“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
Яна не спала. Думки полохали, холодили душу. Вовтузилась, зминала під собою м’яку постельку. Міцно стуляла очі, рахувала до ста, молилась, а сон не йшов. Вже і перші півні проспівали, а вона ніяк не знаходила відповіді: чому вона тут? Чому саме ця робота прилипла до її рук? Вона ж ніколи нічого подібного не робила. Вона – художниця. Визнана художниця. Її картини купують музеї. Її роботи – в поважних приватних колекціях. А скільки персональних виставок, відзнак, нагород! Це та робота, яку вона любить, яка її достойно годує. Навіщо їй ота земля?! Бо дідова?! Бо у рідному селі?! І дідо, і бабця, і майже всі, з ким виростала, вже давно не тут. А ті, що зосталися, ледь пригадували:
– То-то ви будете Шевцівська? То ту землю під Середнім Горбом ви купили? Ай, гарна земелька!
І земелька, і місцина. Ще як малою була, вона їй в душу запала. Дідів лан починався одразу за хатою. Ось там і було Янине блаженство. Там росло її дитинство. Легенький пагорбок на самісінькому чопку випростав спину, утворюючи невелику площину – чудно-дивне творіння матінки-природи, де шаленів світ квіту. Пихато задирали голівки ромашки, били на сполох блакитні дзвоники, розкидала рожеві зірочки центорія. А поміж ними панували трави: шелестіли сердечками блискітки, пухкотіли віники мітлиці. Як писав Коцюбинський: «оргія квітів і трав… шаленство кольорів, пахощів, форм».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Однак, те буйство раптово обтинало урвище. Ось тут тобі раювання, а крок – і нема вже його. Той ярок був повною антитезою царинці. Одне слово: схил – до півночі, і цим все сказано. Затінена і похмура сторона, сонця майже не бачила. Хіба лише, як у насмішку, червонило воно западню, коли зникало за горизонтом. На середині тої провалини починався ліс. Стояв він сумний, як і укіс , бо одна в них була доля – не бачити сонця.
Часом Яна пробіжиться горбочком, який сонечку підставляє спинку, захекавшись, гепнеться на лужку і слухає, як трави її лоскочуть. Посміхається їм тихенько. Аж ні! Та то не трави! То – бедрик! Повзе по щоці і, мабуть, гадає: «Звідки ця гора тут взялася?» Яна тулить пальчика до щоки, комашка збирається ще на одну гірку, і тоді дівчинка випростує руку і співає:
Лети, лети, бедрику,
на дідове полечко,
на бабине зіллячко,
на наше подвір’ячко!
там твої діточки
медок п’ють,
і тебе ждуть.
Ще не було такого, щоб бедрик не почув її пісеньки і не полетів. Яна і собі зривається за ним. Але де там – не наздогнати!
У глибці, яка завжди тут твориться після дощу, мочить ноги. Вона ніколи не бігла сюди у черевиках.
– Взуйся, змерзнеш, – не раз навздогін кидала бабця.
– Земля тепла, – гукала у відповідь, – і летіла у свій вирій.
Часом, як дідо гримне на неї, то могла вмить пролетіти пагорбок і царинку. Неслася стрімголов до крутосхилу. А там уже творилась Божа воля. Ноги її більше не слухались. Вона мчала із такою швидкістю, що ось-ось здійметься і полетить. Нестримно темним страховиськом наближався ліс. Їй треба рятуватись! Та ноги не зупиняються і вона не злітає! А ліс уже розкинув ручища! Яна на льоту хапається за тоненьку берізку, яка самотньо вчепилася посеред покату. З розбігу обкручується навколо її тендітного стовбурця. Берізка тріпоче листочками, чи то від болю, чи то від щастя, що врятувала цю нерозважливу дівчинку, яка ще й гадки немає, що вгору йти легше, аніж з гори.
А було таки, що та круча її порятувала. Таки знадобилася! Яна з сусідськими дітваками пасла там худібку. А тут чує: бабця гукає її. То тато з мамою приїхали додому на вихідні і купили їй нового костюмчика. Кольору волошок. Яна його уподобала, подумала: квіткою буде! І хоч бабця казала: «Скинь, завтра до церкви новенького вдягнеш», – дівча вже бігло показатися друзям.
Вони, як її побачили, насупились і замовкли. Яна погладила костюмчик і несміло мовила:
– Мама привезла.
