“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026
Художньо-публіцистична повість Ярослава Ткачівського «Ординець» спричинила рій асоціативних вражень-думок про «народ дикунів та виродків людських» (О. Герцен), який витворив «московщину – потвору, що нею навіть пекло гидилося і виригнуло її на землю» (В. Розанов). Досвідчений автор – заслужений працівник культури України, лавреат кількох літературних премій, нагороджений медалями, почесними грамотами, грамотами, дипломами та іншими відзнаками – Ярослав Ткачівський майстерно описав конкретні страхітливі історії постраждалих українських жінок, дівчат, дітей та полонених воїнів у перші місяці повномасштабної, геноцидної, терористичної, руйнівної війни московітів=росіян проти України.
У повісті тематично і змістовно поєднано дві сюжетних лінії: a) художньо-емоційна оповідь про молоде подружжя Поліщуків – Світлани з Гуцульщини і Василя з Київщини та їхнього синочка Андрійка, через трагічну долю яких розкрита гидотна ницість московських нищителів, і б) документально жахливі факти про злодіяння московитів із повідомлень засобів масової комунікації. Їхня характеристика переплітається із всебічним зображенням грабежу, тортур, душогубства, ґвалтування, сексуального садизму московських=російських імперських рашистів, психіка яких насичена нацистським, фашистським, більшовицьким, комуністичним, рашистським, канібальським світобаченням.
Мій емоційний стан, переживання під впливом зображеного ментального звірства кремлівських окупантів, що відтворені максимально детально і натуралістично, збігаються зі сприйняттям, професійними оціночними, судженнями Марти Хороб – кандидатки філологічних наук, заслуженої працівниці освіти України, літературознавиці, яка у передмові «Повість «Ординець» у світлі природи російської ментальності» слушно написала, що «Ярослав Ткачівський зумів відтворити найвищий рівень негативізму (в усіх дикунських, атавістичних, нелюдських діях і вчинках, садистських статевих збоченнях) психології тупої, сірої маси, для якої головне – вбивати, нищити, ґвалтувати…». Але психологія московських=російських звірств зародились не сьогодні, а є ментально успадкованими ще з часів ХІІ століття.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Спираючись на правдиві історичні факти про особливості існування давньоукраїнської держави Русь і Московії=Росії, кандидат філологічних наук, доцент Херсонського державного університету, вимушено переміщена особа Василь Загороднюк у післяслові «Ординець чи українець?.. Злочини і людяність» наголосив, що повість Ярослава Ткачівського «Ординець» є своєрідним художньо-емоційним і водночас документальним продовженням наукових і художньо-публіцистичних досліджень про дикунство московітів=росіян, пращури яких з веління суздальського князя Андрія Боголюбського у 1169 р. зруйнували Київ.
Читаючи повість «Ординець», перед очима постають описи оскаженілої зловісності північних нападників впродовж багатовікової історії. Після двомісячної облоги суздальці захопили Київ. У «Літописі руському» написано: «Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий день, у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город – Поділля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали…».
Руйнування Києва душогубами Андрія Боголюбського, викрадення ним вишгородської ікони Успіння Пресвятої Богородиці, яка стала головною святинею Володимира на Клязьмі, а пізніше – Москви, було початком розвалу давньоукраїнської держави «Русь». Дмитро Павличко зазначив, що «могутність Київської держави підірвали не так кочові племена, що ринули на неї з Азії, як війна між князями і суздальцями, що носила вже майже міжнаціональний характер».
Гостросюжетна повість «Ординець» психологічно вмотивовує потребу ґрунтовно пояснювати багатьом людям в Україні і за рубежем, що давньоукраїнська держава «Русь» уже існувала у 838 році як повноцінна, високорозвинена на той час європейська держава. А перша згадка про Москву зафіксована після подушного перепису в Золотій Орді, який відбувся 1272 року. На час смерті Юрія Долгорукого 1157 р. Москви ще не існувало. Засновником Московії, як Улусу Золотої Орди, у 1277 р. був хан Менгу-Тимур, тобто на 439 років пізніше давньоукраїнської держави «Русь». Отже, Юрій Долгорукий ніякого стосунку до заснування Москви і Московії не мав. Князівством Московія стала тільки у 1328 р. при Івані Калиті, але до XVI століття була у складі Орди Чингізидів на правах звичайного Улусу. Етнос Улусу був в основному фінсько-татарським. Московія возила данину до Криму ще при Петрі I.
