“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
(ДО 155-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ)
Серед імен українського літературного середовища початку ХХ століття постать Федора Петруненка сьогодні залишається майже невідомою широкому загалу. Проте свого часу він належав до кола передової української інтелігенції, був близько знайомий з Лесею Українкою та її родиною. У родині Косачів його називали лагідним домашнім ім’ям – Ласочка. Саме так зверталася до нього Леся Українка у своїх листах.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Народився Федір Григорович Петруненко 6 червня 1879 року у Шостці, яка тоді належала до Глухівського повіту Чернігівської губернії. В автобіографії він писав, що його батько – селянин з с. Журавки на Глухівщині (мав прізвище Петруня), українець, працював на Шосткинському пороховому заводі, мати – російського походження, «обоє неписьменні». Хлопець закінчив початкову школу в Шостці, після чого у 1894-1895 роках навчався у Воздвиженській сільсько-господарській школі, заснованій за ініціативи місцевого діяча Миколи Неплюєва на хуторі Воздвиженському. А з 16 років почав працювати канцеляристом на Шосткинському пороховому заводі. Тоді ж почав віршувати. «Спочатку, з 16 літ, писав по-російськи, – зазначав він. – Перші вкраїнські вірші написав на 29 році життя під впливом Шевченка й Куліша». Згодом у своїй творчості, як він зазначав, «наближався до модерних напрямів, до неоромантиків (чи символістів), осередком котрих в ті часи (1909-1913 рр.) була «Українська Хата».
Перша публікація поезій Федора Петруненка з’явилася в антології «Українська муза» – ґрунтовному виданні обсягом майже п’ятсот сторінок, що побачило світ у Києві 1908 року. Упорядник антології Олекса Коваленко в передмові наголошував, що її мета – подати «повну картину розвитку української поезії, живу історію української поетичної творчості». Поруч із творами Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка та багатьох інших українських поетів ХІХ – початку ХХ століття до антології увійшли й три поезії Петруненка. Щоправда, прізвище автора у виданні подано з помилкою – як Петрушенко. У короткій біографічній довідці помилково вказаний рік народження 1880-й, а також зазначено, що «автор ще ніде не друкував своїх поезій, і на літературну ниву виступає уперше» та що «заробля на життя писарською працею».
Згодом його твори почали з’являтися на сторінках часописів «Рідний край», «Молода Україна», «Українська хата», «Літературно-науковий вісник», «Дзвін», «Маяк», «Огни», «Сніп», «Дніпрові хвилі», «Неділя», «Досвітні огні», «Слово», «Вперед», а також прозове оповідання автора було вміщене у збірнику «Арго».
Поетичний світ Федора Петруненка – інтимно-елегійний, із виразними рисами раннього українського модернізму початку ХХ століття. Водночас у текстах відчутний сильний вплив народнопісенної традиції. Його вірші нагадують романсову лірику, а поетична мова тяжіє до м’якої музичності. Окреме місце в його творчості посідає участь у літературно-художньому збірнику «Досвітні огні», який у 1908 році упорядкував Борис Грінченко, включивши до нього твори знакових українських письменників. Відкривав книгу вірш Лесі Українки, який і дав назву збірникові. У третьому виданні цього збірника, який вийшов у 1914 році, вміщено вірш Петруненка «Чарівниця», присвячений символічному образові жриці-весталки, близькому до драматичних постатей сильних жінок у творах Лесі Українки.
Упродовж 1908–1913 років Ф. Петруненко опублікував близько 60 поезій – як під власним ім’ям, так і під псевдонімами Богдан Раєвський, Криштоф Май, Ст. Вершій та іншими. За власним свідченням у автобіографії, у 1914 році він залишив літературну діяльність, так і не підготувавши власної збірки.
У цей період життя важливу роль для Петруненка відіграло спілкування з українськими культурними діячами, пов’язаними з провідними українськими часописами і товариством «Просвіта». Він став другом родини Косачів і особливо близько потоваришував із Лесею Українкою, будучи одним із тих, хто підтримував зв’язок письменниці з Україною в останні роки її життя, коли вона через хворобу була змушена жити на півдні – в Криму, Грузії, Італії. Пізніше поет писав про цей період: «В роках 1911—1913, під час мого перебування в Києві, стоячи близько до журнальних справ українських, я взяв на себе клопіт допомагати особистим, літературним та іншим справам Лесі Українки, тобто пересилати до Кутаїсі й Каїра, де жила тоді Леся, потрібні книжки, клопотатися по редакціях, де друкувалися Лесині твори, відносно гонорару та інше».
Про теплі взаємини Петруненка з родиною Косачів свідчила у своїх листах Олена Пчілка. Климент Квітка у спогадах «На роковини смерті Лесі Українки» писав, що поетеса «з симпатією відносилася до молодого поета Петруненка», вважаючи, «що він занадто скромний і що більш одваги було б на пожиток, і з того вийшов би і більший розмах його поетичної діяльності».
У листах до своїх рідних, зокрема до матері та сестри, Леся Українка неодноразово згадувала Петруненка та просила кланятися, передати подяку або чергове прохання надіслати їй книги чи виконати ще якесь доручення: «Як там Ласочка ?… П[ану] Петруненкові привіт… Привіт Мих[айлові] Вас[ильовичу], і Ласочці, і родичам, та друзям…». Походження цього дружнього найменування, імовірно, пов’язане із його готовністю допомогти і походить від «будь ласочка», «якщо Ваша ласочка» тощо.