Але ніхто не зреагував. Панночка тут і так почувалася чужою. Вчилася у місті. Приїжджала у село лише на канікули. А тут – ще й той костюм! Чого бабці не послухала? Як тепер стати такою, як вони? І Яна раптом лягла на діл впоперек тої кручі, схрестила руки на грудях і … качанчиком покотилася вниз. Налітала на кротовини, напевно, влетіла у коров’ячу кучу, бо щось негарно так запахло біля неї. А розім’ята трава скапувала хлорофілом, заслонюючи волошки, спересердя зеленила вперше вдягнений костюмчик.
Яна скотилася аж під ліс, а коли прийшла до гурту – усі, тикаючи на неї пальцями, зареготали. Тоді вона і собі хіхікнула.
…Розібрав її сміх і глупої ночі, коли те згадала. Гоготання вдарилось об сволоки і луною повернулося назад. Ох, було б смішно, якби не так сумно…
А чого-то сумно! Має те, що має! Купила, та й купила! Дід на тій землі завжди жито сіяв, і вона спершу хотіла жито, та піддалася на вмовляння сусідки посадити картоплю, бо ця культура любить нове місце, тож буде врожай великий! Посадила. Двічі наймала вгортати, двічі – кропити від жука. І картопля, от чудна, взяла й виросла. Ще й яка! Бадилля, як рута, у пояс. Верхів’я картоплиння гронами обліплювали зелені ягідки. Жаль було скошувати…
Тепер – вибирати! Пройшлась по сусідах. Обіцяла гідну платню. Та ніхто не йшов. День, тиждень – нікого! Всі у селі закінчували ті сільськогосподарські роботи, а вона ще й не починала.
Розгорнула газету. Може, хтось таки шукає роботу. Шукає! Аж один чоловік. Що він сам зробить на тих моргах? Те, що й вона. Перегорнула сторінку, другу. Очі зачепились за заголовок: «Допоможіть їм!». У статті йшлося про місцеву виправну трудову колонію для неповнолітніх і про те, що, згідно із Законом, за три місяці до звільнення ув’язнені повинні проходити соціальну адаптацію, котра є початком їх підготовки до повернення у суспільство. Тож адміністрація ВТК укладає угоди з усіма бажаючими у кого є потреба в сезонних роботах і котрі згодні допомогти їхнім підопічним. Забезпечується постійний нагляд та щоденне відрядження і повернення.
Може, взяти їх? Ні! То ж – зеки! Але ж неповнолітні! Чого їй боятися?! Їх охоронятимуть, привезуть і заберуть. Їм потрібна її допомога. Їй – їхня!
Того ж дня Яна підписала дві угоди. Другу – на купівлю-продаж картоплі у ту ж ВТК.
А зранку вже зустрічала 12… Ну як же ж їх називати? Зловмисників? Правопорушників?
Їх привезли старим ГАЗончиком. Четверо у формі, з пістолетами при боці, скомандували вивантажуватись, й із кузова посипались… діти. Дрібненькі, худенькі, одягнені у темно-сині роби. З ними сипалось: «Здравствуйтє. Здравствуйтє. Здравствуйтє…»
Яна лиш кивала у відповідь. Хай би та картопля була краще зогнила, ніж тут має гнути спини ця дрібнота.
Їх вишикували. Перерахували. Запитали, кому не зрозуміло завдання і додали:
– Надєюсь срєді вас нєт дураков, коториє думают о побєгє. Убєжать точно нє убєжітє, а вот новий срок заработаєтє. Так что думайтє, єслі єсть чєм. А тєпєрь собралі всю картошку в мєшкі. Кстаті, єйо ви і жрать будєтє.
Задзвонили відра, і вчорашні малолітні злочинці розбрелися полем адаптовуватись до суспільства, а наглядачі вмостилися у тіні автомобіля грати у карти.
На Яну ніхто не звертав уваги, з нею ніхто не говорив. Її тут могло і не бути. Вона лишень мовчки спостерігала, як ніби за щучим велінням поле засівалось стовпчиками наповнених урожаєм синьо-фіолетових сіток. Скоро її гукнули, бо тара закінчилась. Яна метнулась до хати, взяла ще в’язку того поліетилену і понесла на поле. Хлопці вже визбирали добрий кусок, і майже дійшли до чопка.
– Мать, что-то піть очень хочется.
– Що вам принести? Може молочка?
