Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
УРИВОК З КНИЖКИ СПОГАДІВ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Зійшовши на перший поверх (Будинку письменників – Ред.), я помітив, що двері кімнати № 5 трохи прочинені. Може, його господиня повернулася? Згодом я вже дивився у доброзичливі очі Валентини Григорівни і розповідав про те, що мене сюди привело.
Вона мовчки взяла аркуші й одразу ж, мов у вирву, заглибилася у написане. На противагу її попередникові, що, здавалося, проскакував їх не читаючи, вона читала текст повільно й зосереджено, не пропускаючи ані слова. Нарешті підвела голову:
– Я ще не дійшла до ваших віршів, – ці слова ледве чи не увергли мене у відчай: таким темпом ми й до завтра не дійдемо кінця, – але я не подав виду, – прочитала тільки вашу передмову, але в ній, як на мене, не менше поезії, ніж можна сподіватися в самих віршах. І ще: я вже давно тут сиджу і знаю багатьох визнаних письменників, які так і не спромоглися знайти в собі такі слова про Україну, які знайшли ви. І, думаю, не знайдуть… – вона знову заглибилась у читання.
Тепер Валентина Григорівна читала не все підряд, а вибірково, проскакуючи решту нашвидкуруч. Здолавши десь із половину матеріалу, рішуче склала аркуші докупи.
– Достатньо, щоб скласти загальне враження – назагал воно цілком позитивне, хоч певні вади трапляються. Ви вже занадто сформована особистість, аби намагатися коригувати ваші погляди якимимсь порадами. Цей матеріал цілковито тягне на окрему збірку, і коли б ви відповідали віковій категорії «молодь», то запевняю вас, що упродовж року вона була б надрукована. А так… я навіть не знаю, чим ми зможемо вам допомогти.
Я коротко переповів закінчення моєї розмови з її попередником.
– До Горлача? – перепитала вона. – Гарний вибір, що й казати. Звичайно, можна б порадити й когось із тих, хто так заллє вас єлеєм, що ви й самі себе не впізнаєте. Але якщо хочете правдивої – я б сказала, хірургічно-точної оцінки – своїх творів, кращого фахівця годі й шукати. І взагалі: у спілкуванні Леонід Никифорович – сама люб’язність, але у професійних питаннях – дрібкою не поступиться.
Звичайно, це додало мені оптимізму, тому за кілька днів я, хоч і не без внутрішнього здригання, зателефонував Горлачу. З’ясувалося, що він – спасибі Вам, Володимире Олександровичу, – вже був у курсі справи, тож ми одразу домовилися про зустріч.
Наступної днини, задовго до обумовленого часу, я нервово походжав сходами цирку. Пронизливий осінній вітер, постійно змінюючи свій напрямок, старанно перемішував вологе повітря та забавлявся, із шерхотом ганяючи тудисюди брудним асфальтом зграйки пожухлого листя. Бліде сонце зрідка пробивалося через сіру завісу хмар і, вже не маючи змоги нагріти повітря чи землю, все ж зігрівало душу, котра безнадійно чіплялася за будь-які спогади недалекого літа, ніяк не бажаючи змиритися з його невтримним відходом.
Неподалік сновигали по-осінньому заклопотані люди, жінки й чоловіки, і хоча зазвичай я більше цікавився першими, однак тепер придивлявся до очей останніх – у намаганні побачити в них вогник шукання. Та всі вони байдуже проходили мимо, не звертаючи на мої потуги жодної уваги, або зрідка здивовано зиркали – чого, мовляв, витріщився? Аж нарешті я запримітив двох чоловіків, котрі, перемовляючись, йшли з боку вулиці Чкалова (тоді я ще не знав, що Леонід Никифорович мешкає неподалік – трьома кварталами вище від площі Перемоги), поглядаючи в мій бік. Як згодом з’ясувалося, то були Горлач зі своїм приятелем, письменником Кавою, темні очі якого дивилися на мене якось крадькома, наче підглядаючи, проте – пильно. Розмова була недовгою: я віддав паперову теку з віршами, а Горлач, прикинувши оком – не розв’язуючи поворозочок, на вагу – обсяг матеріалів, пообіцяв за два-три тижні упоратися. На тому й попрощалися.
