Кость Черемський. Повернення традиції: сторінки історії кобзарства і бандурництва 1920-1930-х років. Засади сучасного відродження набутку традиційних співців. – Харків, видавець Олександр Савчук, 2024. – 684 с.; іл.
Життя і творчість кобзарів, бандуристів, лірників, стихівничих – важлива складова питомо національного укладу побуту нашого народу. Вона, ця складова, стала одним з першоджерел формування духовного світу, національної громадянської позиції, моральної стійкости у часи найтяжчих випробувань, твердости та цілеспрямованости духа, життєвих принципів та ідеалів цілих поколінь українського народу, їх родинних взаємин, світогляду загалом, а відтак і усвідомлення нині сущими і прийдешніми поколіннями їх місця, ролі та значення у збереженні, примноженні та розвитку звичаїв і традицій, питомо національних ідейних, духовних, історико-соціальних і т. д. цінностей, зформованих упродовж тисячоліть нашої історії. Саме це і лякало царських та комуно-совєтських сатрапів, адже то був духовний, ідейний та світоглядний фундамент нації, чого, як вогню боялися московські зайди в Україні. Боялися тому, що на його основі українська нація об’єднувалася і не лише для того, щоб зберегти себе, а й для того, щоб дати рішучу відсіч різного роду окупаційним режимам і таким чином утвердити себе як питомо українську націю у світовій спільноті. Цілком природно, що окупаційні, насамперед московські, режими, робили все можливе, щоб знищити духовну та ідейну потугу українців, винародовити та знищити нас як націю взагалі. Осмисленню на матеріалі історії українського кобзарства цих намагань і процесів й присвячена оцінювана тут праця К. Черемського. Відродити звичаї і традиції духовного простору українців, твореного упродовж кількох століть, повернути його в сучасність – основне її завдання.
Прикметною особливістю пошуків та узагальнень К. Черемського є зформовані ним основоположні підстави його дослідження. Вони характеризуються, насамперед, комплексним підходом у розв’язанні поставлених проблем, який передбачає а) з’ясування особливостей тих чи инших явищ традиційного співоцтва у діалектичній єдности протилежностей, б) їх зіставлення і протиставлення як способу вкорінення в національний духовний простір загалом та духовний простір кобзарства зокрема чи то викорінення з них, в) документалізм, г) врахування особистого досвіду як практикуючого бандуриста, так і досвіду инших народних співців-музикантів, д) єдности історичного та теоретичного аспектів в пізнанні та потрактуванні тих чи инших явищ (дані та література з історії, націології, соціології, народознавства, етики, естетики, психології, медицини і т. д.), багата ілюстративність світлинами, які віднайдені в архівах і зримо конкретизують ті чи инші досліджувані явища, конкретизують, роблять ще переконливішими ті чи инші положення та висновки вченого. Завдяки цьому авторові вдалося подати повнокровну, цілісну історію зародження, формування і становлення мистецтва кобзарів, бандуристів, стихівничих, з’ясувати, переважно на матеріалі 20-х-30-х років минулого століття його національну природу, роль, місце і значення в духовному поступуванні українського суспільства, поставити і успішно, по-новаторськи розв’язати цілий ряд злободенних проблем, які заборонялись за російського царату та комуно-совєтського режиму, отже й залишались на обочині кобзарознавства.
