Нещодавно вийшла у світ книга «Пантеон Бориспільщини». Її автори – Ольга Малишевська та Валентина Стрілько.
З давніх-давен вдячні нащадки намагалися зберегти пам’ять про тих, хто, завершивши відведений Богом шлях земного життя, поринули у вічність – не лише своїх рідних та близьких, а й видатних земляків. На місцях поховань встановлювали відповідним чином оформлені надгробки або монументальні скульптури. У подальші часи на фасадах будинків, де народилися або мешкали видатні особи, для вшанування та збереження у суспільстві пам’яті про них встановлювали меморіальні дошки чи барельєфи, на центральних площах населених пунктів розміщували стели або пам’ятники.
А в Стародавній Греції та Римській імперії, коли люди поклонялися багатьом богам, народилося таке поняття як ПАНТЕÓН (від грецьких слів πάντεζ — ВСЕ і θεόζ — БОГ). Для поклоніння «усім богам» зводили священні будівлі – храми, які одержали назву «пантеóни». Найвідомішим язичницьким храмом усіх богів став Римський пантеон, спорудження якого почали у 29 р. до н. е. в часи правління першого римського імператора Августа Цезаря. Ця, одна з найвеличніших античних будівель, і нині є окрасою столиці Італії.
Нині слово «пантеон» у різних частинах світу використовують неоднозначно. В одних країнах пантеоном називають окрему споруду храмового типу, в інших – старовинне кладовище, ще в інших – кладовище сучасне, на якому поховання небіжчиків дозволяють лише за спеціальним рішенням влади. Хоча щодо кладовищ нерідко використовують також слово «НЕКРÓПОЛЬ» (від грецького «некрос» – мертвий та «поліс» – місто), що дослівно означає «місто мертвих».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пантеони існують, зокрема, у Франції (Париж), Іспанії (Мадрид), Португалії (Лісабон), Болгарії (Русе), Польщі (Варшава та Краків), Бразилії (Бразиліа), Венесуелі (Каракас).
Про необхідність існування національного пантеону протягом тривалого часу говорять і в Україні. Йдеться про створення сакрального меморіального комплексу для вшанування пам’яті та перепоховання видатних діячів українського державотворення, науки і культури, які боролися за Україну, зробили для неї дуже багато, але упокоєні за межами рідної землі – на чужині. Пантеон має стати не звичайним кладовищем, а місцем історичної пам’яті, своєрідним духовним фундаментом нашої нації.
Український національний пантеон буде розміщений у Києві на території Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». Відповідну постанову Кабінет Міністрів України ухвалив 4 липня 2026 року, що стало логічним продовженням ухваленого Верховною Радою та підписаного Президентом Володимиром Зеленським базового Закону «Про Український національний пантеон».
Російсько-українська війна знову активізувала проблему вшанування пам’яті наших видатних земляків – людей, які своєю діяльністю, талантом та відкриттями кардинально вплинули на життя і розвиток суспільства, залишили глибокий слід в історії, стали прикладом для наступних поколінь.
У кожній області України, у кожному районі, у кожному населеному пункті є люди, чиї справи (навіть невеликі) варті того, щоб про них знали нинішні і майбутні покоління. І щоб імена цих людей залишилися на сторінках історії.
Саме такі міркування спонукали Ольгу Григорівну Малишевську та Валентину Василівну Стрілько до створення пантеону Бориспільщини. Але пантеону не в класичному розумінні цього слова. А у вигляді друкованого видання – книги. На її сторінках під однією обкладинкою автори зібрали
і дослідили матеріали про людей, які жили у Бориспільському краї у різний час, в різних історичних реаліях, за різних політичних систем…
Кожна людина – унікальна і неповторна. «Усмішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні», – писав відомий український поет Василь Симоненко.
І продовжив, зазираючи у майбутнє: «Більше тебе не буде. Завтра на цій землі інші ходитимуть люди…»
От з позицій отого «завтра» О. Малишевська та В. Стрілько і намагалися подивитися у минуле, у близьке і далеке «вчора». І не лише подивитися. А й побачити там, серед величезної кількості наших пращурів, представників розпорошеної в часі громади Бориспільщини, óбрази конкретних людей. А серед них спробували вибрати кілька десятків осіб, щоб про них розповісти на сторінках книги. Книги-ПАНТЕОНУ.
Звичайно, уваги заслуговує кожна людина, яка відійшла за межу вічності. Але О. Малишевська та В. Стрілько зупинилися на іменах, на їхнє суб’єктивне переконання, НАЙдостойніших.
