“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026
ДОБІРКА ВІРШІВ З НОВОЇ КНИЖКИ ПОЕЗІЙ
* * *
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дощ накрапує пісню на вигнуті коси беріз,
потім тихо сидітиме в теплих обіймах калюжки.
І насниться дощеві його дивовижний круїз,
і п’янітиме свіжістю поряд пахкий верболіз,
що достоту напився смачної дощевої юшки.
Гладить вітер отави: отак, наче мати дитя.
Забавляє пташину, що вільно злітає до неба.
Помолися за неї, коротке у птахи життя –
їй потрібно пташаток малих довести до пуття,
вікувати, як Бог повелів, а не просто як-небудь.
Спорожніле село забуває своїх і чужих,
сіра пустка довкіл без котів і собак,
і без люду…
Хтось колись у цім краї був ґазда і не з боязких,
та чужинець прийшов, наче злодій,
накоївши лих,
хитро клявся в любові братерській,
б’ючи себе в груди.
Добре знаєш: зогниле зерно не посієш у ґрунт.
І гріхів не відмиєш, бо те, що зробив,
не повернеш.
Не заснеш, як згадаєш трагічну героїку Крут.
І наш ворог не спить, і найкращі –
у вічність ідуть,
і віками отак: планомірно нас нищать
не вперше.
* * *
Знову чекати на завтрашній день.
Мати надію і мати мовчання.
Знову триматись за вервицю зрання
так, наче в світі ти з нею востаннє
просиш у Бога добра для людей.
Скиглення геть відігнати в рови,
трепетно, рвійно любити цю днину!
Бачиш? Хитаються трав бадилини,
зелено пахнуть верхи і долини…
Славен бо Той, хто це диво створив!
Ти ще не знаєш, куди упадеш.
Просто чекати – не зможеш, не будеш.
Йдеш крізь дими і крізь голос облуди.
Вічним є Той, хто тебе не осудить,
з ним поміж черствості не пропадеш.
* * *
Із Богом розмовляю тихо й просто.
Люблю калину під моїм вікном,
пригадую бабусю, її кросна,
розлогу пісню над нічним селом.
Вертаюся дитинно у минуле.
Воно в мені потоками Дністра
пробуджує все бачене й почуте,
цвіте роздоллям, відганяє страх.
Не загубила дідову науку:
«любити рідну мову – над усе!».
І хоч за неї зв’язували руки
та виганяли з батьківських осель, –
у сірості брехні, у час безбожжя
збирала перли мови, як могла!
Вмирала мова в затхлій огорожі
тюрми народів, у пустелі зла.
І ледь яріла на устах убогих.
Щоб не згубився український рід,
просила долі у Святого Бога
і тихо йшла між люди, наче вбрід.
* * *
Ще зустрічають сонце остюки,
хоч їхня сила перейшла у землю;
ще туманець, довірливо легкий,
голубить шишечки рясного хмелю;
ще бусол оглядає мочарí,
повторюючи звичні променади,
і лине вересневе попурі
гучного птаства.
Певно, для розради…
Бо мідне лист, чапіє* неба синь,
подовгу оглядаючи довкілля.
Не зупинити час. І не проси.
Молись покірно за осіннє тління.
*Чапіти – непорушно сидіти,
стояти на одному місці.
* * *
Прагну небесного світла, як вранішня птаха.
Кличу із висі убивчий вогонь ворогам.
Кожному зраднику вже приготовлено плаху
і червоточину їхнім тілам і кісткам.
Треба нам, Господи, вижити в пеклі земному,
духи покори послати в підземні рови.
У м’ясорубці війни, серед болю і втоми,
міцно тримаємо славних батьків хоругви.
Віра у кожному з нас, наче храми святочні.
Тиха молитва загоює пройдений шлях.
Вже не лякають ні смерть, ні розстріляні ночі,
душі впокоєних тінню пливуть на вітрах…
* * *
Проводжати героїв у засвіти – просто несила.
Не збагнути всього, що дарує життя
на щодень.