Бодай коротко зупинимося на окремих з них.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ставлячи та розв’язуючи ці проблеми, К. Черемський цілком закономірно виносить на перший план питання про національну природу кобзарства, бандурництва та бандурного музикування, які досить часто й сьогодні мають суперечливий характер. Одні вчені (О.Фамінцин, Г.Ріман та інші) вважали і вважають, що кобза та бандура мають якесь чужоземне (англійське, турецьке чи то азійсько-східне) походження, инші (М. Лисенко, Г.Хоткевич, З. Штокалко, Ф.Колесса) схиляються до думки про їх питомо українську основу. Зіставляючи ці явища з подібними явищами культури інших народів світу, К.Черемський доходить висновку, що корені українського епічного співоцтва слід шукати не в зовнішніх впливах, а в середовищі стародавніх жерців, адже народ дивився на них, як на осіб, осяяних милістю богів, «Божих людей», які за допомогою виконавського мистецтва спілкувалися з вищими силами» (Кость Черемський. «Традиційне співоцтво. Українські співці-музиканти в контексті світової культури». – Харків, 2008. – С. 81). Переконливим доказом спадкоємности такого сприйняття й розуміння кобзарів, бандуристів та лірників є й факт того, що «Божими людьми», особами, які спілкувалися з вищими силами і на всьому проміжку побутування їх мистецтва спів мав винятково важливе значення у розвитку інтелекту й духовних якостей людини, а сами вони були духовними провідниками народу та залишаються такими в народній свідомости й до наших днів, адже завжди творили і творять суттєву опозицію ворожій українцям і Україні владі (візьмімо тут, наприклад, фільм сучасного кінорежисера …. Синцова «Поводир»). До того ж, зазначає автор, стародавній спів відігравав особливу роль і мав особливе значення у формуванні особливостей спілкування, самовираження, гармонізації внутрішнього світу людини та упорядкування суспільної діяльности і взаємин різних верств і прошарків суспільства загалом. Це ж у свою чергу опосередковано характеризує «прихований потяг суспільства до збереження традиційного світосприйняття», служить «своєрідною ознакою консервативности спільноти й її стійкости до зовнішніх впливів» (Кость Черемський. «Традиційне співоцтво…» – С. 9). Така роль національного епосу, його творців та виконавців характерна й курдам, палестинцям, туркам, йорданцям та иншим народам світу. Досліджуючи її природу в міжнародному контексті, К.Черемський виокремлює в ній питомо національне, своєрідне.
Слово «курди», наприклад, означає «сильні», «відважні». Новонародженій дитині курди завжди бажали кращого життя, що можливе лише у вільній країні. «Тому курди, – зазначають М.Набок та Мехмет Бешир, – мають бути сильними, хоробрими, рішучими не лише у своїх діях, але й почуттях до близьких, рідних. Їх природний потяг до свободи відображено і в курдських іменах. Так, наприклад, жіноче ім’я Şine означає синій колір неба, яке є символом вільного життя. «Воно таке велике, безкрає, як і свобода», − пояснює студент-курд Ахмет» (доклад. про це читай: Набок М., Мехмет Бешир. Етнотип воїна в українських народних думах та курдських народних піснях // Народознавчі зошити. – 2019, № 5. – С. 1188. DOI: https://doi.org/10.15407/nz2019.05.1185).
Природу українських народних дум та кобзарського мистецтва, І.Франко також виводив з національного укладу життя нашого народу. Він, зокрема, зазначав, що «козацькі думи складалися по більшій часті в козацьких куренях, де кипіло ненастанно воївне життя, де рідко й чутка доходила про тихий супокій життя родинного: лицарям тут ніколи було убирати свої думи в гладку форму, ніколи було подумати о однолитнім тоні. Дума задержувала характеристичні признаки їх самих, їх щоденні поговірки, загалом, фізіономію їх власного розгульного життя (Іван Франко. Сербські народні думи і пісні. Пер[еклав] М.Старицький. Чиста виручка на користь братів-слов’ян. Київ, 1876 р… // Франко Іван. Зібр. творів: У 50-и т. – К., 1980. – Т. 26. – С. 59). Отже, витоки героїчного епосу, особливостей характеру його творців та виконавців І.Франко вбачав в тому геройському духові, яким жили козаки, у їх боротьбі за віру, волю й народність Тому-то кобзарі та лірники постійно виявляли неослабний інтерес до історії, старовини, побуту, звичаїв запорожців, инших верств і прошарків українського суспільства, тобто всього того, що стосується внутрішньої історії народу.
Узагальнивши результати досліджень національної природи кобзарства, бандурництва та бандурного музикування в контексті світової культури, своїх попередників, своїх власних досліджень та досліджень сучасних кобзарознавців, К.Черемський поглиблює, конкретизує, розвиває ті чи інші їх ідеї, положення, розширюючи тим самим рамки розв’язання проблеми, проектує їх на завдання відродження традицій народних співців-музикантів, національного світогляду та національної духовности за сучасних обставин Незалежної України.
