ПАТРІК
Стара кладка над океаном була занадто довгою. Із її крайньої точки видно найвищі споруди Нового Йорка – Емпайє Стейт Билдінг та Близнюки – дві модернові офісні споруди, правильні, як генетичний код найпростіших…
Березень долизував солоні льодянці на дубових, безкорих ребрах кладки і сірими вустами шепотів про зоренята, яких колисав океан.
– Сип он на цю, зелену зірочку, – сказав поет до ще красивої білявої жінки в майже дівочому платтячку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вони обоє стояли на колінах вкінці оцієї дороги в стихію.
– Давай побудемо отак, – відповіла вона. – На колінах добре думається. Я знала Патріка ще маленьким руденьким ірландцем у себе на батьківщині, який ходив із батьком на рибалку і, напевно, засвоював його ірландський афоризм: початок – третина роботи.
Срібна шкатулка в руках жінки пустила кілька місячних зайчиків у чорну ніжність простору, а може й, часу…
«Потім він рибалив, але не від бідності, а від ностальгії за своїм далеким-далеким, уже, мабуть, не душевним навіть, не тілесним, а спинномозковим інстинктом Мисливця, – казала жінка, вдихаючи океанічне повітря, ніби лікувалася сіллю. – І після одного випадку, коли зловлена ним велика рибина упала в пісок і, прагнучи плеснути себе хвостом по жабрах, залопотіла в земну даль, і він не міг втримати її, і з відчаю бив, і не міг убити… і не вмів залишити, довго, цілу вічність чекаючи, доки вона помре сама… він покинув рибалити. Він купив телескоп і дивився на зорі – зробився астрономом-любителем. Там, далеко-далеко, шукав свою Рибу, свій Океан, Оушн… – розповідала вона – його дружина молодому русявому поетові, подібному на кельта, хоча він жив у слов’янській країні. – Ми мешкали недалеко від міста Корк, на березі Атлантичного океану, є така… Протока святого Георга. Діди були рибалками, ловили тріску та оселедці… Але коли в 1913 році було створено підпільну військову організацію – «Громадянську армію» – вони, змовившись, вступили в неї. Брали участь у Дублінському повстанні 1916 року. Відсиділи в тюрмі. Утекли. Партизанили. Були щасливими, коли праві шинфейнери та англійський уряд підписали договір, який проголошував утворення на правах домініону Ейре — ірландської вільної держави… Ми з Патріком народилися вільними, як хвилі. Але коли у 1932 році до влади знову прийшов уряд Де Валера, у батьків залишався один вибір: втратити свободу (смерті вони, не боялися) чи батьківщину… А ще у них були ми, які мали й матимуть шанс… матимуть шанс… І вони кинули виклик стихії – океану, який приніс їх, як і багатьох їхніх, наших братів по крові і братів по духу сюди, на свій ветхий берег, де жив Міф свободи, де стоїть онде… – Жінка крилато простягнула руку. – Її майже золота статуя із факелом, який, якщо опаде, спалить океан, а якщо не опаде, – небо і вітер, вітер із дому… Патрікові було п’ятнадцять, а мені одинадцять. Ми мали тут важке і щасливе життя…”
– А він що, заповідав спалити себе? – запитав поет.
– Так, він заповідав… І розвіяти над океаном у напрямку батьківщини предків…
– Це добре, це романтично – спалити. З одного боку – я б теж не проти, щоби мене… Але знаєте, люди вже вчаться клонувати… То раптом у когось виникне ідея воскресити вас, то із попелу вже нічого не вийде…
– Патрік говорив про це, з іронією, але говорив. І знаєте, це ще підсилило його впевненість – розвіятися над водою…
– Останній раз пройти крізь вогонь, воду, вітер – і опасти до землі, до глини, стихійно… Знаєте, це, здається, істина.
– Він і в житті, Патрік, був таким, легкозаймистим, вітряним, простим на сльозу, хоча шабледухим – марафонські дистанції вигравав, квіти любив, доньку нашу.
Він із першого погляду полюбив мене… поета-слов’янина із бідної євро-азійської країни… взяв у свою команду. Не лише, напевно, за ірландсько-осінній колір волосся…
Сонце розсипалося на дрібні-дрібні шматочки – зорі – і робилося лимонною ніччю.
Новим Йорком бігали непосиди-космополіти машини, окремі із яких були поранені, як люди, що гніздилися у високих та, здавалося, безкорінних, палацах ілюзій та марева, зі своїми давно вже обезкровленими релігіями, яскравими, але миттєвими красами, іграми дешевих слів-реклам.
Душа молодого поета і ще не старої жінки вбирали це все так, як риба п’є воду, як зорі п’ють віконне скло, ніжно стиснуте рамами.