Ця війна розповзлася, мов гаддя,
розправила крила
і нашіптує зайдам, що нас до ярма поведе.
П’є довкілля дощі, бо зима не сніжить –
вона плаче.
Димне небо зливається з гуком
ворожих ракет.
І цей погляд убивці
злостиво-підступно-звірячий
не зітреться із пам’яті, як і його кулемет.
Так невтішно й тривожно, що хочеться
просто волати.
Зворохобиться думка – напишеш про все,
що болить.
І ревуть неустанно меткі смертоносні гармати,
і летять «Іскандери». І кожен із них, як болід.
* * *
Проводи ночі з відлунням бісівського грому.
Ранок до праці скликає – та знову набат.
В когось ні стелі немає, ні рідного дому,
пам’ять малює картини непрощених дат.
Ось вони: ті, кому треба війни для забави.
Голови їхні набиті ворожістю вщент.
Оскаженілі убивці, нащадки Варавви,
бомбами й кулями сіють безжалісну смерть.
Небо злічило усіх, кого кличуть за обрій.
Глиця прострелена скапує кров’ю шулік.
Кігті у смерті страшні, її очі недобрі.
Поки жива – бережу у думках Божий лик.
* * *
Насуплений вітер відщипує клапті хмарин –
і рвучко несе їх за обрій. Невже для розваги?..
Вчувається гуркіт ракет. І гірчить, як полин,
усе смертоносне й ганебне, що варте зневаги.
У потемках ночі стрічаєш фаланги дощів.
Ти ницьма повзеш до своїх по розкислому ґрунті.
Тобі порятунком стають і дерева, й кущі,
і ті молитви, що у церкві справляють і в будні.
Чи ця непогода рятує? Напевно, що ні…
Оці укриття, ці траншеї надовго? Допоки!?
Отутеньки, осьдечки трупи лежать мовчазні,
а там, за горбочком, риплять чобітьми
чиїсь кроки.
Вчуваєш єством, як огидно пропахла війна.
Це запах і смерті, і диму їдкого, і крові.
Луна листопадових вервиць, мов трунок вина,
зігріє тебе серед пекла дарунком любові.
* * *
Думки мовчать, як льодяні річки,
як чорна тиша у бажанні крику.
Лазурний погляд неба пам’яткий
фіксує кожну мить земного віку.
Він бачить те, що і мені болить:
це темне місто, спалене війною,
ці сльози яблуневої кори,
потрощеної «Градом» у час бою;
цю паморозь уїдливу й гірку,
із гуркотом гучної канонади…
Дивлюсь – дитя іще у сповитку,
а смерть уже його голівку гладить.
Зимова студінь. Спокою нема.
Не кожному щастить зустріти завтра.
Землі моєї тіло перем’яв
огидний ворог – нечестивий зайда.
Прийшов лукавий із отих країв,
де гріх вітають і клюють невгодних.
Уловлюю єством небесний гнів,
що злих веде до урвища безодні.
* * *
Поневолено світ віковічний, його не впізнати.
Найцінніше розсіяли, наче дрібнесенький мак.
Йде війна остогидла. Убиті волають розплати,
а живі прагнуть дива, щоб ворог відчув переляк.
Пахне пилом і димом. Їдким, як отрута зміїна.
Сонце, кров’ю налите, задавлює подих душі.
Над розбитим гніздечком – дерев гостродзьобих руїна.
Нерви, наче дроти, так, немов автомат їх прошив.
Сиві пасма хмарин – одинокі небесні блукальці –
відчувають, як люди, цей жах незбагненних утрат.
У нестерпних умовах уперто копаємо шанці
і стинаємо зло. І наш ворог – нам більше… не брат.
* * *
Холодом б’ється об вікна здичавілий дощ.
Вечір затерплий чекає прильотів зі сходу.
Люди тікають, як миші, у затінки площ,
дехто бурчить,
нарікає на мокру погоду.
Вогники світла в будинках,
як полиски свіч.
Січка дощу каламутить розлогі калюжі.
Горе нависле,
не муч нас,
іди собі пріч!