Коли раніше йшла мова переважно про фізичне знищення кобзарів окупаційними режимами, то К.Черемський наголошує і переконливо, на підставі численних, віднайдених в архівах документальних даних, аналізу репертуару, виконавської майстерности, сприйняття кобзарів, бандуристів і лірників в широких верствах і прошарках українського суспільства, їх побуту загалом, доводить, що це було не просто фізичне знищення тих чи инших осіб, а цілеспрямоване нищення творців і носіїв національної духовности з метою розриву спадкоємности національних духовних цінностей, взаємозв’язку поколінь, в и к о р і н е н н я з національного духовного грунту і заміни їх комуно-совєтським бандурним музикуванням. Разом з тим природу кобзарства та бандурництва автор виводить з їх звичаїв і традицій, зформованих в періоди Національно-Визвольних Змагань українського народу, усим укладом національного життя українців загалом. Природа ця криється, насамперед, у непідвладности народних співців-музикантів окупаційним режимам, у національному спротиві цим режимам та національній стійкости у боротьбі проти них. До того ж, таку особливість він потрактовує як загальнонаціональну цінність у спадкоємности поколінь, а комплексний підхід до осмислення їх значення в минулому і для сучасности стає для нього способом вкорінення в досліджувані процеси чи то викорінення совєтських псевдовчених-номенклатурників з них, і, таким чином, способом з’ясування ролі і значення мистецтва народних співців-музикантів у відродженні національної духовности, традицій національного укладу життя загалом на їх природній основі. Так в оцінюваній тут праці К.Черемського постає ще одна проблема – проблема методів і способів нищення кобзарства, з одного боку, та його відродження, з другого, на сучасному етапі становлення нашої Незалежности.
Серед методів поборювання кобзарства в царській Росії він виокремлює переслідування та утиски народних співців-музикантів, приреченість їх на злиденне, напівголодне існування, позбавлення можливостей виступати на базарах та инших людних місцях і т. д., які знайшли своє дієве продовження і за часів большевизму та комуністичної тиранії. Але комуністичні верховоди не зупинилися на цьому і зформували ще вишуканішу систему спотворення ідейних, духовних, морально-етичних національних цінностей, творених кобзарями, бандуристами та лірниками, втіленням і носіями яких вони були самі. Серед них дослідник виокремлює комплекс засобів цілеспрямованого спотворення змісту і форм діяльности народних співців-музикантів, а саме – насильницьке нав’язування своїм сучасникам уявлень про кобзарство як щось відстале, не варте уваги і навіть реакційне та заміни його «прогресивним», «передовим», так званим, совєтським кобзарством та бандурним музикуванням, яке, нічого спільного з традиціями питомо національної культури не мало, адже скеровувалося на пропаганду большевицько-фашистської ідеології та формування комуно-совєтського світогляду нових поколінь українців, а відтак самодезорієнтацію та саморуйнування не лише звичаїв, традицій та духовного простору кобзарства, а й духовного та ідейного простору українського суспільства загалом. До того ж, зазначає автор, це робилося руками тих, хто мав турбуватися про збереження, примноження та розквіт національної культури.