– Чайку би нам.
– Добре. Я заварю.
– Нєт-нєт, мать. Ми самі. Нам би кипяточку і чайку пачек три.
– А мені молока можна?
Усі обернулися на той тихий голос і після короткої паузи, зареготали.
– Сматрітє, Сасунок наш обозвался. Ти Сасунок апять аблажался! Нєбось мамку с сіськой вспомніл. А сіська у нєйо какая била, а Сосунок? Раскажи-ка нам.
Нічим не примітного одного з них, такі ж, як і він, обступали хмарою. Він задкував, очевидно, знаючи, чим такі атаки закінчуються. І раптом кинувся бігти туди, де пагорбок випрямляв спину. Його ніхто не стримав. Стражі далі різались в карти. Ще мить, і він промчить царинку і опиниться на крутосхилі, де вже не буде зупину.
Як його застерегти? Як його окликнути, як його звати? А він все віддалявся. Ще мить і… Яна помчала за ним. Не чула під собою ніг та не могла його наздогнати: він летів, як на крилах. А ліс вже готувався ловити. Тоді Яна набрала повні груди повітря і на весь світ закричала:
– Сину-у-у!
У голові пульсувало: не втікай, їм треба, щоб ти не витримав! Та слова з неї більше не йшли. І ноги її більше не йшли. Яна впала на коліна і лобом уперлася у землю: вона не врятує його, йому – десять кроків до лісу, який колись жахав і ось тепер знову полохає її. Вона кланяється пралісу: врятуй його!
За десять кроків до пущі він почув її єдине слово і, не оглядаючись, впав на коліна. Спраглий не те що цілого гаю, а одного деревця, клякнувши і заплющивши очі, молився на цю дивовижу, гладив рукою пошерхлу кору далекого дуба, підставляв обличчя під довгі вербові кіски і тріпотів душею з осиною.
– Стой! Стрелять буду!
Чотири пари чобіт уже люто гамселять царинку, гепають по ній, ніби не по живій. Вже шпарять урвиськом, не в змозі спинитися на тій крутизні, минають Яну, минають його і з розгону вдаряються у стовбури дерев. Повертаючись назад, пихтять під горб.
– Стой! Стрелять буду!
І стріляють. Він підводиться з колін, підносить вгору руки. Яна чує: клацають наручники. Попри неї гепають уже п’ять пар чобіт. До неї ніхто не обзивається, ніби її немає. На неї дивиться лише чорна земля яруги і кричить відлунням діброва: «Стой! Стрелять буду!»
Ну ось і їй довелося почути ті слова. О, як обпекли! Тут на цьому полі, тоді було воно вже не дідове, а експропрійоване – колгоспне, достеменно так само ловили і кричали до її бабці. Яна пам’ятала, як старенька посеред ночі зривалася і бігла. Дідо перехоплював її у дверях:
– Ну-ну, заспокойся – минулося!
…Після Покрови бабцю з маленькою донечкою вивезли. Бабці тоді було 34 роки, а її дитині – 8. «Врагов народа» поселили у бараках серед лісу. П’ять років заготовляла вона деревину. Згодом дідо поїхав за ними, викрав їх і вернув додому. По тому бабцю 10 років «ловили». Для неї облаштували декілька схованок. У хатині між коморою і сіньми була подвійна стіна. Туди можна було проникнути, відхиливши одну дошку і стояти там струнко, не ворухнувшись. Щойно гавкне собака, бабця зривалася і бігла туди ховатись. У комору – взимку. А коли тепліло – гнала пагорбком, через поляну, летіла схилом у ліс. Там був схрон. А ньому ховатися було надійніше. Можна було навіть лягти. Були запаси їжі, теплого одягу. Щоб потрапити у те підземелля, треба було відкрити ляду. Вона так вже звикла до того схрону, що знайшла б його із заплющеними очима. Звикла ховатись. Звикла до ловів. Звикла, до крику: «Стой! Стрелять буду!»
Так було.
Так є!
Так і буде?
Де сіють жито, там сіють і кулі.
Яна ще довго стояла навколішки. Чула команду вантажити картоплю, чула як загудів і поїхав автомобіль.
Чула, як гепає серце, а думки холодять душу. Не дають спокою ні вдень, ні вночі.
Тієї ночі вона малювала. Пагорбок, царинку, ліс… Малювала те життя, до якого все життя – залишається десять кроків.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.