Московські князі уміло використовували владу татаро-монгольських ханів у своїх інтересах і досягали в цьому великих успіхів, хоча провадили відверту антизолотоординську політику. Але майстерно її приховували, присягалися ханам у вірності та відданості, усіляко їх задобрювали й за це здобували підтримку – ярлик на князювання, посади і щедрі подарунки. При цьому використовували різні методи: московські князі васали охоче родичалися з татарськими вельможами, вважаючи за честь одружуватися з ханськими родичками або зі знатними дівицями з Орди. У стосунках з ординцями й зі своїми сусідами чинили відповідно до того, що для досягнення мети придатні будь-які засоби. «У політиці вдавалися до брехні або напівправди, лицемірства, хитрощів, безпринципності, наклепів, інтриг, дворушності, хабарництва, підступів, шантажу, вигадок, підступності тощо. Постулат «мета виправдовує засоби» був звичайним і буденним принципом усіх наступних поколінь московських політиків аж до новітнього рашиста Путіна» (Г. Півторак).
Московія живила свою ідеологію не європейськими «хартіями вольності» (як в Англії), не освіченими реформами ліберальних князів (як приміром, у Флоренції), а необмеженим правом «великого государя» чинити зі своїми «людішками» і «холопами» (до останніх належали навіть близькі бояри) що йому забажається. Публіцист Ігор Сюндюков, спираючись на «Історію держави Російської» Миколи Карамзіна (він був російським імперським державником, але про злодіяння царів писав чесно), у ґрунтовному дослідженні «Загибель Великого Новгорода» розкрив, як моксельці=московіти з московським князем Іваном III 14 липня 1471 р. жорстоко спустошували слов’янську вічову республіку Великий Новгород. З 1478 р. Іван III почав титулювати себе «государ всєя Русі».
Майже через 100 років – 1570 р. цар Іван IV Грозний остаточно знищив новгородську республіку. Ігор Сюндюков цитує Миколу Карамзіна про «суд» над вільнодумними новгородцями, який почався 7 січня 1570 р.: «Судили Іоанн і син його в такий спосіб: били їх, мучили, палили якоюсь речовиною вогняною, прив’язували головою або ногами до саней, тягнули на берег Волхова, де ця річка не замерзає зимою, і кидали з моста у воду, цілими сім’ями дружин із чоловіками, матерів із немовлятами. Ратники московські їздили човнами по Волхову з палями, баграми й сокирами: хто із кинутих у річку спливав, того кололи, розсікали на частини. Ці вбивства тривали п’ять тижнів і закінчилися грабунком загальним: Іоанн з дружиною об’їхав усі обителі навколо міста; взяв скарбниці церковні й монастирські; велів спустошити двори й келії, винищити хліб, коней, худобу; піддав також і весь Новгород грабежу, крамниці, доми, церкви; сам їздив з вулиці на вулицю, дивився, як хижі воїни вдиралися в палати й комори, відбивали ворота, влазили у вікна, ділили між собою шовкові тканини, хутра…».
Отже, жахлива історія слов’янського Великого Новгорода відчиняє вікно знань у правдивий світ політики Московії=Росії, яка, «забираючи чужі землі», чавила, знищувала завойовані народи. Потрібно знати, що «на психологію великоросів наклали відбиток запозичення інстинкту татаро-монгольського завойовника, деспота, головна мета якого – світове панування, – наголосив видатний український історик Ярослав Дашкевич. – Так до XVI століття сформувався тип людини-завойовника, страшної у своєму неуцтві, люті й жорстокості».
Ірина Хакамада підкреслила, що «в Московії – тупий етнічний шовінізм». Його сповідували московські=російські царі та московсько-комуністичні вожді, які з пієтетом схвалювали геополітичне злодійство Петра I, здійснене у жовтні 1721 р. Він поіменував Московію назвою давньоукраїнської держави «Русь», по-грецькому «Рассєя», «Росія».