Як переконливий приклад того К.Черемський зіставляє життя і побут кобзарів та бандуристів у досовєтські часи, коли навіть за умов їх утисків і переслідувань царським урядом за підрахунками П.Мартиновича у 80-х роках ХІХ ст. на українських етнічних землях нараховувалося близько 3000 лірників, кобзарів та стихівничих, які також жили і діяли в Суджанському повіті (нині Курська область), на Донеччині, Луганщині, Тернопіллі, Гуцульщині, Білорусії, різних місцевостях Росії та инших країн. В 1902 році в Харкові було скликано ХІІ Археологічний з’їзд, учасники якого ставлять перед урядовими установами питання про поліпшення побуту співців, їх вільне кобзарювання у містах і т. п, що, до речі, й було взято до уваги. Навіть у панському середовищі, у середовищах владних вельмож не лише в Україні та Польщі, а й в инших країнах до них виявляли зацікавленість і мали їх у своїх маєтках як придворних співців. Зрозуміло, що це не була турбота про розквіт їх мистецтва, що це було задоволення своїх низькопробних запитів, демонстрацією, так би мовити, культури перед такими ж само, як і ці вельможі. Але за большевицького та комуно-совєтського всевладдя не було й цього. Навпаки, як уже зазначалося, руками тих, хто був при владі чи то по-рабськи служив їй, як то П.Козицький, В.Довженко, М.Полотай та инші, і мав турбуватися про розквіт національної культури, вона, ця культура, цілеспрямовано і постійно знищувалася їх же руками. Для цього, скажімо, ДПУ розробило сатанинську методику такого нищення. На підставі віднайдених численних документів і свідчень очевидців дослідник докорінним чином переглядає, уточнює і доповнює інформацію про скликання так званого кобзарського з’їзду в Харкові в 30-х роках ХХ ст. Він вперше доводить, що підготовкою до скликання з’їзду таємно керувало Державне політичне управління (ДПУ), попередник совєтського НКВД-КГБ, що за совєтських часів старанно замовчувалося, а його свідки та організатори були суворо попереджені про відповідальність за будь-який спосіб розголошення інформації про це. Всіляко замовчувалася і нівелювалася пам’ять про репресованих, а з 1939 року було організовано кампанію заперечення переслідувань і знищення кобзарів та відбілювання осіб, які були причетними до організації репресій. Інспекцію за спецопераціями, до яких відносився і, так званий Всеукраїнський кобзарський з’їзд, здійснював у той час член політбюро, перший заступник голови ОДПУ при РНК СССР В. Менжинського В.Балицький, який часто використовував у своїй діяльності в Україні розстріли без суду і слідства, а потім 27 листопада 1937 року і сам був розстріляний органами НКВС, яким так вірно служив. Так був розстріляний і начальник Адмінвідділу НКВС(У) О.Нєвський, який займався підготовкою Всеукраїнського кобзарського з’їзду. У надрах ДПУ складалися анкети для опитування серед населення з метою збору матеріалів про, так званих, делегатів з’їзду. Насправді ж це мало за мету виявити народних співців-музикантів на теренах України, вивчити їх репертуар, світогляд, громадянську позицію, авторитет і вплив на народні маси. Виявити для того, щоб потім знищити їх як проповідників козаччини, «консервативної» і «реакційної» старовини, які нібито завдають непоправної шкоди соціалістичному будівництву в Україні, отже є ворогами народу, хоча така їх оцінка суворо засекречувалась, і, зрозуміло, не розголошувалась. Наслідком чого стало масове зникнення народних співців на вулицях Харкова та инших міст і сіл, що зауважили навіть рядові мешканці цих міст і сіл. Справу ДПУ-ОДПУ-НКВС з дискредитації кобзарства продовжили їх агенти Ю.Смолич (псевдонім «Стріла»), М.Бажан (псевдонім «Петро Уманський»), та інші сексоти в наступні десятиріччя комуно-совєтської влади.
Вже у кінці 70-х – на поч. 80-х років ХХ століття авторові цих рядків на замовлення КГБ один із співробітників обласного радіо попросив підготувати радіопередачу про кобзарство. Вона була підготовлена і передана в редакцію, але так і не з’явилася в ефірі. Це був знак того, що вивченням кобзарства займатися, м’яко кажучи, неперспективно. Згодом на одній з наукових конференцій до мене підійшов знайомий викладач і сказав, що йому стало відомо про відрахування в Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка одного студента, за те, що цікавився кобзарством. В такий спосіб ще раз було нагадано, що ця тема має залишитися поза сферою моїх наукових зацікавлень. У відповідь на це я почав записувати спогади та збирати документи й инші матеріали про Єгора Мовчана та Євгена Адамцевича, які видав окремими книжечками, а кобзарство стало предметом моїх постійних наукових зацікавлень.