Хоча почали вони не з імен. А із скіфських поховань VI-III століть до нашої ери. Адже Бориспільщина – це древня земля. І тут існувало багато поселень. Місцеві племена лишили по собі кургани, в яких ховали як простих воїнів-землеробів, так і знать. У цих курганах археологи знаходили типовий військовий інвентар скіфських воїнів: залізні вістря списів, дротики, бойові ножі, бронзові наконечники стріл. На території району виявлено і досліджено багате жіноче поховання. Фахівці з вивчення історичного минулого знайшли там золоті персні, дорогоцінне намисто, сережки зі вставками блакитного каміння, бронзове люстерко, залізний кинджал із кістяною ручкою. Цікавою особливістю скіфських поховань Бориспільщини є також наявність уламків давньогрецького керамічного посуду (амфор), що доводить активну торгівлю місцевого населення з античними містами Північного Причорномор’я.
Далі автори книги через століття переносяться у Сулимівський пантеон. Село Сулимівка – це колишня резиденція козацького роду Сулим. Найбільш відомими представниками якого є запорозький гетьман Іван Сулима, генеральний суддя Малоросії, таємний радник, генерал-майор Яким Сулима. Сулимівський пантеон охоплює період від першого поховання у 1691 році Федора Івановича Сулими до поховання у 1916 році представника цього славного роду Олександра Андрійовича Войцеховича. Загалом – 11 поховань протягом 225 років.
Поховання XVIII ̶ XIX століть автори книги виділили в окремий розділ. Тут вони розповідають про чотирьох, на їхню думку, найбільш визначних представників Бориспільщини. Насамперед, це Павло Платонович Чубинський – автор слів Державного Гімну України «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», видатний український етнограф і фольклорист; Іван Георгійович Некрашевич –проповідник і сатирик другої половини XVIII століття, який посів важливе місце в українській культурі завдяки своїм поетичним творам і проповідям; Василь Лукич Лукашевич – один з видатних представників українського національного руху та борець за незалежність України на початку XIX століття.
Найбільшим є розділ «Поховання XX ̶ початку XXI століть». Йдеться про 83 особи. Серед них: Петро Максимович Базюченко – заслужений працівник сільського господарства України, спортсмен-гирьовик, багаторазовий чемпіон України, Європи і світу; Павло Степанович Кислий – доктор технічних наук, професор, академік НАН України, академік Міжнародної академії кераміки та Академії інженерних наук України, заслужений діяч науки і техніки України; Петро Петрович Верна – різьбяр на дереві, заслужений майстер народної творчості УРСР; Олександр Дмитрович Зюзькін – народний артист України, художній керівник і диригент народної академічної хорової капели імені Павла Чубинського; Віктор Васильович Женченко – відомий співак і поет, уродженець Полтавщини, який свій останній прихисток знайшов на Бориспільщині; Микола Іванович Шостак – редактор Бориспільської міськрайонної газети «Трудова слава», член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України; Леонід Григорович Гриценко – відмінник народної освіти, Почесний громадянин Бориспільського району; Валерій Федорович Гудзь – учасник російсько-української війни, Почесний громадянин міста Борисполя та Бориспільського району, Герой України.
Книга розповідає про життя і діяльність відомих на Бориспільщині педагогів Михайла Яковича Корніяку, Катерину Никифорівну Шумило, Ольгу Інокентіївну Грибок, Михайла Федоровича Дацюка; керівника мережі фізичної культури і спорту міста й району Георгія Олександровича Корзуна; відомого майстра поетичного слова Миколу Івановича Карпенка; голову Бориспільської міської ради народних депутатів, головного редактора журналу «Жінка» Лідію Юріївну Мазур; доктора медичних наук, професора, першого Надзвичайного і Повноважного Посла України в Румунії Леонтія Івановича Сандуляка…
Розділ «Друга світова війна (1939 ̶ 1945)» подається як екскурс
в історичну подію і місце в ній району. Як пишуть автори книги, «тисячі безіменних воїнів прийняла Бориспільська земля в 1941–1943 роках при відступі та наступі радянських військ у період Другої світової війни. За найскромнішими підрахунками лише неподалік сіл Іванкова, Артемівки, Кучакова та інших навколишніх населених пунктів полягли 5521 безіменних воїнів. Переважна більшість із них загинули в 1941 році: у селі Артемівці – 2029 воїнів, у селі Іванкові – 1750, у місті Борисполі – 552 воїни.
