“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026
Нещодавно побачив світ історичний роман «Розрита тиша» членкині Львівської обласної організації Національної спілки письменників України, авторки й видавчині Тані Яремчук (ЯТА). Книга, присвячена складним українсько-польським взаєминам, уже привернула увагу наукової та літературної спільноти. Передмови до роману написали історик, професор Волинського національного університету імені Лесі Українки Микола Кучерепа та письменник, номінант Національної премії України імені Тараса Шевченка Богдан Смоляк.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чим роман «Розрита тиша» вирізняється серед численних художніх творів про Волинь та про стосунки українців і поляків? Чому одним із його головних героїв критики назвали час? Що дає письменникові право говорити про трагічні події, свідком яких він не був? Як художній твір допомагає почути не лише свою правду, а й біль другої людини? Про це та багато іншого авторку запитує письменник Олесь Дяк, заслужений діяч мистецтв України.
«Розрита тиша»… У назві — відверта алюзія до Шевченкової «Розритої могили». А на обкладинці, такій далекій від теперішніх модних тенденцій книжкового дизайну, — скульптура львівської мисткині Ганни Друль «Дорога домів». Що Ви хотіли сказати читачеві ще до того, як він розгорне книгу?
Хотіла, щоб уже сама назва говорила: ця книга — про непросту тему. У Тараса Шевченка розрита могила — це символ поневолення України, наруги над її історією, пам’яттю і святинями. «Розрита тиша» продовжує цей смисловий діалог. Роман теж говорить про історичну пам’ять, але ще й про відповідальність перед майбутнім.
Назва ніби проводить читача від 1843 року, коли Шевченко написав «Розриту могилу», через Волинську трагедію до сьогоднішніх ексгумацій. Вона підказує: між українцями й поляками розривають не лише могили. Коли сьогодні болять свіжі рани нової війни, яка ж потреба ятрити старі? І не завжди такі дії стають кроком до примирення. Іноді минуле знову стає зброєю.
У романі розритою постає не лише земля. Розритими постають людські долі, пам’ять, мовчання, довіра між людьми.
Скульптура Ганни Друль «Дорога домів», відтворена фотохудожником Тарасом Гіппом на передній і задній сторінках обкладинки, теж невипадкова. Люди, які одні за одними несуть над собою важкий тягар, стали для мене образом поколінь. Кожне з них несе свій біль, свою пам’ять і незасвоєні уроки історії. Саме тому дорога до омріяного дому така довга і важка.
ІЗ РОМАНУ «РОЗРИТА ТИША»
«Раїна завмерла між вдихом і видихом, прислухаючись, чи не завиє сирена знову. Та навколо був лячний супокій, і від тієї мертвоти робилося їй ще моторошніше: хтось ставив світ на паузу. Однак у тому антракті її серце, наперекір усьому, билося — нагадувало, що життя не закінчується, воно просто тепер сховалося».
Богдан Смоляк у своїй рецензії називає час одним із головних героїв роману. Ви погоджуєтеся з таким його прочитанням?
Погоджуюся. Зізнаюся, коли писала роман, я не думала про час як окремого героя. Але Богдан Смоляк дуже точно відчув те, що жило в мені, мабуть, на рівні інтуїції.
У «Розритій тиші» час справді не лише тло подій. Він діє. Він розлучає і зводить людей. Він приховує правду й допомагає їй вийти на світло. Він лікує, але не все здатен вилікувати.
Недаремно Богдан Смоляк звернув увагу, що молоді герої роману ніби нехтують власним часом. Ганка повертається з Польщі, щоб урятувати батьківську хату. Марина залишає Львів й переїжджає в село доглядати дідуся, де несподівано занурюється в події, які сталися за десятки років до її народження, зустрічає і співпрацює з поляками, які приїхали в село ексгумувати. Сьогодення весь час розмовляє з минулим. Герої роману живуть не в одному часовому вимірі. Вони одночасно перебувають у минулому, теперішньому й майбутньому.