Як бачимо, К.Черемський не просто систематизує і подає історичні факти. Осмислюючи їх в діалектичній єдности протилежностей, він розкриває зміст життєвих принципів та ідеалів народних співців-музикантів, аналізує їх життя, творчість і побут у зіставленні та протиставленні з антилюдяними основами політики большевизму і твореної ним системи. Тим самим дослідник відкриває нові можливости для підготовки фундаментальної «Історії українського кобзарства та світового бандурного музикування», постановки і розв’язання проблем, пов’язаних з формуванням національної свідомости та питомо національної громадянської позиції сучасних українців і прийдешніх поколінь. «Більшовицьким режимом був учинений небачений за своєю жорстокістю і облудністю замах на традиційну культуру українського народу, на незрячих носіїв епічної спадщини, на глибинні архетипні символи нації. Знищення традиційних співців і репресії над новітніми бандуристами прискорили фатальні процеси російської колонізації України, культурного занепаду і духовного закріпачення українського народу» (с. 382), – підсумовує К.Черемський. Тому повернути традиції українського кобзарства, створені і передані ним новим поколінням національні ідейні та духовні цінности він цілком справедливо і обгрунтовано вважає одним з найважливіших завдань нашого часу.
До цього також спонукає й національна стійкість кобзарів, бандуристів, лірників та їх питомо національного оточення. На сторінках книги вона не декларується, хоча є наскрізьною в ній. Автор послідовно і, знову ж таки, на маловідомих чи то вперше введених в науковий обіг матеріалах, з’ясовує національні особливости цієї стійкости та способи її вияву в повсякденному житті та побуті українців. Сутність її полягає в усвідомленні народними співцями-музикантами призначення народного епосу та инших жанрів народнопоетичної творчости у формуванні світогляду, духовного простору і питомо національної громадянської позиції різних верств і прошарків українського суспільства, а відтак і потреби протистояти всьому тому, що перешкоджає їх становленню, веде до викорінення з національного ідейного та духовного простору, отже і до повного національного винародовлення. Так, вчений переконливо доводить, що, скажімо, між професійними народними та придворними співцями й аматорами та їх авдиторією, тобто селянами, місцянами, військовими, духівництвом, спудеями, панством, інтелігенцією і т. д. склався своєрідний тип відносин. Перші з них склали основу соціально-культурного простору традиційного співоцтва, другі – забезпечували виконавцям матеріальні умови життя, творчу реалізацію. Життєво необхідні потреби й умови професійної діяльности народним та придворним співцям також забезпечували власники притулків та инших місць їх перебування під час виступів у містах і селах, духовні й світські покровителі, церковні братства, меценати, благодійники та инші представники різних верств та прошарків українського суспільства. Саме ось така взаємоспроектованість цих взаємозв’язків, доводить дослідник, «сприяла кристалізації й збереженню співоцького репертуару» ( с. 479), динамічному розвитку соціально-культурного простору традиційного кобзарства, яке динамічно відгукувалося «на назрілі культурно-духовні потреби суспільства в часи Національно-Визвольних Змагань, найважливіші й найнебезпечніші періоди життя народу» (с. 479). Завдяки цьому традиційне співоцтво завжди, особливо в совєтські часи, залишалося «незалежним і практично неконтрольованим прошарком українського суспільства, який жив ніби в паралельному світі за своїми внутрішніми законами» (с. 219). Ці та инші подібного роду положення та висновки конкретизуються на численних прикладах з практики кобзарів, бандуристів та лірників.
Зокрема, перебуваючи під пильним наглядом поліції, ДПУ-ОДПУ-НКВС-КГБ, народні співці з числа знайомих селян, місцян та инших категорій населення зорганізували своєрідну систему їх оповіщення про небезпеку, про облави царської поліції та совєтської міліції на них. Сприяло такому застереженню спілкування лебійською мовою, якої не розуміли так звані стражі порядку. А щоб уникнути арешту, Є. Мовчан дипломатично пропонував дільничним міліціонерам прослухати у його виконанні «Думу про Леніна». М.Рильський, на відміну Ю.Смолича, М.Бажана та їм подібних, взяв з собою того ж таки Є. Мовчана супроводжувати виконанням дум «Про трьох братів самарських», «Невольницький плач», пісень «Ой не п’ються меди-пива», «Ой не пугай пугаченьку», «Ой на горі вогонь горить» та инших творів його доповідь «Героїчний епос українського народу», з якою 1958 року виступив в Москві під час роботи ІУ Міжнародного з’їзду славістів. У такий спосіб, за обставин комуністичної тиранії, він продемонстрував ученим Австралії, Англії, Болгарії, Данії, Монголії, Румунії, США, Франції, Югославії та инших країн світу наше кобзарство як явище, яке переслідувалось і нищилось в царській Росії та комуно-совєтському Союзі. Щоб піднести авторитет кобзаря в широких масах і суспільстві загалом, М.Рильський з групою київських письменників та науковців 10 травня 1958 взяв участь у відзначенні 60-річчя від дня народження кобзаря в його рідному селищі Великій Писарівці на Сумщині, а потім поклопотався, щоб влаштувати його в санаторії в Пущі-Водиці, де кобзар й дожив свого віку Його також відвідували та підтримували А.Малишко, Б.Лятошинський, П.Майборода, М.Данько, инші письменники, діячі мистецтва та культури.