Небом майже горизонтально цвьохнула зоря: ні вниз, ні уверх, може, навіть швидше уверх, із Океану, звідки вийшло усе органічне, все, що чекає польоту. поета за руку.
ПОВІТРЯНІ ЯМИ
У 1999 році поет повертався в Україну з Америки, де цілий рік заробляв гроші на квартиру, збирав живий матеріал для майбутніх книг.
Летів через океан до Варшави комфортним величезним літаком «Boeing», де подавали файні наїдки і напитки, показували веселе кіно і плавали туди-сюди чарівливі шоко-ладні стюардеси.
Із Варшави до Львова уже випадало летіти стареньким літаком а’ля «Кукурузник».
Був місяць травень.
Сонячно і доволі тепло.
Після «Boeing» контраст комфорту був разючий, але передчуття радості від зустрічі із Батьківщиною, із ріднею, яка мала групою зустрічати свого пілігрима із заморських мандрів, стирало різні побутові деталі для бувалого небалуваного чоловіка, дитинство якого пройшло у радянському селі.
Зайнявши своє місце згідно із купленим квитком, поет прозово-добросердечно оглянув салон, пасажирів-сусідів, більшість із яких були старенькі емігранти, які, здавалося, летіли до землі, де закопані їхні пуповини, чи не останній раз із прощально-зустрічальним нАстроєм-настрОєм.
Хвилинна стрілка на купленому в Америці модерновому годиннику поета описала годинне коло, а літачок чомусь не злітав…
Крісло поета було крайнім від проходу, що дозволяло йому виходити в туалет, не турбуючи зайвий раз старенького сусіда.
При натисканні на педаль у туалеті для зливу води чомусь автоматично там гасло світло.
Сприйнявши це за Щетой! жарт, поет повернувся на своє місце, але сусіда-пасажира чомусь не застав.
Як виявилося, його старенький сусід, який емігрував у Штати ще у сорокових роках ХХ століття, пішов до екіпажу виясняти, чому ми не летимо, хоча би мали ще годину тому…
Що він там казав екіпажу не відомо, але відразу за ним ішов молодий (років двадцяти) стюард із типовим радянським потертим підносом, на якому у типово радянських кружках гойдалася вода а’ля «пісі сіроткі Касі»: тепла і жовтувата − щось середнє між чаєм і мінералкою.
− Шановні пасажири, прошу не хвилюватися! – заявив представник аерофлоту. – Задєржка рейсу. Під Львовом воєнні маньоври. Тому ми маємо зачекати. Щоби нас випадково не збили…
Майже увесь салон перехрестився.
Сусід, якого поет, вставши, пропустив на його законне місце, почав тихенько молитися, запитально поглядаючи на поета.
Але перш ніж поет зметикував, що йому сказати, якась старенька пані попереду нас, махаючи перед своїми очима газетою, тоненько запитала стюарда:
− А чого, проше пана, так душно?
− Не хвилюйтесь, − безпаузно відповів той із галицьким акцентом. – Будемо летіли – буде вітьор… Буде файно!
Більше запитань у вулканічній тиші не було.
«Кукурузник» направду розігнався і полетів…
У польоті його трясло і кидало уверх-униз.
− Це повітряні ями – здогадався поет і сказав про це зблідлому сусіду, який ревно хрестився-молився.
Пасажири зашастали в туалет, із якого виходили із розмаїтими емоційними репліками або ж у глибокому мовчанні.
…Долетіли.
Сіли.
− Слава Тобі, Господи! – зітхнуло все.
Втомлені і щасливі, немов після воскресу, пасажири покидали літачок і падали в обійми тих, хто їх зустрічав.
Води у кранах аеропортику не було.
Туалет був на вулиці десь за метрів двісті від самого приміщення аеропорту.
Деякі пасажири, які не дочекалися своєї черги в літаку, заспішили до цього виходку на вулиці.
Поет, розцілувавшись із рідними, які зустріли його, попросив зачекати, доки він «помиє руки», − і побіг до вуличного того туалету.
У цьому, збудованому у стилі «радянське рококо» приміщенні, якому було приблизно стільки років, як поету (тобто 35), сиділа типова «наша» жіночка і контролювала процес: брала гроші за обслугу і видавала тим, хто бажав, туалетний папір у вигляді скручених до папіросного вигляду, олівчиків.
Поет не взяв, бо не мав потреби.
Француз, який стояв після нього і за якого поет заплатив, бо той не мав наших грошей, також туалетних папіросок, скручених жіночкою, не взяв також…
Але через кілька хвилин паризький гість вибіг зі своєї кабінки, підтримуючи европейські штани, і почав просити… вимагати у господарки закладу, в який навіть французькі королі ходили пішки, papier!
Поет не знав французької мови, але відчув, що від часу битви під Бородино навряд чи якийсь представник цього європейського народу так обурювався природним, але некультурним станом речей.
