“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026
БАЛ У ЛЬВОВІ
Паскудний час, панове, для балів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Нервовий сміх.
В бокалах – скислі вина.
А як танцюють!
Наче на колінах.
Ще й черги по наїдки до столів.
На дам у сукнях
витріщався Львів,
Очима жер їм ноги, голі плечі.
Тягнула вслід їм голови лелечі
Нахабна зграя ранніх ліхтарів.
Ще й цісар не приїхав.
Сучий син,
Під приводом оглядин маскаронів,
Втік на Вірменську, наче у екзил.
Карету відпустив, щоб бідні коні
Вівса поїли.
Сам з останніх сил
Ядвізі груди пестив безборонні.
* * *
Він заходить у містечко,
тягнучи за собою візок,
оббитий іржавою бляхою.
У його клунках
не вугілля і не цукор, –
пульсуючі згустки світла,
що просвічується
крізь мішковину.
– Беріть на вагу і поштучно, – просить він,
зупиняючись біля брам.
Люди виходять на балкони,
ховаючи руки
в кишенях халатів.
Він пропонує
опалі сонця
і зоряний пил
у скляних слоїках –
присипати задавнені рани,
щоби ті не
боліли на дощ.
Він не бере грошей, –
йому досить і спогадів
про те, як ви вперше
побачили зоряне небо.
Коли його товар
розбирають,
візок не стає легшим.
Бо продане
важить менше
за порожнечу.
* * *
Лукавлю, Господи, лукавлю,
Коли молюсь Тобі і славлю,
Коли вдаю з себе ягня.
Я не такий.
Я повен гніву.
Я поклоняюся огниву,
Не стерплю підлості і дня.
На горло сам її скараю,
До пекла вишлю чи до раю.
І змивши з рук і кров, і бруд,
Я посаджу тополі й квіти,
Переселюсь у вірші й міти,
Й тоді віддамсь на Божий суд.
* * *
Дівчина, яку ти уперше
поцілував,
жила біля сільського
цвинтаря.
Вона мала багато
веснянок
і ще неторкані уста.
Ніч замкнула молодика
у скриню хмари
і ви розглядали один одного
губами та пальцями.
Потім ти біг,
знетямлений щастям,
повз цвинтар
додому.
Тіні померлих сусідів
бовваніли помежи хрестів.
«А чий то такий скорий
до дівок?» – питали.
«То наш, дяківський, –
сказала твоя покійна бабуся. –
Не лякайте мені хлопця».
НЕВІДОМИЙ ПОЕТ
Поховайте мене у могилі
невідомого поета.
На камені напишіть:
«Той, хто боргував за комірне,
але оплачував зорепади,
перегони польових коників
і серпневі концерти цвіркунів».
Не рахуйте жінок,
які приноситимуть квіти, –
я їх не знав,
але міг би усіх кохати.
Не ставте огорожу –
забуття проїсть
навіть стіни.
Смерть – це солодке заслання
у вічність, кажу вам.
«Хто тут лежить?» – питатимуть.
«Не знати.
Можливо, й Овідій…»
КРИВОРІВНЯ
Видиралася хатина на гору,
А за нею і друга, і третя.
Притомилися, всілися, задихані,
Попід верхами,
Розкурили печі,
Споглядають хмари.
Поверталися гуцули
З базару в Жаб’є,
Заблукали проти ночі в дорозі.
Угледіли ті хатини під зорями
Та й зостались в них ночувати.
А вранці вже й забули піти.
* * *
Доповзти крізь роки
до перших рядів,
до місця за столом у президії,
до генеральських лампасів,
до геральдичних прикрас
на запалих грудях,
до премій і звань
за вміння
вдавати велич,
розповніти
від лестощів і похвал,
благословляти
та висвячувати в учні
прихвостнів і слуг.
І щиро вірити,
що у слави є ціна,
як і у кожної повії.
* * *
Оновлення смартфонів
чимось схоже
на оновлення ікон.
Ми заглядаємо у них,
як раби
у вікна господаря,
і бачимо
мерехтіння сповіщень,
розмальованих
ангелиць реклами,
які навчають вклякати
перед золотим тельцем.
Коли твоя мати померла,
рідня поділила майно –
хату, із зашитим
прорізом у стіні
для кулемета,
який зробили ще німці,
трохи землі,
гору вишитих рушників.
Брат забрав зі стіни ікону,
яка знала тебе ще малим.
«Вона оновилася», –
написав тобі згодом
і прислав на доказ
знімок.