Петро I цією вкраденою назвою вводив в оману Європу, буцімто Московія не загарбала, не підкорила Русь-Україну, ніби моксельці=московіти і руси=руські=українці є одним і тим же народом, від однієї матері, з однієї колиски, мають спільну історію, мову, культуру, церкву і що боротьба гетьмана Івана Мазепи не мала національно-визвольного характеру, а була внутрішньою боротьбою за владу в російській державі. Щоб постати перед світом прогресивним діячем, Петро I купував в Європі журналістів і наказував, аби вони висвітлювали діяльність гетьмана Мазепи та історію Руси-України з його, Петрового погляду. І оте зловороже, маніпулятивне Петрове бачення проникло не лише в журналістику, а й стало основою науки, якщо її можна так назвати. Зухвала брехливість Петра І проникла також в мистецтво і літературу. Наприклад, у поемі «Полтава» Пушкін оббрехав гетьмана Івана Мазепу, обізвавши його «злодієм». Пушкінську характеристику Мазепи Євген Маланюк означив, як «блюзнірчо-страшні і сатанинсько-брехливі рядки».
Сатанинсько-брехливою ідеологією наповнена стаття нинішнього диктатора Путіна «Про історичну єдність росіян і українців», сутнісне коріння якої живиться отруйними імперськими постулатами не тільки Петра І, а й Катерини ІІ, в зловісну епоху якої утверджували маніпулятивний наратив про існування «триєдиного русского народа» (великороси, малороси і білоруси). Це – один із методів асиміляції, знищення українського етносу.
У повісті «Ординець» Ярослав Ткачівський всеохопно розкриває сучасну повномасштабну, екзистенційну московську=російську війну проти України, метастази якої ментальним корінням сягають у роки зародження і багатолітнього розвитку Московії=Росії, зокрема у часи Петра I, який прагнув будь-що ослабити, зламати основи української державності – життєвосильні елементи: вольовий та інтелектуальний.
Неймовірно жорстокі репресії пройняли жахом Україну після того, як гетьман Іван Мазепа з допомогою шведського короля Карла ХІІ спробував вирвати український народ з московського рабства. Французький посол доповідав у Париж: «Московський генерал Меншиков приніс на Україну всі страхіття помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчесно катовано. Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства переможців». Лише в гетьманській столиці Батурині вирізано від 6000 до 15000 (за різними джерелами) мешканців, як «наказують нелюдські звичаї москалів». У травні 1709 р. московські колонізатори здобули і зруйнували Чортомлицьку Січ, яка існувала понад століття. Ординці знеславили навіть гробницю давніх отаманів і забрали гармати, державний скарб і прапори. Петро I неймовірно зрадів, почувши новину про зруйнування Січі, і писав до Меншикова: «Ми прийняли з великою радістю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело великого лиха і надії наших ворогів». При цьому повідомляв генерала Апраскіна, що «полковник Яковлєв заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тим робом ми винищили останній пень Мазепиного роду і з цієї нагоди складаю вам побажання». Тільки архіви і хроніка тієї доби зберегли подробиці варварських мук, які вигадувала садистська уява Петра I.
Ревний сповідувач і реалізатор ідеології і політики Петра І, Катерини ІІ, наступних інквізиторів Олександрів, Микол, Леніних, Сталіних, Хрущових, Брежнєвих нинішній цар-рашист Путін розв’язав повномасштабну, геополітичну війну проти України, яка відновила свою незалежність. Мета новітніх загарбників – «встановлення контролю над Україною і використання демографічного ресурсу країни для того, аби її зросійщити, і не побоюсь цього слова, московизувати, кремлезувати на російський лад, – наголосив економіст, колишній радник Президента Росії з економіки (2000‒2005 рр.), експредставник Росії у Великій сімці Андрій Іларіонов, який понад 20 років працює у США, обіймаючи посаду старшого наукового співробітника Американського центру безпекової політики. – Це потрібно Путіну для того, щоби скористатися демографічним ресурсом для посилення своєї персональної влади і для використання цього ресурсу в наступних імперських авантюрах».