Формуванню національної стійкости, високого рівня національної свідомости слухачів за обставин комуно-совєтського режиму сприяло і виконання Є.Адамцевичем на базарах та инших людних місцях «Запорізького маршу», пісень «Суд Байди», «Хортиця», «Старе життя України» тощо.
Хоч не хоч, а довелося
Весь вік воювати
І за віру, й за родину
За правду стояти
І стояли, де б не мали
При лихій годині.
І усім давали здачі
Сини України, –
виспівував Є.Адамцевич. Прилюдному осміянню кобзар, згадує його донька, піддавав і голову колгоспу, який «пішов до Параски», адже «нанюхав, що у неї багато закваски» (докл. про це чтай «Про мого батька Євгена Адамцевича, бандуриста України // «Євген Адамцевич.Спогади, Статті. Матеріали». – Суми, 1991. – С. 10)
Я не боюсь тюрми і ката
Вони для мене не страшні.
Страшніш тюрма у рідній хаті,
Неволя в рідній стороні, –
вторив за ним кобзар І.Рачок з Лавіркового хутора Талалаївського району на Чернігівщині.
Зрозуміло, що це формувало відповідні настрої у слухачів, за що міліція вивозила Є.Адамцевича за місто і викидала його незрячого у полі, чи то запроторювала в камеру у місцевому відділку міліції, а І. Рачка двічі приїжджав арештовувати полковник КГБ Герасименко з Чернігова, який арештовував Л.Лук’яненка. Врятувала кобзаря горбчовська перебудова. Та й за таких обставин обидва кобзарі зуміли передати свій репертуар молодому поколінню вже сучасних бандуристів, а разом з тим і незламність духу та національну стійкість наших предків, які вони, у свою чергу, передають нашим вояками на фронтах російсько-української війни ХХІ століття, иншим своїм сучасникам як в Україні, так і далеко за її межами.
Уже сама назва дослідження К.Черемського, комплексний підхід як одна з основоположних його підстав, разом з иншими проблемами зумовили й постановку питання про актуалізацію минулого в сучасности. Автор розв’язує його у процесі пізнання, переживання та узагальнення зібраного матеріалу і формує на цій основі свою сукупність поглядів на історію кобзарства, насамперед 20-30 років ХХ століття, тобто періоду найжорстокішого і повсюдного його нищення, та методику відродження надбань традиційного співоцтва на даному етапі його становлення та розвитку.
Що ми мали в минулому, тобто, що маємо відродити, повернути і актуалізувати його в сучасности? Відповідаючи на це запитання, автор наголошує на тому, що кобзарство в Україні стало природньою питомою національною складовою питомо національного побуту і укладу життя загалом і створило цілісну систему репертуару як способу впливу на слухачів, відтак і їх потребу в кобзарстві. На багатьох прикладах автор доводить, що характерною особливістю цієї системи була непідвладність, непокора царській та комуносовєтській владі, опозиційність до неї, що, як про це йшлося вище, й формувало національну стійкість широких верств та прошарків українського суспільства у протистоянні їй. Разом з тим таке протистояння стало сильним поштовхом до пробудження, формування і становлення національної свідомости, зактуалізувало потяг слухачів до кобзарського репертуару, в якому виспівувались козак Голота, Маруся Богуславка, Івась Коновченко, Самійло Кішка, Богдан Хмельницький, Іван Богун, струменіли оптимізм, утверджувались родинні цінности, шанування звичаїв та традицій сімейного життя, Національно-Визвольних Змагань українського народу загалом. Кобза ж та бандура у такому разі ставали символами української самобутности, ідейної та духовної консолідації нації, духовним ідеалом українців. Тим самим К.Черемський, виходячи з комплексного підходу, разом з В.Дутчак, В.Мішаловим, започатковує новий напрям у дослідженні кобзи та бандури не просто як музичних інструментів, а й в плані історичному, соціально-культурному, духовному, про що за комуністичної диктатури не могло бути й мови.