Торсай,
до правди взивай усі душі байдужі!
Звуки чужої говірки у вухах сичать
і розворушують нерви уїдливим болем.
Збуджена пам’ять –
не всім же вона – благодать:
добре живеться –
то й совість не мучить ніколи.
* * *
Пощо тобі цей біль, ці поминальні дзвони?
Яких іще гризот несе пекельний день?
А ворог звідусіль слова паскудні ронить:
зловісні, наче грім, колючі, мовби шпень.
Шеренги москалів, що пруть і пруть зі сходу, –
невже тобі за гріх, якого не було?
І світ, який змалів, розпусту дику плодить,
щоб парилися в ній, як у горнятку плов.
Що роблять на верхах – не знаємо в низинах.
Нас продають за так, купляють, мов на сміх.
І падає з долонь в’язка намокла глина
на свіжі могилки: холодні, наче сніг.
Теплінь рясних садів – твоя принадна втіха.
Тримаєшся за тінь біблійних одкровень.
Ти чуєш?.. Це верба плете молитву тихо,
вона, як «Отченаш», проймає, аж до вен.
* * *
Ці воскреслі тюльпани, мов цяточки
згуслої крові.
Ці торги найріднішим розвіють холодні вітри.
Мовчазною іду до молитви,
немовби на прощу,
і увіристо знаю, що все на землі – до пори.
Не надіюсь почути в словах
неправдивих чесноти.
Не знайти Божий лик, оскверняючи тіні святих.
І настав такий час, у якому багато роботи
саме тій, із косою, що жне без розбору живих.
У містах, де палають будинки і люди, і свічі,
де брудним вовкулакою ходить
покинутий пес,
вже надії нема. Там поетам не пишуться вірші,
бо поети розстріляні. Дивляться зірко з небес.
Ця земля уже людські тіла не приймає до себе.
І лежать вони в полі на втіху диявольських сил.
І так гірко, мій Господи, так одиноко без Тебе…
І здається, що хтось нам готує
московський ясир.
Ти прости нас, рідненький, чи, може,
далеко незнаний…
Ми з Тобою – за правду, яку сплюндрувала русня.
Недаремно звіщав нашу славу Андрій Первозванний,
не навічно над нами це горе, ця клята війна!
* * *
А за горбами точаться бої.
Вже за межею розпачу молитва.
Війна стинає, мов безжальна бритва,
людей поміж кривавих ручаїв.
Тікаєш від нечистих до своїх
І проклинаєш наволоч неситу.
А за горбами точаться бої,
вже за межею розпачу молитва.
Хтось упаде на згарище руїн,
дощами доля буде знову змита.
Пилюка часу, дронами прошита,
затамувала співи солов’їв,
а за горбами точаться бої.
* * *
Пригорни мене ніжно, поклич водограєм чуттів,
засвітися зорею, що гріє закохані душі;
зачаруй до нестями барвистими квітами слів,
обдаруй поцілунками, сяйвом очей небайдужих!
Непомітно для всіх щедрий вечір освячує шлях,
по якому іти нам щоденно, узявшись за руки.
Не згуби оцю ніжність, коханням її окриляй,
хай не буде ніколи між нами гіркої розлуки!
Я на тебе чекала так довго, немов повсякчас.
І здається, стрічалися десь на космічних просторах.
Прихилюся до тебе утішно, немов дитинча,
і тебе заспокою привітним і лагідним зором.
* * *
Стою на березі потічка,
отам, де ти любив мене.
Ген кошениця пряно сохне,
стежинка в’ється, наче стрічка.
І світяться кульбабок вічка,
і зріє полечко лляне…
Стою на березі потічка,
отам, де ти любив мене.
О, то була щаслива нічка!
Тоді зникало все сумне!
Здавалося, не промине
і молодість, і ця водичка…
Стою на березі потічка.
* * *
Біжить вода, видзвонює у герці –
В твоєму серці і в моєму серці.
Вода жива, вона пливе рікою, –
та не ходи, коханий, за водою.
Дай руку, разом легше проти вітру,
бо часом треба йти і проти світу.
