“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026
НОВЕЛА
Якось напередодні Великодня бачу сон… За кермом я. Моя автівка до широченного кам’яного моста під’їхала та й… мовби закам’яніла, рушити не може. І, що дивно, з лівого боку дрон наближається… Наближається якось так повільно і суне просто на мене… Тисну на газ – авто ж ані руш. Раптом дверцята самі чомусь відчиняються і… І лежу вже я долілиць… Задихаюся… Серце вогнем пече… Розумію, що ранили мене, та жити хочу. Тільки ж вдіяти нічого не можу… Потім начебто знову я в салоні автівки: я і не я… Бо ж нібито там, на дорозі, лежати лишилася. Однак водночас і тут, за кермом, відчуваю себе… Й далі тікаю від дрона… Та чомусь так стається, що просто посеред мосту авто проти моєї волі самовільно розвертається і мчить мене знову на його початок… І – знову я в своєму тілі. І – знову цей пекельний біль. Серце моє…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Прокидаюся від нестерпного болю в грудях… Світає… Деякий час дивлюся в стелю, кліпаю сонними заплаканими очима і намагаюся втихомирити власне дихання… До кімнати заходить мама:
– Марійка… Телефонувала… Сергій…
Марійка – дівчина Сергія. В них заручини рік тому, перед Різдвяним постом, були. Весілля ж відсвяткувати хотіли цьогоріч, одразу після Великодня (якщо цьогораз малому відпустку дадуть). Щоб весною… Щоб тепло і квітуче…
– Марійка… Сергій… – повторює мама…
І я відчуваю, як помираю вже наяву… Бо розумію матір уже з двох цих слів… Я заспокоюю її, обіймаю, витираю її сльози, верзу хто-зна які нісенітниці: аби вірила, аби не падала духом, бо наш Сергійко живий, а це просто хтось помилився… Ми ж не можемо вірити в темряву, ми не можемо здаватися, мовляв… А сама помираю… По клітиночці і зі швидкістю світла помираю для життя земного…
…Бабуся, крекчучи від старості, здавалося б, з останніх сил гойдає колиску… Тільки замість колисанки вторить дивну фразу: «Ох, нищасна ся дитина! Нищасна, о Господи!!! Нашо ж Ти їй життя дав?..» Стою маленьким білявим дівчам-підлітком поруч баби Ксені. Ловлю дрижаки, які заганяють мені під кофтину дивні бабині слова про мого братика… Не в змозі нічого втямити і долаючи власний страх, врешті зважуюся запитати: «Бабусенько! Рідна! А чому ви Сергійка нещасним називаєте? Радіти ж варто!!! Нарешті мама й тато сина дочекалися!..» «Ох-хох-хох-хох! – крекче баба Ксеня, – Нищасного сина… А нашо йому родитися було, коли ви з ним мине в гріб зажинете, а вин сибе сам туди покладе?..» Відчуваю, що ось-ось подавлюся клубком, що підступає під саме горло… Кашляючи, вилітаю стрілою з кімнати… Вибігаю на вулицю. Реву… Плачу від безсилля – від того, що ніц не розумію з бабиних слів… І, головне: а навіщо вона все це каже? Нащо??? Долю пророчить? Але яку там долю? Певно, це від старості в неї… Чи переповісти матері її слова? А чи не варто? Ні, таки не буду. Матір і так часто плаче. Не знаю, що діється в її серці… А тут ще й я зі своїм (себто бабиним) божевіллям в душу її зі взуттям полізу… Не скажу. Нічого не скажу! Мовчатиму, як риба…
– Сергію, агов! А зроби-но мені теж такий красивезний тунель, як собі на городі витворив! Зробиш? Га?
– Ни тунель, а окоп! Зрозуміла?
– Угу… – киваю головою, – Так зробиш?
– Легко!!! Ти тилько цейво… Рушницю мою потримай-но типерика. Во! Нє, ни так тримаїш! Ось так! Прикрий мине, якшо раптом хто на нашу територію лізти буде. Добре?
– Добре, Сергійку!..
Сергій тим часом вихором мчить до сусідньої грядки з горохом, риє у ній тунель… Старанно маскує вхід зеленими пишними стеблами… Я ж лишаюся на сторожі іншої грядки гороху, яку вже давно, ще два тижні тому, облюбував Сергійко. Тут, усередині, поміж густими тендітними стеблами городини та високими міцними ліщиновими палицями, які повстромляв тато для того, щоб добре, аж «до неба», ріс горох, чого тільки немає: дерев’яні саморобні пістолі, карабіни, рушниці, списи, шаблі… А ще – гори саморобних боєприпасів… А ще – море всілякої провізії, яку ми, діти, передбачливо поцупили в кухні на столі, доки мама поралася біля плити…
За добрих пів години Сергійко, увесь брудний і кумедний такий, але задоволений результатом своєї праці, вилазить на колінах з іншої сторони грядки:
– Готово, мала!