Так само оживає час у щоденнику пані Марисі Гримбальської — польки, осадниці. Він руйнує звичні уявлення, показує інший бік історії, допомагає побачити в людині насамперед людину, а вже потім — українця чи поляка, дивує «дзеркальним» відображенням перипетій минулого в теперішньому. Читач знайомиться з пані Марисею через знайдений у льодовні її щоденник. У романі її записи подано польською мовою та в художньому параперекладі українською, який виконала письменниця, перекладачка й літературна критикиня Світлана Бреславська. Польська мова серед українського тексту, гадаю, допоможе читачеві відчути самотність і відчуження жінки, яка з маленьким сином опинилася в незнаній стороні — Волині, бо тоді час погнав поляків на нашу землю. Тепер же час теж жене українців на чужину.
Поборниками часу стали в романі головні герої Стефан та Раїна. Обом — чи не дев᾿ятий десяток літ. Колись час розлучив їх і тепер вони ніби позбавляють його права керувати своїми долями. У поважному віці дозволяють собі бути і смішними, і сумними, і щасливими. Для мене це одна з найсвітліших історій роману. Вона доводить, що любов іноді виявляється сильнішою за час.
Є у романі ще один вимір часу — сьогодення. Війна. Повітряні тривоги. Село, яке живе між фронтом і щоденною працею. Люди, які діляться останнім, чекають своїх дітей із війни, допомагають одне одному. Це теж історія. Вона твориться зараз. І я дуже хотіла, щоб читач відчув: сьогоднішній день теж колись стане пам’яттю. І від нас залежить, якою вона буде.
Мабуть, тому час у романі — не лише тло. Він справді один із головних героїв. Він випробовує кожне покоління на людяність, на здатність пам’ятати, прощати і не втрачати себе.
І знаєте, у романі є ще один герой. Це — життя. Воно весь час проривається крізь смерть. Раїна чекає завершення повітряної тривоги, але її серце вперто нагадує: життя триває. Марина біля річки вперше за довгий час дозволяє собі усміхнутися. Стефан і Раїна знаходять одне одного через десятиліття. Осінь така красива, що ніби не знає про війну. І любов у романі — не окрема сюжетна лінія. Вона одна з форм життя, яке відмовляється капітулювати.
ІЗ РОМАНУ «РОЗРИТА ТИША»
«Річка, холодна, жива, тішилась, бадьорилась, невгамовно жебоніла про щось, непідвладне людським клопотам. Марина мила відро. Вода стікала з пальців, змивала крихти землі, втому, зайві думки… Раптом — ні з того ні з сього — вона, мов норовисте дівчисько, хлюпнула срібним струменем у Лєшека.
Той відсахнувся, глянув на неї й ніби пригадував щось давно забуте.
А Марина знітилася. Що собі дозволяє? Скільки їй років? Як могла за якусь годину змінити її ця проста, ненав’язлива чоловіча присутність? Давно не шукала кохання. Навіть не дозволяла собі про нього мріяти.
Напевно, війна все загострює: і страх, і самотність, і потребу бути побаченою.
І жінка спрагло потягнулася до життя. Не вода — сама природа хлюпнула срібним струменем у Лєшека. Коли поруч чоловік, який тримає над нею небо, у жінці стихає війна».
Ви не були свідком Волинської трагедії. Мало того, належите вже до третього покоління після тих подій. Що давало Вам внутрішнє право писати про них?
Я не відповідала на запитання: «Що було?». На нього відповідають історики. Письменник намагається відповісти на інше запитання: «Що відчувала людина?»
Проте, працюючи над романом, я найбільше боялася історичної хиби. Саме тому консультувалася з істориком, професором Миколою Кучерепою. Працювала з документами, спогадами, науковими дослідженнями. Настільними для мене стали збірник «Україна-Польща: важкі питання. Матеріали міжнародних семінарів істориків», праці Петра Кралюка, Володимира В’ятровича та інших дослідників.