Сполоскана правічною любов’ю,
ступаю легко поряд із тобою.
Отак тихенько, майже тихше тиші,
щоб ти політ життя під гору стишив,
бо на вершині плетениця долі
накаже з’їсти не один пуд солі.
* * *
Знову прийду, як колись,
тільки трішечки іншою
(вічність карбує і зморшки, не тільки роки).
Я пригорнуся до тебе сльозиною згірклою,
бо облетіли давно наших мрій пелюстки.
Слова не мовлю. Воно заморожене болями.
Не відмолити його, не зірвати із уст.
Думно земля спочиває під віщими зорями,
вітром вигойдує трав ізумрудний обрус.
Пам’ять незникла відтворює пазли минувшини.
Їх не сховаєш. Я з ними, як мати з дитям.
Не розгубила святої любові окрушини,
не загасили кохання палкі почуття.
* * *
Та що вже казати?.. Є те, що забути несила.
Воно, наче арфа розбита – а струни бринять.
І все-таки… Господи, як я безмежно любила!
Це нашими тінями трави покошені снять.
Ти завжди зі мною. Отак, мовби вийшов із хати –
і прийдеш за мить. Та чеканню немає кінця.
І кожен із нас щось безцінне навіки утратив.
І чуюся так, як загублена в горах вівця.
* * *
Ти далеко… Ні звуку, ні голосу, є лише спогад.
Ми згубилися в ніжності, що зберігали в очах.
Із нізвідки зринає твій теплий
задумливий погляд.
В ньому згусточок болю,
сповитий в осінню печаль.
До глибин не пізнала тебе,
хоч і був колись поряд.
Із роками приходить прозріння
і згірклість утрат.
Оцей обшир небес і привітний
промінчика полиск
розворушують давнє, оте,
що сплило поміж дат.
Ми хотіли щасливими бути – і більше нічого,
у п’янкі поцілунки вплітати досвітні вогні!
Даленіє, як марево, наша життєва дорога,
опромінена сонцем, зоріє мені вдалині.
* * *
Щось було поміж нами палке і довірливо- ніжне.
Я ловила твій погляд жагою думок, почуттів…
Ці картини з минулого вітер так легко не витре,
хоч роки проминули. Є інші, та знаю – не ті…
І були наші зустрічі, мовби дорога до храму!
Перший дотик руки –
а на серці п’янка новизна.
І літала душа в небесах над непізнаним раєм,
І хміліла із нами дзвінка квітносяйна весна.
Я тебе огортала у павоть палкого кохання,
дивувалися зорі, розкинувши світло навскіс!
Розквітала любов, наче пуп’янок, стрінувши рання!
Відійшла у минуле, як в’янучий зіллям покіс.
* * *
Коли цвіте бузок при пахощах півоній
І теплотою днів заврунились луги,
вдивляюся у світ – за обрії бездонні,
купаюся в красі, що зріє навкруги.
Ловлю блаженну мить. Чуттєвими вустами
торкаю шелестку бузкову таїну –
і згадую тебе. Розчулена думками,
спиваю не для нас освячену весну.
* * *
Без тебе ця осінь утратила смисли і сенси.
Торкнутись твоєї руки вже не зможу ніяк.
Зринають у пам’яті світлі щасливі моменти
чітких одкровень, що розквітли в душі, наче мак.
Були твої очі наповнені трепетним шалом,
бажанням пізнати окрилення в леті буття.
В палких поцілунках кохання твоє промовляло
жагою єднання, розбурханим серцебиттям.
Тепер ти далеко. Та знаю, що з Богом щоднини.
Там тихо і мирно: ні воєн, ні сліз, ні могил…
Зіщулена буднями, наче обмерзла жоржина,
горнуся до теплих і лагідних ангельських крил.
Ти – сонце моє! Мій єдиний назавжди, навіки,
цвітеш у мені піснеспівами, сяєвом зір!
Хай плачуть дощами, заглиблені
в спогади, вікна.
Минуле, що в серці, покірно кладу на папір.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.