Бита життям жіночка не здавалася, як партизанка у підмосковних лісах 1812 року, вдаючи, що не розуміє, що цей новоприбулець хоче…
Доки поет встиг пояснити їй, літній і гарячий француз встромив руку у віконце – і вирвавши із під її носа майже цілий рулон туалетного паперу, побіг знову у «свою» кабінку, яка вже виявилася зайнятою якимось японцем…
Що було далі, поет не знає, бо, глянувши на жіночку, драматично-трагічно зрозумів-відчув, що виховувати її вже пізно… Легше збудувати новий аеропорт, що й було незабаром зроблено у Львові.
Поет усміхнувся і побіг до рідні, яка вже чекала його, а дехто його грошей…
Але це вже початок іншої історії…
СКЛЕЄНЕ
Початок жовтня.
Дощило.
Поет встав рано.
Пішов на базар із дружиною.
Доки дружина вибирала-купувала продукти у селянок, поет вирішив попити кави. Знайшов поряд магазинчик, де стояв кавовий апарат. Замовив у продавчині каву «американо». Вона включила кавогонку. Поет простягнув її двадцять гривень (ціна горнятка кави) двома десятками, одна із яких була склеїна прозорим скотчем.
– Я не візьму у вас цю клеєну десятку, – категорично заявила серйозна жіночка-продавчиня.
– Мені її дали на здачу, – відповів поет. – Не хочете брати, то я не візьму у вас каву.
Продавчиня мовчала.
Кава текла у горнятко.
Поет мовчки пішов.
На виході із магазину стояла жінка-жебрачка, яка, відкривши коричневу велику, як паща крокодила, сумеху, голосно-агресивно закликала людей кидати у цю пащу гроші.
Не кидав ніхто…
«Кину їй клеєну десятку», – подумав поет, але швидко передумав, відчувши, що це буде непорядно: милостивити за принципом: на тобі, небоже, що мені негоже.
Побачив ще одну «точку» із кавою.
Підійшов до неї.
Замовив таке ж «американо» у вже іншої, меншої тілесно, жіночки, швиденько думаючи: якщо і ця відкине клеєну десятку, то викину її.
Аде продавчиня взяла дві десятки, уважно глянувши на них, і, подаючи гарячу каву поетові, сказала «спасибі».
– Цукру не треба, – сказав поет і, зустрівши дружину свою із великими кульками продуктів, дав їй 10 залізних гривень і попросив передати галасливій жебрачці, на що дружина погодилася.
Жебрачка дзвінко дякувала їм услід.
Дощ перестав.
На серці поета було гармонійно, хоча рукам важко.
САМОТА
Приїхав поет у рідне село, в якому не був років десять.
Запросив друзів дитинства на пікнічок біля лісу.
Ті радо-спішно прийшли.
Запалили вогонь.
Поналивав усім трьом по стопці.
Випили раз, другий.
Закусив яблуком лише поет.
Інші занюхали рукавами.
Пожвавився гомін.
До поета прилетіла Муза.
Він дістав свій блокнотик із кишені біля серця і щось записав.
Випили по третій.
Усі знову занюхали своїми рукавами, а поет – сивим ріденьким чубом свого двоюрідного брата-фермера, якого найбільше любив.
Дістав із нагрудної кишені блокнотик, у якому знову записав образ, навіяний батьківщинною землею.
− Ти, брате, хочеш бути, навєрно, ще більшим поетом як Шевченко? – запитав поета сивий брат. – Все пишеш, пишеш…
− Ні, − задумався поет, − більшим не хочу бути, − відповів голосно, а тихо, майже до себе, додав: − І меншим не хочу.
− Другої частини фрази брат не почув і продовжив:
− То ти, мабуть, багато грошей за своє писання получаєш?..
− Ні, зовсім не одержую, − чомусь радісно відповів поет.
− То пробач, але ти дурний, що так тяжко робиш, − після довгої паузи із поблажливо-жалісливою ноткою в голосі сказав брат.
− То виходить, що так!.. − Без образи відповів поет. – І продовжив дещо хвальковито: − Дурний-дурний, але віскі вам привіз за півтори тисячі гривень! Оце наливаю.
Тут уже пауза затягнулася на довше.
Мужики переглянулись.
Один із них підхопив поетів блокнот з ручкою із трави, щось пописав у ньому зосереджено – і вигукнув:
− П’ятдесятилітрову бочку спирту можна було би взяти у Зоськи на «точці» за такі гроші! Твою жжж…
Блокнот випав із його тремтячих рук.
«Та пішло воно всьо!..» – махнули мужики руками – і поплелися геть, продовжуючи жестикулювати. Один із них навіть руками не махав ідучи.
Поет не наздоганяв їх.
Продовжував писати вірша у своєму блокноті під бухгалтерськими розрахунками друга дитинства якісь камаляки…