Свого часу Михайло Слабошпицький сказав: «Люди, які пишуть історичні твори, нагадують мені в’язнів сумління. Для того щоб написати такі книжки, треба прочитати цілу бібліотеку. Бо треба знати все до дрібниць»… Ці слова я не раз згадувала під час роботи над романом. А Микола Кучерепа у передмові написав, що зі сторінок «Розритої тиші» видно: авторка знає події на Волині «до дрібниць». Думаю, він дещо перебільшив. Знати все неможливо. Але саме завдяки нашим розмовам я відкривала для себе маловідомі сторінки історії. Наприклад, дізналася про волинське село Гриньки, де православних мешканців за допомогою війська силоміць навернули до католицизму. Осмислений художньо, цей історичний факт увійшов до роману.
Та найбільшими моїми вчителями були не лише книги. Я справді не була свідком тих подій. Але виросла поруч із людьми, які їх пережили. Моєму татові Ананію Павловському — дев’яносто два роки. Він пам’ятає воєнне дитинство. Сусідка Таніся Павлюк стала прообразом однієї з героїнь роману — Таїсії Рибачук. Я слухала їхні спогади. Бачила їхній біль, страх, небажання говорити про пережите. І дуже хотіла встигнути записати живу пам’ять, бо вона відходить разом із людьми. Зрештою, я живу на тій зраненій землі й переконана: письменник має право писати про минуле, якщо ставиться до нього чесно, з повагою і відповідальністю.
ІЗ РОМАНУ «РОЗРИТА ТИША»
«Сьогодні знову чула стрілянину. Знову ховалася у льодовні. Ах, збудувала я свій дім на піску. Знову треба втікати. Кидати все. Навіщо його збирала? Кому воно дістанеться? Одні одних вбивають, грабують. Світ такий великий, а місця людині в ньому немає. Куди тепер бігти? Як покинути сина? Невже кожна мати мусить побачити свою дитину на хресті? Чому завжди — якщо не ти, то тебе? Невже щоб жити — треба вбити? Чи є така ідея, за яку можна віддати життя?».
У романі читач відкриває для себе не лише незвичну мову, а й оригінальні художні прийоми. Мені запам’ятався один із них: двічі, майже слово в слово, повторюється опис трагедії. Навіщо Вам було потрібне це майже дзеркальне повторення?
Я справді називаю цей прийом «дзеркалом». Або «дубль два». Читачеві здається, що він уже читав цей текст. І він не помиляється. Я свідомо повторюю майже кожне речення.
Тихе село. Працьовиті люди. Нападники приходять невеликими групами. Першими вбивають чоловіків. Горять будинки. Гинуть жінки й діти…
Змінюється лише назва села. Спочатку це український Красний Сад. Потім — польська Паросля.
Мені було важливо, щоб читач не просто зрозумів, а майже фізично відчув страшну закономірність: зло не винаходить нічого нового. Воно завжди діє за одним і тим самим сценарієм. Змінюються лише місце, час, мова, люди, які стають жертвами, а потім статистикою. Яка дзеркальність двох трагедій! Однакова тактика нападників, однакова технологія смерті. Форма, мова, ідея — не мають значення, коли стріляють у беззбройних. У той момент говорить тільки сумління. І воно говорить одне: зло не має національності.
Саме тому я не стала переказувати другу трагедію іншими словами. Я змусила текст повторитися. Бо й саме зло повторилося.
У романі я помітив ще одну цікаву особливість мови. Часто-густо трапляються парні дієслова-синоніми, поєднані дефісом: вони ніби підсилюють одне одного й створюють особливий ритм оповіді. Це теж Ваш авторський прийом?