Відзначивши про себе, що, як мені й казали, у спілкуванні Леонід Никифорович дійсно був дуже люб’язною людиною: слухав уважно, не перебиваючи і якось по-особливому рвучко киваючи головою на знак згоди, дивився доброзичливо, усміхаючись лагідною посмішкою з-під невеличких, акуратно підстрижених вусів – я зрозумів, що не може бути жодних сумнівів і щодо правдивості другої частини його характеристики і, зізнатися, добряче потерпав від того.
Хоч мені, зрозуміло, нетерпеливилося якомога швидше отримати очікувану оцінку, та я не дуже повірив у реальність призначеного терміну. А тому був надзвичайно здивований, коли ще задовго до призначеного реченця почув у слухавці приємний голос Горлача. А про те, щó почув – годі й казати!
– Вітаю вас, – промовив Леонід Никифорович, привітавшись, – ви написали геніальну річ.
Що й казати, в глибині душі я таки сподівався на позитивну оцінку моїх поетичних творінь, але те, що я почув – та ще від «страшного» Горлача – буквально приголомшувало. Але – чого на світі не буває – може, й справді геніальне? Я відчув, як мене починає роздимати, наче повітряну кулю, а вже за мить, здійнятий теплою хвилею, ширяв десь попід стелею, добре ще, що хоч не випустив слухавки, бо могло й винести ненароком через відчинені навстіж балконні двері. Я навіть злякався! Ні, не слави, що так несподівано замаячила, пестячи моє самолюбство своїми поки що рідкими променями, – я завжди боявся висоти, а тут – на таку верхотуру занесло (подумки, звісно, видерся ще вище!). Та упевнившись, що натягнутий телефонний провід утримує досить надійно, заспокоївся, ба навіть почав призвичаюватися до тієї – хай ще й не надто високої, але ж то тільки початок! – орбіти слави. А у вухах солодко відлунювало: «геніальний… геніальний!» Може, я себе просто недооцінював, а насправді – дійсно геніальний?.. Ну, для виду я, звісно, трохи покомизився, мовляв, напевно, ви перебільшуєте, Леоніде Никифоровичу, але, попри мою волю, пиху роздимало так, що, здавалося, от-от лусне. А тут ще й високоповажний рецензент підлив масла у вогонь:
– Ні-ні, повірте, я знаю, про що кажу – не перший день у літературі.
Ой, лишенько, тримайте мене хто-небудь, бо таки винесе мене оце зараз аж у безмежні простори космосу!
Однак винести не встигло, бо те, що я почув далі, вмить повернуло мене на грішну твердь:
– Ви, звичайно ж, розумієте, що я веду мову не про ваші вірші – я їх взагалі ще не читав, – ані найменше не переймаючись моїми умліваннями, продовжував Горлач.
Це вже був повний ступор! Я начисто перестав будь-що розуміти – про ж що тоді взагалі йде мова?! Єдине, що я відчув абсолютно виразно, то це те, як неймовірно роздута куля мого гонору раптом, мов проштрикнута ненароком безжальною шпичкою, почала здуватися, набуваючи якихось потворних форм і, полишений її підтримки, я колодою гепнувся у крісло коло телефону, та так блискавично, ніби ніколи від нього й не відривався.
А вже наступної миті Леонід Никифорович вніс остаточну ясність у мої сумніви:
– Я маю на увазі вашу річ про Крим.