Я пирскаю сміхом, бо ж це він малий, а не я. А я на вісім років як старша…
– Чого душишся? – сердиться. – Завтра пиривиземо в твоє укриття частину провізії. А типерика… – Сергій прислухається, – А типер нумо до мене! Одним бигом! Вороги наближаються…
Регочучи, стрімголов пірнаємо всередину грядки… А там сидимо тихо, мов миші. Намагаємося навіть не дихати: адже з сусіднього города навпростець, долаючи сяку-таку дерев’яну огорожу, суне ворожа навала – сусідська дітвора… Сергій тим часом мовою глухонімих вчить мене, як заряджати іграшкову гвинтівку. Роблю все мовчки і старанно… Потім наводжу на ціль і завмираю в очікуванні команди…
Сергійко був неперевершеним командиром. А ще – душею будь-якої хорошої компанії. Не уявляю свого дитинства без нього… Своєї юності без нього… А як тільки-но став юнаком, вступив до вузу з військовим напрямком підготовки. Навіщо? Характер… І ніхто не зміг його відмовити: ані я, ані молодші сестри, ані татко (хоча своє останнє прохання до сина вишіптував уже на смертному одрі, бо тяжко хворів на онко), ані матір, яка, відчуваючи, що втрачає єдину чоловічу підтримку в особі Сергія і закликаючи собі на поміч ледь не всі небесні сили, молила сина обрати для себе іншу життєву стежку…
Не послухав. Він ніколи нікого не слухав. До порад дослухався, так. Але щоб дозволити комусь, навіть найріднішим, вирішувати за нього його долю, то ні… Цього дозволити собі не міг. Впертість, гордість і дурна сміливість сиділи в ньому, мов три чорти, разом узяті, не відпускаючи його юну душу ні на хвилину… Не встиг закінчити вуз – як опинився на фронті. Спершу, за всіма законами жанру – в теробороні (бо ж зовсім дитиною іще був). Але вже за рік закони вміло підкоригували – і юнаків, які тримати зброю вміли, однак не стріляти, кинули на першу лінію пекла… Ну і де там закон про те, що до 25-ти не мобілізують? Ах, за винятком добровольців? От щось таки не так у нас із нашими законами… Бо мобілізують. І в 24, і в 22, і в 20… І не тільки добровольців. Бо знайти начебто «добровільні засади», особливо для патріотично свідомих дітей, – річ нехитромудра…
…Але йому подобалося. Так, спершу страшно, тяжко, незвично… А потім… Людина, як то кажуть, звикає до всього. Згодом навіть не без задоволення для себе помітив, як втілює в життя свої дитячі мрії, не такі вже й давні. Дитинство ж, воно досі ще з-за плечей виглядало, досі за руку його тримало і щемко пахло спогадами – маминим житнім хлібом та теплим коров’ячим молоком… Ех… За пів року служби – й уже командир відділення! Гордість переповнювала молоду незрілу душу. Та й матір раділа… Пишалася єдинаком. От тільки ми, сестри, не зовсім розуміли поведінки матері. Не пускала, побивалася, ночами плакала, посивіла зовсім за останній рік… А тепер – змирилася? На славу людську купилась? Мовчки і приречено тягне на собі всю чоловічу сільську роботу: і кінь, і корова, і навіть трактор на ній. Будинок, який опісля пожежі почав було відбудовувати татко, але так і не встиг, – теж на ній… І все вона встигає, всьому раду дає. А про сина з гордістю односельчанкам розповідає, усміхається навіть… Доньки дивляться – диву даються… А ночами гірко плачуть та й Богу єдиному моляться…
…Пам’ятаю його блондином – світлим-світлим білолицим хлопчиком, дійсно янголом… А привезли в домовині темнобородого брюнета… За рік життя на фронті на десять літ подорослішав. Не впізнала б (рада була б не впізнати!!!), якби не той же янгольський вираз обличчя… Матір почала було божеволіти… Тож медсестра і тітка-лікарка не відходили від неї ні на крок. Силоміць нагодували якимись пігулками – та й так, що обличчя матері мовби закам’яніло… Марійку теж нагодували: час від часу на її вродливому лиці недоречний усміх блукав… І тільки ми, сестри, як навіжені, голосили. Билися навіть, коли нам намагалися таблетку якусь підсунути… А матір руки синові поправляла… Дивувалася, чому одне, ліве, плече нижче лежить… Почала було його піднімати – підскочила Марійка, маму по руці вдарила… Присутні не зрозуміли такої її поведінки. А вона, дівчина-вдова, схилилася над домовиною, обійняла парубка і вичитати стала… А потім – цілувати й пестити йому кожен пальчик… І обличчя гладити… Мов із живим розмовляла… Ніхто перебивати не смів…