Тепер ти зрідка
розглядаєш
ікону батьків
у своєму смартфоні
і чекаєш,
коли оновиться світ.
* * *
Коли цілуєтеся – не робіть цього
посеред тротуару, –
боком оминати чуже кохання
незручно й важко, –
хочеться сховатися під ним
як під чужою парасолькою
у час дощу.
Бо своя – або зламалася,
або ж залишилася десь далеко.
А ще гірше –
коли її й не було.
Тоді людина живе
посеред власної негоди
і вдає,
що просто любить
цю кляту мжичку.
* * *
Ранок проклюнувся
з квадратного яйця вікна,
зазирнув до кімнати
крізь щілину у шторах.
Чайник на газовій плиті
скаржився на опіки.
На столі сяяла ложка,
так, наче вона
вже когось врятувала
від голодної смерті.
У небі з гуркотом
пересували меблі,
а потім увімкнули дощ.
Ти почувався
стрілкою
механічного годинника,
що бігає по колу,
показуючи час Тому,
Хто живе
поза ним.
* * *
Колись я стану
Тарасом Прохаськом.
(Артур Дронь)
Ти ніколи не станеш
Артуром Дронем,
який хоче стати
Тарасом Прохаськом.
Жодне дерево
не схоже на інше.
Кожна квітка
пахне лише собою.
Молитви, як і вірші,
різняться силою духу.
Думаю про Маркеса,
який боявся інцестів
і втілених повторень,
але так і не врятував
цього світу
від страхітливих почвар.
* * *
Ґаздині, коли беруться
пекти хліб на празник
Господнього воскресіння,
постять і щиро моляться.
Бійся, аби твоє слово
без молитви
не стало тільки їдлом
для худоби.
* * *
Хто вам сказав, що ви – поети?
Мене бере печаль і лють,
Коли рядки, немов котлети,
На таці сцени подають.
Ах, публіка від щастя мертва,
Слова розжовує гуртом.
Поезіє, ти вже не церква
Для сповіді і молитов.
Ти – балаган в кутку епохи,
Де як не блазні, то ляльки
Торочать щось про катастрофи
І про любов,
І про зірки.
* * *
Бачиш, ти ще живий.
Осінь – це не смерть.
Просто сонце ходить
Коротшим гостинцем
За обрій.
Вода в озері
Стала густою,
Як кисіль.
А мати садить
Вогонь біля хати
І підливає його
Опалим, багряним листям.
* * *
На трамвайній зупинці
дівчина в синьому капелюшку
тримає в руках
букет білих хризантем,
ніби кілька
пережитих усіма нами зим.
Повз неї проходять чоловіки
з обличчями звільнених
з роботи апостолів,
жінки, схожі на танцівниць
з Moulin Rouge
чи натурниць з
Монмартру.
Неподалік лежить худий пес,
який знається на самотності
краще від усіх
волоцюг Європи.
Я хотів би сказати вам
щось пророче,
як Верлен Артюру Рембо
у прокуреній кімнаті
перед тим,
як пустити
у нього кулю.
Але натомість
купую бурбон, цигарки,
слухаю, як ніч
пересипає зірки
з однієї долоні
в іншу.
Думаю про нас
так тихо,
наче боюся
розбудити Бога.
* * *
Жити на околицях війни
не так вже й страшно.
Просто часом біженці
просяться на нічліг.
І їхні діти бавляться
іграшками наших онуків,
а коти і собаки
не злазять їм із рук.
Раз на тиждень, під плач сурми,
попри Ратуш несуть домовини, –
вбитих на війні так багато,
що смерть вже не квапиться
до немічних і старих.
Ми звикли до вибухів
і збитого залізяччя,
до присмаку крові в повітрі.
Ми навіть вміємо жартувати
про потріскані шиби неба,
крізь які вночі
нас розглядає Бог.
Жити на околицях війни
не так вже й страшно.
Головне – не зазирати
в очі дітей біженців,
які грають у своє життя
чужими ляльками.
* * *
Тебе врятує ліс і тиша,
Галявини суничний зал,
Де дятел на сосні запише
Все, що ти й подумки сказав.
Де буде простірно і легко,
Й по травах, мокрих від роси,
Луна втікатиме далеко
Лишень зачує голоси.
Де не потрібно уникати
Ані розмов, ні стріч, ні віч,
Де просто хочеться співати
Й з вогнем сидіти цілу ніч.
м. Львів
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.