Незворотно вбирає години сумні.
Вкотре струшую бруд, що пристав до підошви
На моєму взутті, наче марево літ.
Час примножить роки. Я примножу хороше,
А лихе відпущу у невидимий світ.
Ставить межі чіткі. Та усе ж не господар,
Не наповнить буття зблиском вражень ясних.
І хоч саме за ним Всесвіт змінює коди,
Час — усього лиш час. Та у ньому мій дих!
Іше один світанок
І знов світанок, Божечку мій милий!
Іше один світанок у житті!
Здавалося: схолола кров у жилах.
А він живий! Усе-таки живий!
Угледів сонце, небо синьо-синє,
Траву зелену і ромашки в ній.
Аж раптом з-під листочка очі сина:
— Татусю, де ти? Де ти, дорогий?
Не знаю, чи то марення, чи диво:
Дістав з кишені фото. Треба жить.
Цей світ такий божественно красивий!
Безцінна в ньому найкоротша мить!
З останніх сил узяв новенький Harris.
Подав сигнал. Сповзла важка рука.
І зграйка горобців ген обізвалась,
Немов слова почула малюка.
У судну мить, тривожну й вирішальну,
Сховали тіні роздуми сумні.
Живи, солдате, всупереч прощанню –
На тебе син чекає у вікні.
Лю*…
Замальовка
— Привіт!
— Привіт!
— О! Які чудові квіти! Це мені?
— Так.
— Дякую. Так приємно!
— Я хочу, щоб ти завжди усміхалася!
— Усміхаюся!
— Ти вийдеш за мене?
— Тааааак! Я тебе дуже лю…
— І я тебе дуже-дуже лю…
…………………………………………..
— Привіт, коханий!
— Привіт, рідненька!
— Квіти? Мої улюблені. Яка краса! Ти неймовірний!
— Це ви в мене неймовірні дівчатка. Квіти для тебе і нашої маленької принцески! Дякую, кохана.
— Ми тебе дуже лю…
— І я вас лю…
…………………………………………..
— Привіт!
— Привіт! Сьогодні без квітів.
— Не хочу тебе відпускати. Може, таки залишишся?
— Ні! Я не можу!
— Але ж у нас маленька донечка. Їй так треба тата.
— Я хочу, щоб вона росла щасливою. Тому… не можу.
— Вірю тобі. Ми тебе дуже лю…
— І я вас лю… Пробач. Я обов’язково повернуся.
…………………………………………..
— Привіт, коханий! Привіт, наш хороший! Ми дуже скучили за тобою!
— ………….
— Альоооо…Чому ти мовчиш? Не мовчи! Скажи хоч слово!
— …………….
— Ти ж обіцяв! Пам’ятаєш? Я цього не перенесу! Ми тебе лю… Чуууууєш?
…………………………………………..
— Татоцьку, пливіт! Ми знову до тебе плийсли. Я тебе цьомаю. Ми плинесли квіти. Твої улюблені. Поглянь із хмалинки, як їх багато…Ми тебе дузе лю…. Знаємо, сцо і ти нас лю…
Лю*… — скорочено від «люблю». (запозичено від Ольги Суровицької)