Ні. Це одна з тих щасливих знахідок, які народжуються у співпраці автора й редактора. Мій літературний редактор Ілько Колодій — поет, має надзвичайно тонке чуття слова. Саме він запропонував використовувати такі пари. І не лише дієслівні ось, наприклад, як тремтіло-мерехтіло, чекаю-не дочекаюсь. Спочатку я поставилася до цього обережно, але дуже швидко зрозуміла, що вони надають текстові питомо українського звучання, роблять його образнішим, музичнішим і точнішим. Жмуток-сніпок таких слів настільки органічно увійшов у тканину роману, що я сьогодні вже не уявляю «Розриту тишу» без нього.
ІЗ РОМАНУ «РОЗРИТА ТИША»
«Марина щойно пересвідчилась, що гени — це пам’ять і, швидше за все, — без моралі. Вони не знають, хто був жертвою, а хто катом. Вони просто зберігають, передають, але… мовчать. А люди заставляють їх говорити й не лише, задля добра. А й щоб знайти причину, зняти з себе провину, виправдати насильство, перекласти відповідальність…
Якщо біль можна помістити в пробірку, то, може, колись навчаться виймати його звідти. В чиїх руках буде право змінити, стерти те, ким ти був, є, щоб — не бути. Хто знає — може, майбутні війни починатимуться за право бути Вседержителем?
…Пробірка клацнула гумовим покрівцем.
Її життя було здано на аналіз. І пішло далі, не чекаючи на результати».
Без чого Ви ще не уявляєте «Розриту тишу»?
Хочу звернути увагу читачів на один невеликий, але дуже важливий для мене розділ. Він називається «Плужники. Puźniki. Пужнікі». Три назви. Три топоніми. Насправді ж це не просто назви одного села. Це біографія нашої землі.
Плужники. Так колись називалося село. Семантика слова походить від плуга. Чуєте? Воно пахне землею. Працею. Хлібом. Україною.
Puźniki. Прийшла польська влада. Село стало Puźniki. Змінилося не лише звучання слова. Змінився історичний простір.
Пужнікі. Після одного колонізатора прийшов інший. З’явилася ще одна назва. Ще один шар історії, після якого села просто не стало. Воно зникло з карти. Залишилися лише цвинтар і пам’ять.
Мені хотілося показати, що села, як і люди, мають свою біографію. Вони народжуються, живуть, старіють, іноді завчасно помирають. А їхні назви здатні розповісти про історію більше, ніж товсті підручники.
Саме про це Марина намагається пояснити Лєшеку у Львові за віденською кавою. Вона говорить не лише про зміну назви. Вона говорить про втрату цілого світу. Про вмирання села. Але Лєшек так і не зрозумів її болю. І старий Стефан досі не відає, кого йому спершу мирити: Марину й Лєшека чи дві країни.
Ця фраза про ймовірність примирення героїв книги прозвучала, як запитання до читачів – нинішніх і майбутніх шанувальників вашої творчості. Мабуть, на цій ноті й буде доречно завершити нашу розмову.
Я хочу, щоб люди навчилися чути не тільки свою правду, а й біль іншої людини. Бо тільки тоді історія перестане бути зброєю і стане пам’яттю. Якщо після прочитання «Розритої тиші» хоча б одна людина не поспішатиме засуджувати, а спробує зрозуміти іншу — значить, ця книга була написана недаремно.
Розмовляв Олесь Дяк,
письменник, заслужений діяч мистецтв України
Про авторку
Яремчук Таня (ЯТА) — письменниця, журналістка, видавчиня, членкиня Національної спілки письменників України. Авторка романів, повістей, новел і книжок для дітей. У центрі її творчості — людина перед лицем історії. У своїх творах досліджує пам’ять, моральний вибір, людську гідність, відповідальність і те, як великі історичні потрясіння змінюють долі окремих людей та цілих поколінь. Лавреатка всеукраїнських і міжнародних літературних конкурсів, зокрема імені Олени Теліги та Олега Ольжича, Михайла Утриска, Василя Стефаника, Василя Портяка, Міжнародного літературного конкурсу рукописів прози «Крилатий Лев».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.