Ярослав Ткачівський у повісті «Ординець» описав «імперські авантюри» сучасних моксельців=московитів=росіян: «Червоні ріки української крові текли наприкінці лютого і впродовж 2022 року на Київщині – в окупованих містах Ірпені та Бучі, Бородянці й Гостомелі, Ворзелі та Білій Церкві… З перших днів повномасштабної російсько-української війни до 2 квітня, коли Сили оборони України звільнили столичну область, загинуло понад 1500 цивільних мирних жителів, із яких 714 були закатовані, інші – зґвалтовані, скалічені й убиті…».
Визначальними засадами ідеології і політики Російської Федерації є ординська, імперська природа зла. Сучасна повномасштабна націєцидна російська війна проти України є органічним продовження геноциду, етноциду і лінгвоциду української нації від найдавніших часів, про що детально мовилося вище. Правда, нинішня екзистенційна, геополітична антиукраїнська війна під іншими гаслами. Мовляв, спеціальна військова операція має гуманістичний характер, бо спрямована на порятунок громадян України від нацистів, фашистів, мазепинців, петлюрівців, бандерівців, які нібито захопили владу в Києві і є лютими ворогами росіян, європейської і світової цивілізації. Цей ординсько-путінський маніпулятивний наратив досі тримає у морально-психологічному полоні багатьох керівників різних країн світу.
Художньо-публіцистична повість «Ординець» є надзвичайно важливим мистецько-документальним джерелом глибинного пізнання, усвідомлення сутності спадкової ментальності кривавих злодіянь московьких=російських загарбників: «Розлючені московити, відступаючи, розстрілювали всіх і вся: цивільних старих людей і маленьких дітей, ба навіть свійських тварин. Російські варвари пострілами з танків руйнували найкращі домівки українців, які вони іменували хоромами «нациків», палацами «укров». Бо де ж вони у своїй немитій російській глибинці бачили будинки європейського типу з усіма зручностями для людини всередині оселі?
Одягнуті у військову форму ерефії, дикуни крали з помешкань українців унітази та пральні машинки, телевізори й мікрохвильові печі, одяг і жіночу білизну – все, що потрапляло їм на очі, адже нічого навіть подібного жителі віддалених російських сіл ніколи не бачили… Отож, люто ненавидячи волелюбний український народ, що обрав вектором розвитку своєї незалежної держави її інтеграцію до спільноти цивілізованих країн, рашистські загарбники на наших землях із бойових гармат «розстрілювали Європу», руйнували на своєму шляху танками все підряд. Ординці, які, не маючи нічого святого за душею, плювати хотіли на норми християнської й загальнолюдської моралі, чинили розбій в окупованих селах і містах, мордували і вбивали українців, знущалися над невинним цивільним населенням – жінками, чоловіками й навіть дітьми. І ґвалтували, ґвалтували й ґвалтували…».
Повість «Ординець» пронизана осоружним, огидним змістом поняття «ґвалтування». Світлана – головний персонаж сюжетної лінії – витримавши нелюдські тортури і статеву наругу, думками розраджувала себе, лікувала поранену душу. Бо не одна вона пережила ординський садизм. Тисячі українок – принижених, розтоптаних, зґвалтованих, скалічених… Та в ім’я Андрійчика, єдиного синочка з коханим Василем, якого застрелили орки на початку рашистської агресії, вона мусить жити, жити…
Однак на її долю випало нове моральне випробування. Світлана відчула, що вагітна від котрогось із нелюдів-ординців. Виринула рятівна думка – позбутися небажаного плоду. Але Світлані «приснився її Василь зі світлим янголятком на плечі: власне, на руках він тримав якусь дивну ляльку – ні дівчинку, ні хлопчика… Сонна жінка, яка добре знала свого Василя, виразно побачила, що її вже покійний чоловік був чимось засмучений – можливо, як пізніше припустила Світлана, її гріховною думкою був аборт. Але Василь у сні нічого не сказав, але тільки телепатично, себто лише на перший погляд незбагненно, дав дружині зрозуміти, він іде власноруч тесати яворову колисоньку для їхньої донечки-лялечки…».