Аж тепер я почав нарешті приходити до тями: певно, під віршами лежала моя величезна стаття «Сучасне на тлі минулого», у якій я намагався дослідити витоки напруженості у новітньому «бермудському» трикутнику Україна–Крим–Росія і яку, могло статися, просто забув вилучити із переданої теки. І ось чим несподівано обернулася тота забудькуватість – такими солодкими передчуттями й таким гірким розчаруванням! А Леонід Никифорович тим часом продовжував:
– Можливо, ви не знаєте, але я багато років займався прозою, і можу точно сказати: нічого подібного я не зустрічав, особливо такої скрупульозної аргументації своїх поглядів.
– Це, напевно, відбиток мого довготривалого захоплення винахідництвом: там від ретельності і повноти обгрунтування суті пропонованого винаходу, аналізу його переваг у порівнянні з відомими технічними рішеннями залежало дуже багато – ось там, напевно, й вигострювалося уміння чітко аргументувати свою думку.
– Я теж подумав, що це, певною мірою, відбиток вашого «технарства», бо за гуманітаріями такого «гріха» не помічалося. Так от, я вже домовився із редактором «Водника», де я тепер працюю, і він погодився надати у кількох подачах три шпальти для вашого матеріалу. А я вже навіть встиг його відредагувати й підготувати до друку. Хоча це й відомча газета, однак розповсюджується вона по всій Україні і має десятки тисяч передплатників. Не заперечуєте?
Які там заперечення! Я почувався на сьомому небі від радості…
Дійсно, невдовзі стаття, про публікацію якої я на ту пору й не думав, бо писав скоріше для себе, аніж для широкого загалу – тим приємніше був для мене такий несподіваний перебіг подій – була надрукована, за що, звичайно, я був щиро вдячний Леонідові Никифоровичу. А що ж вірші?
Із приводу моїх віршів ми зустрілися – і знов утрьох – аж ранньої весни наступного року на Поштовій площі (згодом вона стане упостійненим місцем для численних моїх зустрічей з Леонідом Никифоровичем), неподалік від редакції «Водника». Горлач – а поряд, як завжди бовваніла фігура вірного «зброєносця» Кави – запропонував для зручності розміститися за столиком вуличного кафе поблизу фунікулера. Я одразу ж погодився, прагнучи якомога швидше побачити облагороджений рукою Майстра варіант моїх текстів.
Однак мої сподівання на те, що визнаний Майстер виправить усі мої поетичні вади (а вони – і я був цілком свідомий цього – були) не виправдалися: Горлач не замінив практично жодного слова (ні, слова час від часу траплялися і смисл їх був цілком однозначним: «Стиль!», «Публіцистика…» чи більш розгорнене «Відсутні художні образи»), зате береги рукопису аж рясніли від розмашисто прокреслених знаків оклику (зовсім не в схвальному розумінні) та емоційно закорючених знаків запитань.
Гортаючи бліді, роздруковані на старенькому кафедральному принтері аркуші рукопису, Горлач час-від-часу вдавався до стислих пояснень – переважно таких же безрадісних для мене, як і письмові нотатки. Віктор Іванович мовчки сидів поруч товариша і похитував головою, зрідка зиркаючи на мене співчутливим поглядом великих очей. Лише одного разу він утрутився.
– А ось тут у вас є чудовий образ, – він простягнув руку до вже відкладеного Горлачем. – Льоню, дай-но його мені.
Віктор Іванович швидко пробіг очима поданий аркуш.
– Ага, ось! – він примружився, вдивляючись у текст. – На вітрах тріпочеться листя, наче душі без покаяння… Дуже гарно – якби це було можливо, то я б викупив у вас цей образ.
– На мене цей образ чомусь не справляє жодного враження, – мляво відреагував я на ту майже самотню похвалу, – і, якби не ваше зауваження, я б на нього й уваги не звернув.
– Ні-ні! – жваво заперечив Віктор Іванович. – Я в літературі вже тридцять років і, повірте, знаю, що кажу.