Цю ідею свого дослідження він розгортає в широку, науково вмотивовану картину побутування та ролі і значення кобзи, бандури, кобзарства, бандурництва та бандурного музикування в житті українського суспільства. Таким чином дослідник доводить, що особливий співоцький світогляд традиційного кобзарства грунтувався на дотриманні традиційних родинних цінностей, засад патріотизму, духовних спрямувань українців, на підставах української мови та її утвердженні в повсякденному побуті, що також ставало джерелом консолідації нації та непідвладности окупаційним режимам, утримання й передачі важливих історичних, побутових, сакральних знань, моральних і духовних чеснот поколінь нашого народу. Війна народних співців-музикантів, стверджує К.Черемський, – «це віртуальні бої і битви на «внутрішньому», «духовному фронті» народу з впливами темних і ворожих до роду людського сил» (с.568-569). Відтак їх ідейний та духовний простір «сприяв упорядкуванню внутрішнього світу людини, гармонізації родинних взаємин, пристосуванню до умов мінливого світу» та «збереженню й розвитку традиційних цінностей народу, зокрема» (с.568). Щоправда, іноді автор значно перебільшує в цьому роль християнства, ідеалізує його, коли говорить, що мандрівні співці – «воїни Христові», що вони «моляться, спокутують мирські гріхи, воюють за душі заблуканих християн» (с.569). Подібне потрактування кобзарів є перебільшеним і суперечить самій природі народних співців-музикантів, їх життя і творчости, призначенню в суспільстві.
Християнський чинник справді є складовою духовного простору репертуару та світогляду кобзарів та бандуристів, але він не є однозначним і визначальним. Пояснюється це, зокрема й тим, що їх репертуар формувався не у церквах, а на полях битв, у далечі виснажливих морських і сухопутних походів, як говорив І.Франко, в козацьких куренях, під завивання степових вітрів. При церквах же діяли шпитальні притулки для незрячих мандрівних кобзарів. Сам К.Черемський, покликаючись на свідчення чуднівського лірника Каленика Костюка, зазначав, що ані духовенство, ані люди не мали до них ніякого права, що «світло перед іконою завжди горіло цехове» (Кость Черемський. Традиційне співоцтво…, с.92). Слушною в цьому плані є й думка К.Грушевської, на яку також покликається автор, про те, що «в добі перед християнством, особливо в час боротьби християнського і язичницького світоглядів подібні організації «старців» таємно утримували архаїчні містичні вартості, від яких у дохристиянські часи залежала доля народу». Більше того, наголошує К.Черемський, такий порядок свідчив, що незрячі співці нерідко оцінювали негативні явища, які спостерігалися в церковному і напівцерковному житті суспільства (докл. про це читай: Кость Черемський. Традиційне співоцтво…, с.92), а природу кобзарства шукає, як уже зазначалося, в стародавній традиції жерців, стародавньому укладові життя українців загалом. Отже, винесена на обговорення в книзі проблема потребує подальшого і докладнішого комплексного її вивчення, на підставі значно глибшого і всебічнішого знання наших звичаїв і традицій.
Репресії проти кобзарів, бандуристів, лірників за царського та комуно-совєтського режимів, як бачимо, цілеспрямовано і послідовно спрямовувались, не лише на їх фізичне знищення, а й на спотворення національних звичаїв і традицій українського народного співоцтва, на знищення «вустинського простору», тобто, як зазначає К.Черемський, створеного уявою і фантазією співців і слухачів моделі ідеального світу, облаштованого за традиційними народними розуміннями, де всі дії і дійства відбуваються за законами традиційного буття, тобто самої серцевини кобзарства, на викорінення з свідомости та національного укладу повсякденного життя, а відтак і на національного винародовлення українців. Виходячи з цього, він і розробляє методику пробудження, переживання і повернення у світ нашого сучасника та прийдешніх поколінь цих цінностей, відродження на їх підставі цього світу, щоб допомогти людям повернутися до самих себе, до утвердження справедливости, добра і гармонії, до першовитків та принципів національного укладу нашого суспільства й життя загалом.