Не менше полягло й німецьких окупантів у боях з радянською армією, яка відступала восени 1941 року. Їхній цвинтар знаходився в центрі Борисполя, на території сучасного міського парку.
… У перші місяці окупації на Бориспільщині нацистами було розстріляно 920 мирних жителів… У вересні 1943 року, після звільнення нашого краю, до лав радянської армії було масово призвано молодь. Тисячі молодих людей з Бориспільщини восени 1943 року загинули при форсуванні Дніпра. Після завершення кривавої битви, за свідченнями жительки села Гнідина Онищенко Гапи, з лівого на правий берег Дніпра можна було перейти по трупах. Їхніх могил немає. Їхні імена невідомі».
А імена чотирьох бориспільців, які загинули під час війни в Афганістані, відомі. Про наших хлопців, воїнів-інтернаціоналістів, ідеться в розділі «Афганська війна 1979 ̶ 1989 років». Це Севастян Василь Михайлович,
Сенько Олександр Григорович, Максюта Юрій Григорович і Турусумбаєв Ігор Володимирович. Найстаршому з них було – 24 роки, а наймолодшому – лише 19. Вони у складі Обмеженого контингенту радянських військ брали участь у боях проти повстанських груп моджахедів. У війні, яку Радянський Союз розв’язав проти сусіднього Афганістану.
Ще один наш земляк, 21-річний воїн-інтернаціоналіст Веклич Юрій Миколайович, загинув на Закавказзі в листопаді 1991 року під час грузино-осетинського конфлікту.
Написання розділу «Чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 року» – це своєрідний творчий подвиг Ольги Малишевської та Валентини Стрілько. Адже хоч від часу цієї техногенної аварії світового масштабу минуло відносно небагато часу, знайти необхідні для книги матеріали виявилося непросто. Бо навіть упорядкованих списків учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС
не існує. Добре, що ще живі окремі з ліквідаторів! Саме вони й допомогли авторам зв’язатися з родичами своїх колег-чорнобильців, яких уже немає серед нас. І завдяки цій наполегливій пошуковій праці, помноженій на організаторський та психологічно-дипломатичний талант, вдалося зібрати унікальний матеріал про участь бориспільців у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильські атомній електростанції.
Розділ «Російсько-українська війна, яка розпочалася у 2014 році» – це свідчення про свіжу і болючу рану, яка продовжує ятрити, щодня приносячи в наші душі та серця нові краплі нестерпного болю, емоційних переживань, страждань і скорботи. Ледь не щодня через цю, розв’язану Росією, війну гинуть на фронті наші воїни-захисники, гинуть діти, мирні люди у містах і селах по всій Україні. Тому, як це не прикро, але, на превеликий жаль, розростаються
і збільшується цвинтарі, які стають пантеонами.
«Гріхи наші тяжкії». Так Ольга Малишевська та Валентина Стрілько назвали останній розділ книги. Автори намагаються осмислити і зрозуміти причини всіх тих негараздів, з якими зустрічається українське суспільство та людство загалом на нинішньому етапі буття. І доходять висновку, що світ переживає глибоку моральну і духовну кризу. Адже гріх — це коли люди чинять зло, живуть у постійному конфлікті з власною совістю, закривають очі на чужий біль, стають байдужими, ненависними, гордовитими, егоїстичними. Через це непомітно для себе вони втрачають спокій, у їхніх душах поселяється почуття невпевненості у завтрашньому (та навіть у сьогоднішньому!) дні.
Який же вихід із ситуації, що склалася? Позбутися «тяжких гріхів» можливо лише через усвідомлення своєї гріховності, щире бажання змінитися
і конкретних кроків для здійснення цього задуму.
Загалом, «Пантеон Бориспільщини» – це не просто насичена маловідомими фактами книга про минуле рідного краю, підкріплена віхами біографій та особистих людських доль. Це своєрідний міст між минулим, сьогоденням
і майбутнім. Адже вона переносить нас із далеких доісторичних часів до днів нинішніх. І разом з тим проектує погляд сучасного читача у день завтрашній.
Бо кожна прожита нами секунда через мить стає історією.
«Пантеон Бориспільщини» – є гідною і актуальною спадщиною для наступних поколінь тих, хто житиме на землі своїх дідів, бабусь, у батьківському краї.
Володимир Татаренко,
заслужений журналіст України