Однак цей сплеск позитиву жодним чином не вплинув на Горлача, який і далі так само гортав рукопис, зрідка вдаючись до таких же – не надто обнадійливих для мене – зауважень. Ще більш лаконічною була введена Леонідом Никифоровичем система оцінювання, яку практично було зведено до трьох зрозумілих значків: «+», що, на жаль, зустрічався дуже рідко, більш поширеного «±» і категоричного «–», подеколи додатково підкріпленого поясненням на кшталт такого: «Намагання автора зрозумілі, однак не підкріплені художньою формою…»
Спочатку я почувався дещо спантеличено, але, розмірковуючи над цією обставиною, врешті-решт зрозумів, що інакше Майстер і не міг вчинити. Звичайно, він міг би виправити усі слабкі місця моїх віршів, подекуди навіть переписуючи їх наново, але чи залишалися б вони після такої художньо-пластичної «операції» моїми творіннями? З часом уже неможливо було б достеменно встановити, де, власне, сам Майкл Джексон як неповторний Божий витвір, а де – усього лише результат майстерності хірурга…
А підсумовуючий «вирок» навіть перевершив мої найоптимістичніші сподівання: Майстер не тільки висловив упевненість, що після певного мого доопрацювання збірку можна виносити на суд читачів, але й дав власноруч видрукувану ним коротку, однак дуже зворушливу, як на мене, передмову до неї, себто – своє благословіння на опублікування тієї збірки.
У подальшому наші творчі взаємини продовжилися й розширилися: Леонід Никифорович став першим читачем і незмінним редактором усіх моїх наступних книг – вимогливим і водночас доброзичливим. У публіцистичних статтях згладжував мої пориви подекуди занадто хльостко, часто вдаючись до гострих, але влучних, як на мене, висловів, афоризмів, приказок, подати своє ставлення до тих чи інших перекручень української історії, принижень української мови чи літератури.
– Не варто цього робити в серйозній праці, – безжально видаляючи з текстів «перчинки», що так тішили мою душу, зауважував Горлач, – бо це опускає її до газетного рівня. Там полеміка може набувати гострих форм, а в серйозному дослідженні важать факти, аргументи, зваженість їх викладу, а не дошкульність, з якою автор намагається ущипнути тих, чию хибність позицій він критикує.
Не одразу, і не без внутрішнього спротиву пристав я на таку пропозицію, але подальший перебіг подій остаточно переконав у її правильності – декотрі з опонентів незмінно закидали автору щодо його надмірної емоційності, від якої перекидали місток до упередженості. Не важко собі уявити, якою була б ця реакція, коли б тексти залишалися такими «гостроприправленими», як я попервах задумав…
І ще одну пораду мого мудрого наставника запам’ятав я назавжди.
Того разу ми зустрілися з Леонідом Никифоровичем, так би мовити, в його «вотчині» – редакції газети столичного Чернігівського земляцтва «Отчий поріг», яку він уже не один рік очолював як головний редактор. За час, що проминув від далекої вже нашої першої зустрічі, ми зустрічалися багато разів, але цієї зустрічі я чекав із особливим нетерпінням, навіть хвилюванням. Справа в тому, що, попри своє захоплення дослідженнями фальсифікації історії України, які на ту пору «вилились» уже в дві видані книги, я вже близько семи років писав – у цьому я переконаний і сьогодні – головний твір мого життя: книгу «про флот».
Задумав я її давно. Спочатку то були розрізнені фрагменти, що висвітлювали окремі епізоди пам’ятної флотської бувальщини. Пізніше, коли вони, мов окремі струмки, почали «зливатися» в одне, але ще дуже невиразне, річище, поступово стала викристалізовуватися структура майбутньої книги – поки що у вигляді плану, який постійно перероблявся й доповнювався, поступово обростаючи все новими «шматками» текстів. Так проминули 6-7 років – емоційно наповнених, щасливих, бо весь той час я вдруге «жив» у тому часі й просторі, які описував, серед своїх молодих – таких, якими вони залишились у пам’яті, – друзів.