Ліва рука Сергійка, як виявилося (і про це тільки Марійка знала – військова медсестра зізналася), відірваною була. Сергій загинув від прямого влучання дрона – зліва в автівку… Не допоміг бронежилет… А наряджали тіло військові. Військові братика вже в домовині додому привезли… Брат, очевидно, помер рівно о тій годині, коли старшій сестриці, себто мені, дивний сон наснився… Нам обидвом разом боляче було… Ох, як же боляче!.. Більш болить нині хіба матері. Звісно – їй більше болить… А ще – Марійці… Он як вона коло нього припадає, побивається, волосся русяве на собі рве… А час від часу вгору гляне і сміхом заллється… Моторошно, люди… А відтягнути від Сергійка ніхто її не може. Вона руку коханого ревно оберігає… Нікому й словом не обмовилася, що пришита лівиця… Саме тому так нерівно руки Сергійка на грудях лежать… А матері знати про це не можна!!! Не можна, люди…
Ховали усім селом. Великим селом. Відколи існує сільський цвинтар, такої кількості люду він не бачив іще… А військових скільки наїхало… Небо поважчало, налилося майбутнім плачем. Важкезним темним покривалом нависло над похиленими головами людей. Ось-ось, здавалося б, розверзеться небесна завіса і зійде врешті на Землю Єдиний Праведний Суддя… Матір біля синової домовини ні жива ні мертва стоїть… Чорна-чорна… Як те небо напередодні грози… А вони, люди у формі, матері орден вручають, стягом жовто-блакитним її обв’язують і брешуть, в очі дивлячись: «Герої не вмирають!!!» А село від цих слів ще голоснішим плачем заходиться… Марійка ж, дівчинка-вдова, раптом божевільно регоче і… І непритомніє. Якийсь чужий чоловік (не пам’ятаю обличчя) приводить її до тями, садовить на дерев’яну лаву, на якій щойно стояла домовина Сергія. Марійка чомусь дивиться в небо, сміється і ледь чутно повторює: «Не вмирають… Не вмирають… Не вмира…» І знову мліє… Навіть вітер, здавалося б, терпіння втрачає: злісно зриває той прапор із похилених і мов закам’янілих маминих плечей та люто кидає в сторону – на попередні, іще такі свіжі, могили полеглих солдатів, односельчан… Дехто з присутніх намагається ловити стяг – наздоганяє його чомусь на хресті мого дядька, Сергійкового хрещеного батька, що загинув тільки два тижні тому… А я стою і дивлюся. Стою і дивлюся. Стою і мовчки дивлюся… Міцно-міцно губи стискаю… Проклинати боюся… Врешті падаю від сліз і безсилля… Остання свідома думка: «Ненавиджу! Як же я ненавиджу це лицемірство! Цей театр… Цю буфонаду… Цей ваш зелений цирк! Подавіться своїми орденами і званнями… Подавіться гаслами… Верніть матері сина!!! Верніть мені брата!!!»
Завісу неба таки рве перша блискавка. Приходжу до тями – по обличчю боляче періщить батогами дощ… Лежу на тій же лаві – головою на Марійчиних колінах. Мимоволі задивляюся на її великі сині очі… Наші погляди зустрічаються. У її зіницях – так багато краси і смерті, краси і смерті… Поєднання непоєднуваного. Стривайте, я десь бачила такі очі! Так, Його очі… Відзеркалення Його небесних очей… Ловлю себе на думці, що боюся її сміху… Але Марія не сміється. «Дивися! – шепоче. – Дивися!» Її безкровні вуста ледве-ледве розмикаються – і я читаю це слово радше за кволим жестом її руки. Повертаю обличчя туди, куди вказує правиця Марійки: над могилою, яку вже починають засипати чужі люди, витає білий-білий голуб. Голуб – і, уявіть собі, під час такого густого дощу!? Кружляє спершу над самою землею, здавалося б крилами торкаючись мокрого могильного піску, омитого сльозами самого Неба… Потім піднімається вище… Вище… І зникає в обіймах грози… «Воїстину ми поховали Ангела…» – шепочу беззвучно. Марійка, вона розуміє…
…Провалююся в минуле – заледве не на чверть століття… Бабуся Ксеня, крекчучи від старості, з останніх сил гойдає колиску… Тільки замість колисанки вторить дивну фразу: «Ох, нищасна ся дитина! Нищасна, о Господи!!! Нашо ж Ти їй життя дав?..» Стою маленьким босоногим білявим дівчам поруч бабусі. Ловлю дрижаки, які заганяють мені під кофтину дивні бабині слова про мого братика… Не в змозі нічого втямити і долаючи власний страх, врешті зважуюся запитати: «Бабусенько! Рідна! А чому ви Сергійка нещасним називаєте? Радіти ж варто!!! Нарешті мама й тато сина дочекалися!..» «Ох-хох-хох-хох! – крекче баба Ксеня, – Нищасного сина… А нашо йому родитися було, коли вин сибе сам в гріб покладе?..»
20.03.2025
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.