“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026
«Тонкому слуху упівголоса» — так назвала свою авторську антологію італійської поезії в українському перекладі Валентина Давиденко, відома поетеса і перекладачка, художниця і журналістка, якій на кожній ділянці її творчої діяльности притаманний вишуканий смак, найтонше відчуття стилю, прагнення ідеальної гармонії та несхибний моральний камертон. І ця метафора, запозичена з твору сучасної італійської поетеси Тіціани Колуссо «Набережна етруських мореплавців», говорить про довірчий, навіть інтимний діалог перекладачки, чиїми вустами промовляють славетні поети і поетеси Італії, з українським читачем, спраглим живого поетичного слова з батьківщини Данте і Петрарки, яка пам’ятає і таємничих етрусків, і велич Стародавнього Риму…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Антологія-білінгва, що вийшла друком цьогоріч, містить 175 творів 70-ти італійських авторів різних епох і поколінь, зокрема представників релігійної течії, сицилійської школи та нового солодкого стилю в середньовічній італійській поезії, авторів лицарської лірики та епосу, поетів Ренесансу, контрреформації і бароко, а також романтиків, модерністів та речників сучасної доби. Усі переклади належать Валентині Давиденко, яка й упорядкувала антологію, а також підготувала довідки про авторів та примітки. Високу якість книжкового дизайну і поліграфії забезпечили видавництва «Українські пропілеї» і «Пенмен». Видання супроводжують стисла передмова «Від перекладача», ґрунтовне післяслово Івана Дзюби та запис розмови Тіціани Колуссо і пані Валентини, яких єднають багаторічні тісні творчі контакти і щира дружба. До речі, Тіціана послідовно підтримує Україну у пресі, й це інтерв’ю, опубліковане 5 вересня 2022 року в італійському літературно-мистецькому онлайн-журналі «L’Age d’Or», первісно було адресоване саме італомовному читачеві і стало живим свідченням про культурний опір українських письменників та мистців у перші місяці повномасштабної російсько-української війни, а до того ж зробило свій внесок у розвінчання міту, міцно засілого в головах багатьох світових інтелектуалів, про буцімто «сестринство» двох культур, української та російської. А до картини тотального нищення нашої культури та її носіїв з боку Росії тут додано ще й такий особливо вражаючий в італійському контексті факт, як розстріл 1937 року в Сандармоху — разом із сотнями українських літераторів, мистців, науковців, релігійних діячів — священника з Ватикану, який збирав дані про порушення прав людини в Радянському Союзі.
З цього самого інтерв’ю довідуємось і про зародження у Валентини Давиденко захоплення італійською культурою, зокрема поезією. Усе почалося з італійського живопису, знайомство з яким відбулося завдяки бібліотеці батьків-учителів, і для такої мультимистецької особистости, як пані Валентина, це цілком природно. Як вона розповіла своїй співрозмовниці, «окрім спеціальної літератури, мій батько, який викладав математику і креслення, зберігав альбоми з репродукціями майстрів світового живопису, де були й італійські. Адже він сам добре малював. Я любила їх переглядати. І тому, коли стала студенткою факультету журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка, вже відкривала для себе деякі твори в оригіналах у київських музеях». Університетський курс зарубіжної літератури ввів у світ Данте, Петрарки і Боккаччо. А згодом прийшло повніше, вже самостійне, позапрограмове відкриття італійської поезії за перекладами Максима Рильського, Миколи Зерова, Миколи Лукаша.
А вже в роки недавні як перекладацьке благословення прозвучали слова Анатоля Перепаді на презентації «Канцоньєре» Франческо Петрарки в його перекладі: «Ось тут присутня поетеса Валентина Давиденко, можливо, вона перекладе ці вірші по-своєму…». І хоча на той момент пані Валентина й думки не мала перекладати Петрарку чи будь-кого з італійських поетів, але вже дістала незабутні враження від Італії завдяки поїздці до Ватикану — побувала вона там як журналістка разом із Київським муніципальним хором хлопчиків на авдієнції у Папи Івана Павла ІІ, на яку з усієї Європи були запрошені родини, що надали притулок українським дітям після Чорнобильської катастрофи. А потім були й інші професійні та творчі проєкти, пов’язані з Італією, що спонукали опанувати італійську мову; доленосне знайомство з Тіціаною Колуссо, безцінна підтримка Івана Дзюби…
І ось, по роках перекладацької праці, народилась антологія «Тонкому слуху упівголоса». Валентина Давиденко поклала собі за мету представити в антологійних рамках маловідомих, або й зовсім невідомих українському читацтву італійських авторів. Як зазначив у післямові Іван Дзюба, «…йдеться, наскільки я розумію, про спробу принципового розширення “україномовної картини” італійської поезії, яка у нас досі обмежувалася все-таки кількома найславетнішими іменами (хіба що Ігор Качуровський прагнув розширити їхнє коло)». Справді, в антології «Тонкому слуху упівголоса» я зустрілась, як з давніми знайомими, з Фрідріхом ІІ Гогенштавфеном і Джакомо да Лентіні, Якопоне да Тоді і Брунетто Латіні, Рустіко ді Філіппо і Франческо «Чекко» Анджольєрі, Чино да Пістоя і Анджело Поліціано та іншими чудовими поетами саме завдяки антології Ігоря Качуровського «Круг понадземний», що охопила світову поезію в діапазоні від раннього Середньовіччя до наших днів у перекладі з 23-х давніх і нових мов. Пригадується оригінальна мініатюра Качуровського «Від перекладача»:
Поетів є (читачу мій, повір!)