До своїх історичних студій я теж ставився, як мовиться, з усією душею. Але, хоча найбільший авторитет в цій галузі академік І. М. Дзюба в передмові назвав дослідження «Обережно: міфи!» унікальним і навіть піонерським, думаю, коли б не я, то хто-небудь коли-небудь що-небудь подібне, напевно, здогадався б написати (особливу пікантність їм додавало те, що виконав їх не історик-професіонал, а «чистий технар»). А от «Фарватери» – зовсім інше! Упевнений, що ніхто про це (та й про важку роботу колійників – та ще в умовах Сибіру та Заполяр’я – писати не поспішали) так, як я, ніколи б не написав. А звістка про те, що ці маленькі кораблі, на яких пройшли нелегку школу мужності тисячі й тисячі молодих хлопців, у 1994 році списали на злам (відтоді відчайдушні «торпедяги» назавжди перестали існувати у складі флоту), тільки утвердили мене в моєму намірі змалювати їх у всій красі, що схвилювала мене ще тоді, під час «топтання» палуби.
Моя Марина, спостерігаючи, як я цілими днями щось набираю двома пальцями на комп’ютері, маючи перед собою наполовину списаний аркушик паперу, бурчала:
– Ну, що ти там набираєш годинами! Давай я тобі за пару хвилин наберу цей нещасний листочок, – вона друкує швидко, десятьма пальцями.
– І що ж ти набереш? – запитую, посміхнувшись її наївності. – Ось, наприклад, написано «Висадка десанту» або «Атака ескадри», або, скажімо, «Як баталер роззброїв бригадну варту» і тому подібне – адже це просто назви фрагментів, а скільки я про них напишу – 10, 20 чи 50 сторінок, наперед і сам не знаю».
Справді, цей процес – творчий, а чернеток, у повному розумінні слова, я взагалі ніколи не писав – ні для «Міфів», ні для «Фарватерів»: який сенс, якщо «тексти» все одно з голови беру. Смішно казати, але доки я не закінчив «Фарватери», навіть вулиці не переходив там, де не було пішоходної «зебри» – потерпав, що не закінчу, і весь труд пропаде безслідно.
Нарешті, слава Богу, закінчив і, як завжди, попросив Горлача прочитати й сказати свою думку про «Фарватери», що вже розрослися до чималої трилогії. Минуло понад три місяці, доки нарешті пролунав довгоочікуванй дзвінок, і знайомий голос запропонував зустрітися. Ледве дочекавшись закінчення пар, я, гнаний нетерплячкою, помчав у місце призначеного рандевý.
Холодний лютневий вітер знічев’я ганяв брудним безсніжним асфальтом довкола Палацу спорту обгортки від жуйки, фантики від цукерок, змарніле минулорічне листя. Завернувши за ріг критої спортивної арени, побачив неподалік двоповерхову будівлю з написом «Каси» і мимоволі прискорив ходу – саме там, на другому поверсі, як пояснив мені вчора ввечері в телефонній розмові Леонід Никифорович, отаборилося столичне Чернігівське земляцтво і зокрема – редакція очолюваного ним «Отчого порогу»…
– …А взагалі ця трилогія – це бомба для нашої Спілки письменників, – закінчив викладення своїх вражень від першого (за кілька років буде й друге) прочитання «Фарватерів» Горлач.
– Бомба? – здивувався я.
– В українській літературі ніколи не було повноцінної мариністики. Окремі фрагментарні речі були у Логвиненка, Тендюка, може, ще в когось, але окремих творів про море й моряків – та ще такого обсягу – не пригадую.
– Е-е, Леоніде Никифоровичу, мої «Міфи» теж дехто називав бомбою, але… вона чомусь так і не спрацювала, хіба що пошипіла якийсь час, мов запальна. Тож робимо невтішний висновок: мої «бомби» не вибухають. Гірко, але це так.
– А знаєте, що я вам скажу, Михайле Васильовичу… – Леонід Никифорович на мить замислюється і закінчує несподіваним. – Господь обрав нас своїм інструментом, а тому, незважаючи на все, маємо виконувати покладену на нас роль.
Воїстину – ані додати, ані відняти – маємо…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.