У Києві відбулася презентація роману Михайла Сидоржевського «Земля гніву»

17 листопада в Національному музеї літератури відбулася презентація роману Михайла Сидоржевського «Земля гніву» (Видавництво «Ліра-К»), номінованого на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Перше, що вразило: заповнена вщерть поціновувачами таланту письменника чимала зала музею. І це – під час перманентних російських ракетних атак на столицю!

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Відкрив зустріч з автором роману перший заступник голови НСПУ Микола Гриценко, який, потрібно особливо зазначити, майстерно модерував захід.

«Це книга з акцентом на Україні 1980-90 років, позначених одержимістю, впереміш –  із мрійливістю, наївністю, довірливістю, – зазначив у вступному слові ведучий. – Книга, сюжетом якої є сам час, що з волі автора та історичних вітрів перетікає із одного періоду в інший… Книга, де герої не мають імен, але водночас вгадувані за певними характеристиками. Книга, де головним героєм є сама українська людність в нерозривній єдності поколінь. Книга, у якій ти намагаєшся побачити й себе поміж інших, відчуваючи власне місце в бурхливій невпиннній течії…»

А Михайло Сидоржевський продовжив: «Цей роман – про недавню нашу історію, про час, коли рушилася сатанинська імперія зла, і на її руїнах нам, українцям, довелося обирати майбутній шлях.

Цей роман – про причини і наслідки, і про те, що і для народів, як і для кожного з нас, нічого не минає безслідно, і за все треба платити – якщо не нам, то нашим дітям і внукам. Іноді, на жаль, доводиться платити великою кров’ю і великою бідою.

Чи ми зрештою засвоїмо, навіть за таку невимовно жорстоку ціну, цей драматичний і розтягнутий в часі на десятиліття й століття урок історії?»

Невимушений тон розмови про «Землю гніву» задав академік Микола Жулинський, який лапідарно окреслив значущість, новаторство, актуальність та інтелектуальність прози автора.

До речі, відразу після виступу Миколи Григоровича хтось із залу поцікавився історією створення роману.

«Книжка почала писатися десять років тому, у 2016-му, – розповів Михайло Олексійович. – Первісний задум був дуже амбітний: викласти свою художню версію нашої новітньої, починаючи з пізніх есесерівських часів, історії. Більш-менш детально описати основні, характерні й значимі події. Власне, я й почав це робити, описавши зростання протестних настроїв у тодішньому «совку», трагедію кремлівського холуя Щербицького, серпневий путч 1991 року, проголошення Незалежності, шахтарські страйки початку 1990-х років… Написати про інші важливі події останніх двох десятиліть, включно з обома Майданами і російсько-українською війною, тоді названою в нас АТО.

На жаль, реалізувати цей задум я не зміг в силу певних обставин. А потім і взагалі змінилися діоптрії: війна змусила переглянути багато чого з минулого, довоєнного, і я не зміг втиснутися в контекст написаного, відчути тембр і частоту довоєнної «хвилі». Хоча намагався. Я припинив свої спроби, чекаючи підказки «зверху». І вона прийшла. Я зрозумів, що треба цей текст «пускати в люди» таким як є, лише окремими мазками осучаснивши його».

Незвична форма письма – весь текст твору складається з єдиної безперервної граматичної конструкції, без крапки до самого фіналу – викликала у присутніх запитання: кого наслідував автор при створенні свого роману?

«Свого часу, ще студентом, та й пізніше, я захоплювався латиноамериканською прозою, – поділився спогадами Михайло Олексійович. – Перечитав, починаючи від Маркеса, романи практично всіх представників так званого стилю магічного реалізму. Мене вразив стиль, яким вони написані. Їх об’єднувало тонке й надзвичайно чутливе плетиво письма, дивне, вібруюче і якесь магічне «звучання» слова. Це було таким не схожим на раніше мною читане. При цьому пам’ятаю своє надзвичайно сильне враження після прочитання фіналу повісті Михайла Коцюбинського «Фата моргана» чи новел і оповідань Василя Стефаника і Григора Тютюнника. Не кажу вже про Тараса  Шевченка, виняткова енергетична сила поезій якого вразила мене ще тоді, і це залишилося на все життя. Однак «латиноамериканці», ознайомлення з якими для мене почалося з роману «Осінь патріарха» Маркеса, прочитаного восени 1980-го, на першому курсі факультету журналістики Шевченківського університету, були «зовсім іншими».

Приблизно в той же час я відкрив для себе прозу Валерія Шевчука, і це було ще одне надзвичайно важливе для мене відкриття.

До речі, моя повість «Візерунки на пергаменті часу», яка вийшла друком раніше, в 2021 році, теж написана у тому ж форматі «потоку свідомості», фактично одним реченням, розділеним на три частини».

Вечір продовжився цікавими та змістовними виступами, роздумами, аналізами твору та літературознавчими розвідками.

Зокрема, політик, науковець, громадський діяч Тарас Кремінь наголосив, що «цей твір – відверта і чесна розмова про незавершеність нашого визволення, ціну історичних помилок, високу відповідальність поколінь. У центрі експериментального роману, який порівнюють з «химерною прозою», – рідна Україна, яка досі долає наслідки імперського та радянського поневолення. Історія тут – не музейний експонат, а жива рана, що продовжує точити, допоки суспільство не назве зло своїми іменами…

Особливої гостроти набуває мотив історичного забуття. Народ, який не осмислив власного досвіду, ризикує знову відтворити чужі сценарії. Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності, російська агресія – це не ізольовані сторінки, а драматичні етапи нашої боротьби за суб’єктність. Гнів у творі постає не руйнівною емоцією, а моральною реакцією на несправедливість, зраджену пам’ять і незасвоєні уроки історії. Це гнів, який має перетворитися на відповідальність, чин і дію.

Земля в романі – це наш простір пам’яті. Втрати. Національна тяглість. Голос предків. Іспит для нащадків. Саме тому деколонізація – не лише про демонтовані памʼятники, а про очищення свідомості, повернення української мови, відновлення історичної справедливості, утвердження культурної перспективи…

«Земля гніву» – це роман-застереження про ціну історичної сліпоти, необхідність звільнення від імперської спадщини та важливість засвоєння гірких уроків долі. Ліки від безпамʼятства – в тій непримиренній боротьбі, яка точиться на сторінках нової книги Михайла Сидоржевського».

Також перед присутніми виступили письменники Віктор Терен, Олександр Божко, Тетяна Фольварочна, Петро Засенко, Анатолій Качан, Дмитро Дроздовський, Борис Пономаренко, Володимир Кузьменко, Валерій Герасимчук, Володимир Корнійчук; а також голова фонду «Магдебурзьке право», голова Київської організації Національної спілки художників України Михайло Поживанов, перший заступник голови Держтелерадіо України, голова ОУН Богдан Червак, друг М.Сидоржевського зі шкільних років і земляк Валерій Ярошенко.

На презентації також звучали пісні у чудовому виконанні Олександра Ткаченка.

Того ж вечора, повернувшись додому, Віктор Терен коротко поділився враженням у ФБ: «Цікаво пройшла презентація. І як аргумент до важкого сьогодення – просто посеред розмови про літературу, про моральні критерії – вимкнули світло…»

Пресслужба НСПУ