Не менше, ніж у космосі сузір.
Я з-поміж них вишукую таких,
Що досі в нас ніхто не чув про них.
Ці рядки відбивають настанову Качуровського-перекладача, який вважав, що у світовій літературі дуже багато авторів найвищого ряду, що їх ніхто не знає. Аж так багато, що «хтозна, чи не їм належить більшість світових шедеврів» (з листа до авторки рецензії). Дуже пасують ці рядки й до перекладацької місії Валентини Давиденко.
Як особливу її перекладацьку чесноту варто відзначити дивовижну стильову і стилістичну пластичність, здатність вловлювати і відтворювати засобами української мови дуже різні стильові регістри, відтінки, інтонації, те, що великою мірою і творить неповторний голос того чи іншого поета. І зберегти це все в перекладі є великим щастям.
Тут і шляхетна, справді королівська, рівновага етичних настанов Фрідріха ІІ, і жива образність Фольґоре да Сан-Джиміньяно, який змальовував, за словами пані Валентини, «дорогоцінний малий світ його епохи — щоденні думки й заняття людей містечок, світ, якому судилося зникнути безслідно, не відображеним великою літературою». Тут і пасторальний ліризм Ґвідо Кавальканті («Пастушка»), і небосяжна щирість Петрарки, і складна метафорика Джованні Боккаччо й Анджело Поліціано, і неокласична мальовничість Уґо Фосколо, і енергійна патріотична лірика Джозуе Кардуччі, й декадентська естетика Джованні Пасколі, й пісенність Сальваторе ді Джакомо, закорінена в рідній неаполітанській традиції, і простота й оригінальність образности Умберто Саба (поезія «Дружині», де жіночність оспівано за допомогою несподіваних порівнянь зі свійськими тваринами та птицею).
Окремо слід згадати чудесні зразки гумористичної поезії, а вона в Італії зародилася ще десь наприкінці Середньовіччя. Валентині Давиденко вдалося відтворити розмаїті відтінки поетичного гумору: і соковитий комізм Рустіко ді Філіппо, побудований на опозиції до високої куртуазної літератури, і блискучий бурлеск барокового поета Алессандро Тассоні (фрагмент з поеми «Украдене відро», сюжет якої обертається навколо дерев’яного відра, украденого моденцями зі стіни Болоньї, що призвело до війни), і сатиру Джузеппе Джоакіно Беллі (ХІХ ст.), чиї гостро-солоні сонети про життя Рима високо цінував інший видатний сміхотворець — Гоголь, і тонку культурну іронію модерніста Ґвідо Ґоццано (сонет про сонет «Досконалість»)…
Звичайно, школою стилістичної розмаїтости і гнучкости для перекладачки стала її власна поетична творчість (найновішим етапом якої стала прекрасна збірка «Канти мандрівних музик»), і тисячу разів праві ті, хто каже, що перекладач поезії й сам має бути поетом. І все ж у перекладах пані Валентини стилістична амплітуда незрівнянно ширша, ніж в оригінальній творчості, і це вже її вагомий набуток як перекладачки та дослідниці італійської поезії.
Захоплює антологія Валентини Давиденко і великим розмаїттям строф, зокрема канонізованих, якими століттями рясніла італійська поезія (аж поки у 1920-х роках на літературну авансцену не вийшли герметики та інші бунтарі супроти традиції). До прикладу — сонет, що його Ігор Качуровський у своїй «Строфіці» назвав «естетичною вартістю, незалежною від часу і простору.., відбитком туги людини за досконалістю, тією точкою, де людині найближче пощастило підійти до естетичного абсолюту». Як відомо, батьківщиною сонета є саме Італія, точніше — Сицилія, а автором перших датованих сонетів — Джакомо да Лентіні (1210–1260), найвидатніший представник сицилійської поетичної школи, нотар у суді Фрідріха ІІ, один з авторів антології «Тонкому слуху упівголоса». Писали сонети й інші представники школи. Невдовзі культ сонета поширився на Тоскану і всю Італію, а в подальші століття — на інші європейські, а також латиноамериканські літератури, не оминувши й Північної Америки. Тож зрозуміло, що в антології італійської поезії сонетам належить особливе місце, і Валентина Давиденко приділила їм досить уваги й дала просто блискучі сонетні зразки.