В сучасному кобзаро- та бандурознавстві ще не зформовано чіткої системи ознак та понять, що викликає певні дискусії, непорозуміння. Наприклад, немає чіткого визначення понять «кобза», «бандура», «кобзар», «бандурист», «кобзарство», «бандурництво», «бандурне музикування». К.Черемський вносить своє, науково обгрунтоване, відтак і прийнятне їх розуміння і потрактування. Скажімо, в поняття «бандурист» він вкладає подвійний зміст. З одного боку бандурист для нього – народний співець-музикант, синонім до поняття «кобзар», з другого ж – це тип самодіяльного чи то професійного, академічного виконавця, який не є продовжувачем і примножувачем традиційного кобзарського звичаю. Звідси дослідник виводить і поняття «бандурництво», рівнозначне поняттю «кобзарство», та «бандурне музикування» як самодіяльне чи то професійне, академічне мистецтво, що також має право на своє існування, коли воно становить традиційні національні духовні цінности. Слушними є і думки К.Черемського щодо потрактування змісту понять «кобза, бандура як знаки і символи української національної духовности», адже вони для нього служать способом пробудження національної свідомости, усвідомлення і переживання національних духовних цінностей, духовним ідеалом як одним з першоджерел національного самоозначення українців. Таке ж їх розуміння і потрактування є своєчасним і важливим внеском у формування основоположних підстав дослідження теорії та історії кобзарства, бандурництва та бандурного музикування як на теренах України, так і в українському розсіянні та побутуванні і сприйнятті цього виду мистецтва українського народу в чужоземних країнах як єдиного духовного і мистецького цілого.
Книга написана близькою до світу кобзарства, доступною мовою, що робить виклад тих чи инших її положень природним, зрозумілим і сприйнятним для читача. Щоправда, иноді надибуємо в ній і певні недоречности, які різко контрастують з загальним стилем та мовною картиною праці. Маємо на увазі невиправдане послуговуваннями чужоземною лексикою, окремими мовними зворотами, як то «секвестрували» («забороняли», «обмежували»), «комунікативний акт» («момент, факт спілкування»), «посттоталітарний синдром» («стан після падіння якогось всевладдя»), «імпліцитних» («наявних», «схованих»), «синергія» («одночасність сприйняття»), «конотації» («тлумачення»), «артефакти» («старовинне») і т. п., що лише ускладнює сприйняття читачем змісту тих, чи инших думок, положень і дослідження загалом.
Значення оцінюваного тут дослідження К.Черемського визначається багатством зібраного систематизованого і на самобутньо зформованих основоположних підставах осмисленого матеріалу, науково обгрунтованій постановці та розв’язанні цілого ряду досі не розв’язаних проблем історії кобзарства, бандурництва та бандурного музикування, теорії та методики відродження їх питомо національних основ і повернення в наш повсякденний побут та життя в цілому як одного з першоджерел формування духовного світу, національної свідомости, світогляду та громадянської позиції сучасних і прийдешніх поколінь українців. До того ж, воно, це дослідження, є взірцем комплексного підходу у підготовці фундаментальної «Історії українського кобзарства, бандурництва та бандурного музикування» як системного, цілісного мистецького явища, чого не могло бути за окупаційних режимів, чого бракувало й бракує досі працям з цієї царини нашої національної культури. Щиро сподіваємося, що автор, сучасні дослідники життя і творчости народних співців-музикантів, нова когорта традиційного співоцтва продовжать розвивати новаторські ідеї вченого і практикуючого бандуриста, насамперед, його «Повернення традиції», ідеї, які мають бути сприйняті народними масами і дадуть сильний поштовх до відродження наших національних духовних цінностей, природи нашого національного єства та утвердження України в світі як рівної серед рівних у світовій спільноті.
Олексій Вертій,
доктор філологічних наук