Наталія Войтович. «Час відлічує дні…»

Пречистий ранок

 

Несмілий промінь будить сонне місто,

Оспалий день малює свій маршрут.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

А я іще побути хочу тут,

Де ранок прокидається пречистий,

 

Де тиша бродить по асфальту боса,

Забувши про духмяні спориші,

Втамовує тривоги у душі

І спрагло пʼє останні літні роси.

 

Де небо синє пахне благодаттю

І домом, до без тями дорогим,

Себе я памʼятатиму у нім

Дівчатком у мереживному платті…

 

Такі хвилини — ліки від розпуки.

Ще трохи — площі людом загудуть.

А я іще побуду трохи тут,

Послухаю найперші світу звуки!

 

 

 

 

Небачені побачення

 

Ох ці небачені побачення:

– Єдина в світі.  — Ти один…

Цілунки, зради, передбачення —

Життя іде, і меле млин.

 

Слова, мов кришталеві келихи,

Дзвенять коханням уночі.

І спориші під ноги стеляться

Під тріск інтимності свічі.

 

Душа горіла шаленіючи,

Збирала щастя по зерну,

Та вкрався холод пустовіючий,

Вина посіяла вину.

 

І гордість межи ребра випхалась,

Солодке стало враз гірким.

Вже «не єдина» серце стиснуло —

Світ побуденнішав без рим…

 

 

 

Правда в Бога

 

Розсіявся світ брехнею

Твоєю, його, моєю…

 

У лестощі межи очі

Сховалося щось пророче.

 

І навіть в крутих романах

Обмани кругом, обмани.

 

На вістрі неправд щоденних

Вмирає душа натхненна,

 

А  істина зовсім квола

Стоїть сиротою  гола…

 

Брехливі людські дороги.

А правда? А правда в Бога!

 

 

Не квиль*, душе*

(рондель)

 

Не квиль, душе, не  квиль… Усе ще буде:

Розверзнуться врата святого раю.

У відчай не впади лише, благаю,

Хоч як тягар обліг безсилі груди.

 

Забудь про справедливий вирок суддів,

Нема пророків у своєму краї.

Не квиль, душе, не квиль…Усе ще буде:

Розверзнуться врата святого раю.

 

Молитвою очисть себе від бруду,

Наповнися квітучістю розмаю.

Минеться розпач. Я напевне знаю.

І тиша ночі ніжно приголубить…

Не квиль, душе, не квиль…Усе ще буде!

 

Не квиль*(старосл.) – не плач

душе*(старосл.) – наголос на 2 скл.

 

 

 

Слід

 

Чи залишиться днесь хоча б крихітний слід після мене?

Чи здригнеться від спогадів лист тілько-тільки  зелений?

А чи, може, усе замететься густими снігами:

Кануть у забуття сокровенні чуття поміж нами?

 

І розвіється попіл від спалених аркушів долі.

Буде нам все одно. Бо занадто байдужі та кволі.

І розтануть в пітьмі навіть тіні, які тут бродили.

Та для когось навспак — ми зірками сяйнемо на крилах

 

І освітимо шлях. Будем прикладом в букві та слові,

Проростем у стежках, що ведуть у світи загадкові,

Завеснієм в серцях білопінно-вишневим суцвіттям –

І по наших слідах світлочолі ступатимуть діти.

 

 

 

Час

Час відлічує дні. А проте – не мірило,

Не вимірюють ним  порожнечу в душі.

Реєструє байдужки секунди щасливі,

Незворотно вбирає години сумні.

 

Вкотре струшую бруд, що пристав до підошви

На моєму взутті, наче марево літ.

Час примножить роки. Я примножу хороше,

А лихе відпущу у невидимий світ.

 

Ставить межі чіткі. Та усе ж не господар,

Не наповнить буття зблиском вражень ясних.

І хоч саме за ним Всесвіт змінює коди,

Час — усього лиш час. Та у ньому мій дих!

 

 

 

Іше один світанок

 

І знов світанок, Божечку мій милий!

Іше один світанок у житті!

Здавалося: схолола кров у жилах.

А він живий! Усе-таки живий!

 

Угледів сонце, небо синьо-синє,

Траву зелену і ромашки в ній.

Аж раптом з-під листочка очі сина:

— Татусю, де ти? Де ти, дорогий?

 

Не знаю, чи то марення, чи диво:

Дістав з кишені фото. Треба жить.

Цей світ такий божественно красивий!

Безцінна в ньому найкоротша мить!

 

З останніх сил узяв новенький Harris.

Подав сигнал. Сповзла важка рука.

І зграйка горобців ген обізвалась,

Немов слова почула малюка.

 

У судну мить, тривожну й вирішальну,

Сховали тіні роздуми сумні.

Живи, солдате, всупереч прощанню –

На тебе син чекає у вікні.

 

Лю*…

 Замальовка

 

— Привіт!

— Привіт!

— О! Які чудові квіти! Це мені?

— Так.

— Дякую. Так приємно!

— Я хочу, щоб ти завжди усміхалася!

— Усміхаюся!

— Ти вийдеш за мене?

— Тааааак! Я тебе дуже лю…

— І я тебе дуже-дуже лю…

 

…………………………………………..

 

— Привіт, коханий!

— Привіт, рідненька!

— Квіти? Мої улюблені. Яка краса! Ти неймовірний!

— Це ви в мене неймовірні дівчатка. Квіти для тебе і нашої маленької принцески! Дякую, кохана.

— Ми тебе дуже лю…

— І я вас лю…

 

…………………………………………..

 

— Привіт!

— Привіт! Сьогодні без квітів.

— Не хочу тебе відпускати. Може, таки залишишся?

— Ні! Я не можу!

— Але ж у нас маленька донечка. Їй так треба тата.

— Я хочу, щоб вона росла щасливою. Тому… не можу.

— Вірю тобі. Ми тебе дуже лю…

— І я вас лю… Пробач. Я обов’язково повернуся.

 

…………………………………………..

 

— Привіт, коханий! Привіт, наш хороший! Ми дуже скучили за тобою!

— ………….

— Альоооо…Чому ти мовчиш? Не мовчи! Скажи хоч слово!

— …………….

— Ти ж обіцяв! Пам’ятаєш? Я цього не перенесу! Ми тебе лю… Чуууууєш?

 

…………………………………………..

 

— Татоцьку, пливіт! Ми знову до тебе плийсли. Я тебе цьомаю. Ми плинесли квіти. Твої улюблені. Поглянь із хмалинки, як їх багато…Ми тебе дузе лю…. Знаємо, сцо і ти нас лю…

 

 

 Лю*… — скорочено від «люблю». (запозичено від Ольги Суровицької)