Ярослав Ткачівський емоційно-стилістичними мазками розкриває духовний стан Світлани, яка у сні угледіла Василів знак: він велить їй зберегти життя невинного дитяти. Вона вирішила, що як і раніше, буде жити за Божими законами й неухильно сповідувати Господню Заповідь: «Не убий!».
Автор повісті акцентує на тому, що для утвердження моральної впевненості потрібно ще подолати не один психологічний бар’єр… Лікар уважно оглянув Світлану, з приємністю вимовив:
– Вітаю вас, мила пані Поліщук. Під вашим серцем росте новий захисник України…
‒ Як? Ми з чоловіком донечку чекаємо… – І Світлана моментально зайшлася плачем, бо чорне слово – оприявнення блискавичної думки, яка вже не раз несподівано підкрадалася до голови невідь-звідки, – знов вкололо жінку в самісіньке серце. Отим чорним, страшним і вбивчим було: «Ординець!».
Раптову розпуку від остогидливого слова «ординець» про ненароджене дитя Світлана вгамувала, розвіяла щирою молитвою: «Прости мене, Боже, за слово лихе! Перед усіма святими Тобі, людинолюбий Владико, присягаю, що жоден із моїх синів не стане ординцем, як я те ненароджене хлоп’ятко в час мого великого відчаю саме отак назвала – і цим согрішила перед Тобою. Мої та Василеві сини виростуть справжніми українцями, захисниками рідної землі. Обіцяю тобі, Боже. А ти, Василечку, чоловіче любий, а тепер – світлий янголе, охороняй нас із небес, як весь час за твого надміру короткого земного й нашого подружнього життя».
У цьому процитованому уривку, на наш погляд, квінтесенція повісті Ярослава Ткачівського, найбільше «вияскравилася» (М. Хороб) ідея твору.
Після митарств Україною і Німеччиною Світлана приїхала із синочком Андрійком у Карпати, до рідного села. Мандруючи при надії чарівною полониною з-під серця полинула коломийка:
Заспіваю співаночку
голосочком срібним…
Не чужий ти, мій синочку,
ти для мене – рідний.
Не було ні акушерки, ні баби-пупорізки, а за повитуху була висока полонина, яка поєднала в собі цілющу силу і український національний дух, щоб розквітло нове життя. Світлана сказала матері, що назвала рідного синочка Олексою. На честь легендарного опришка Олекси Довбуша. Жіноче блаженство породіллі мелодійно лунало над полонинами і горами:
Шіді-ріді, Верховино,
мій зелений раю!..
Підростай моя кровино,
в карпатському краю.
Відчуваючи духовну сутність пісні, Ярослав Ткачівський сконденсовує тематику і зміст повісті «Ординець» так: «Не про горе, а про радість материнства линула Світланина пісня, яку сонячної днини слухали і, здавалося, підспівували їй Карпати-гори. А сизий сокіл підхопив оту жіночу складаночку – та й поніс у злото-волошкове піднебесся, щоб рознести по світу цю серцем витворену пісню, звернену до дівчат-гуцулок, опілянок, покутянок і бойківчанок, аби вони і жінки всієї України в щасливому коханні народжували синів і дочок – талановитих і миролюбних, працьовитих і нескорених українців, мужніх захисників та захисниць Богом даної нам землі».
Створена на основі реальних фактів художньо-публіцистична, документальна повість «Ординець» всебічно розкриває огидні, гріховні діяння й уседозволеність московських ординців у час повномасштабної, геополітичної російсько-української війни. Ярослав Ткачівський, як журналіст, публіцист, письменник продемонстрував світові, що справіку властиві ординцям (моксельцям=московитам=росіянам) грабіж, ґвалтування, сексуальний садизм, тортури, канібалізм, душогубство, руйнування стали нині для кремлівських рашистів головними методами ведення війни.
Вважаю, що є підстави схарактеризувати творчість Ярослава Ткачівського словами Івана Франка. Його життєпис «дасть змогу більш-менш глибоко увійти в таємниці духу доби, бо саме в них цей дух міститься, в них він немов відтворюється і знаходить своє найвиразніше втілення».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.