Водночас маю відзначити певну експериментальність, до якої іноді вдається перекладачка при відтворенні сонета та деяких інших канонізованих строф. Адже за традицією, закріпленою у перекладах київських неокласиків та дотримуваною у перекладацькій творчості Григорія Кочура, Миколи Бажана, Ігоря Качуровського, Дмитра Павличка та інших видатних майстрів українського перекладу, італійський 11-складовик (з константою на 10-му складі) відтворюється нашим 5-стоповим ямбом — силабо-тонічним розміром, який у випадку жіночої клавзули також нараховує 11 складів. Як виняток, можна натрапити на переклад італійського сонета 6-стоповим ямбом цезурованим (як-от сонет Ґвідо Кавальканті у перекладі Михайла Ореста «О, хто вона, що йде, щоб очі дивувати…»). Тим часом у перекладах Валентини Давиденко зустрічаємо переклади сонетів, зроблені й різнорозмірними ямбами, і дактилем, і амфібрахієм, і анапестом, і навіть тонічними розмірами — дольником і тактовиком.
Серед вимог до перекладу італійського (і не тільки) сонета — і точність рим, і дотримання правила альтернансу… Гадаю, щодо частини сонетів в антології «Тонкому слуху упівголоса» доречно говорити про сонетоїди (це одна з побічних форм сонета, де не дотримано всіх правил побудови цієї строфи). До речі, оригінальні сонетоїди писав Микола Зеров. Тож читачеві антології випадає добра нагода зіставляти й обирати — який із застосованих тут методів перекладу сонетів йому більше до смаку.
Пані Валентина, одна з найкращих сучасних українських поетес, велику увагу приділяє італійській жіночій поезії різних століть. Серед авторок її антології — і середньовічна поетеса, що творила під псевдонімом «Комп’юта Донцелла» («Досконала юна донна»), й Ізабелла Мора (обох їх перекладав Ігор Качуровський), і Вітторія Колонна, і — вже ближче до нашого часу — Ада Неґрі, а ще ціле гроно нових, досі незнаних українському читачеві імен: Вероніка Ґамбара, Лаура Террачіна, Ґаспара Стампа, К’яра Матрайні, Лаура Баттіферрі, Альда Меріні, Амалія Ґульєлмінетті та вже згадана Тіціана Колуссо. Надзвичайно цікаві дедикації поетів поетесам — сонет Мікеланджело, присвячений Вітторії Колонні, та сонет П’єтро Бембо «До Вероніки Ґамбари».
Антологія «Тонкому слуху упівголоса» теж має присвяту: світлій пам’яті Іллі Чернілевського і всіх поетів, полеглих за Україну. І ця присвята — через століття — єднає поетів італійських та українських, які жили, любили, творили, боролися за свободу своєї батьківщини, а нині дивляться на нас «з темних небес»… Пам’ять про них — і в українському відлунні поетичних голосів Італії. І хоча антологія Валентини Давиденко була укладена ще до початку повномасштабної війни, але нині вічні теми, які в ній звучать, — віра і надія, війна і подвиг, любов і кохання — особливо резонують у наших серцях. А надто — ті відбиті в поезії драматичні сторінки італійської історії, коли точилася боротьба за свободу і єдність Італії. Вслýхаймося у пристрасне вболівання над долею батьківщини, що звучить у сонеті поета-класициста Вінченцо де Філікая (1642–1707) «До Італії» (до речі, тут сонетну форму відтворено за всіма канонами):
Італіє! Тобі нещасна доля
Фатальний дар — оцю красу дала!
І прочинила вічну браму зла
В майбутнє із вінцем страждань і болю.
Аби ж твою красу плекала воля!
Чи ти хоча б сильнішою була,
Ти б кожен хижий зір застерегла,
Як звіра, що вистежує спроквола!
Не бачила б альпійські рідні схили
В потоках крові й блискавках армад!
І не пила б отара галлів з хвилі
Твоєї По! Й не опинивсь булат
В чужих руках! Герої сплять в могилі…
І на вино хтось чавить виноград.
Як пише у своєму вступному слові перекладачка, «поети завжди творили власний літературний кодекс як форму шляхетної самосвідомості». І цей виплеканий упродовж століть етичний та естетичний кодекс безмірно розширює нашу оптику бачення і відчуття себе у світі, на власному життєвому шляху та в той момент історії, у який нам випало жити.
Перекладачі, як і поети, заслуговують на нашу вдячність. Гадаю, антологія італійської поезії у перекладах Валентини Давиденко гідна однієї з найвищих перекладацьких відзнак нашої держави — Літературної премії ім. Максима Рильського, одного з тих майстрів, завдяки кому перекладачка відкрила для себе захопливий світ італійської поезії.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.