Особливе світло на їхні стосунки проливають три листи Лесі Українки, адресовані Федорові Петруненку у 1911-1913 рр., які той опублікував у 1928 році в глухівському альманасі «Вперед». Листи Лесі Українки до Федора Петруненка 1911–1913 років показують, що він був для письменниці довіреною людиною з її найближчого кола, через яку вона вирішувала і літературні, і суто побутові справи. Вона просила його дізнаватися новини про родину, пересилати листи, книги, журнали, контактувати з редакціями та авторами, передавати повідомлення іншим діячам («буду знов Вас експлуатувати»). Особливо показово, що Леся Українка доручає йому складні й делікатні речі: шукати переклади Верлена і Вергарна, домовлятися про книжки, передавати претензії редакторам, стежити за видавничими справами. Це свідчить про високий рівень довіри й про те, що шосткинський поет був включений у тодішню українську літературну мережу значно глибше, ніж може здатися з його маловідомої сьогодні постаті. Листи також уточнюють його контакти з такими діячами, як Микола Вороний, Григорій Коваленко, Філарет Колесса, редакціями «Літературно-наукового вістника» та «Рідного краю».
Водночас листи дуже виразно передають інтелектуальний і психологічний портрет самої Лесі Українки останніх років життя. Тут майже немає «офіційної» інтонації – натомість багато живої іронії, самоіронії та ділової конкретики. Вона різко й точно оцінює критику, кепкує з шаблонних рецензій про «ковані фрази», уважно стежить за рецепцією своїх творів у польському середовищі, болісно реагує на редакційні непорозуміння й порушення авторських прав, уводить у тонкощі своєї літературної діяльності: «Се Вам кажу так – до історії критики, може, напишете розправу: «З секретів критичної творчости». Ділиться письменниця і своїми творчими планами, зокрема натякає на початок роботи над «Лісовою піснею» («дещо нове почала»), та просить надіслати їй потрібні для роботи книги: «Етнографічний збірник», «Галицькі народні новели», «Галицько-руські народні легенди», «Знадоби до галицько-руської демонольогії» («сей останній найбільше мені бажаний»).
Цікаво, що свої листи Леся Українка підписує «Щиро прихильна до Вас Л. Квітка» і просить «вдруге не посилати нічого рекомендованого на мою дівочу фамілію, бо я з тим мала великий клопіт і тілько завдяки тому, що за мене поручились люде, добре відомі в Гелуані, я могла одержати ту невелику суму (великої таки, певне, не видали б) і то не без довгої прилюдної дискусії на почті». Письменниця хвалить свого вірного помічника за обов’язковість і пунктуальність у виконанні її прохань, а також жартівливо пише: «Пробачте, що клопочу Вас, я вже Вам «колись на весіллі борщ перекину» (тобто колись віддячу, зроблю послугу).
У листах постійно проступає і тема хвороби: труднощі з пересуванням, виснаження, проблеми з поштою, лікування в Єгипті та на Кавказі. Але навіть у таких умовах вона одночасно працює над власними текстами, цікавиться етнографією, апокрифами, демонологією, перекладацькими проєктами і літературною полемікою. Саме ця поєднаність повсякденного, творчого й інтелектуального робить листи цінним джерелом не лише для біографії Петруненка, а й для розуміння реального щоденного життя українського літературного середовища початку ХХ століття.
Але не лише своїми справами переймається Леся Українка, цікавить її і поетична творчість Петруненка, з якою вона, очевидно, була добре обізнана і до якої ставилася прихильно: «А що робиться з Вашим збірником віршів? Чи вже друкується? Я б дуже хотіла, щоб він вийшов».
Дослідники припускають, що листування між Лесею Українкою і Федором Петруненком було значно ширшим, утім до нас дійшли лише три опубліковані в Глухові її листи, автографи яких не збереглися. З коментарями та примітками вони увійшли до 14 тому Повного академічного зібрання творів Лесі Українки (Луцьк, 2021). Невідомі також і листи, які наш земляк надсилав письменниці.
Після смерті Лесі Українки, яку Федір Петруненко сприйняв дуже болісно, він фактично припинив активну літературну діяльність і в 1914 році повернувся з Києва до рідної Шостки. У 1928 році, коли готувався до видання літературно-художній альманах Глухівської округової федерації письменників «Вперед», він подав до нього згадані три листи Лесі Українки, а також два ліричних вірші «Гойдає вітер голі віти» та «Скоро будеш ти, друже мій, в ріднім краю»
Трагічний фінал життя Федора Петруненка, який на той час працював машиністом-переписувачем у Шосткинському райфінвідділі, припав на роки сталінського терору. 30 квітня 1938 року його заарештували, утримували спочатку у в’язниці в Глухові, а згодом перевезли до Чернігова. Слідство звинуватило поета в участі у збройному повстанні у Шостці проти більшовицьких загонів під орудою Афанасія Ремньова у квітні 1918 року, коли шосткинці зібрали трьохтисячний озброєний загін, щоб зупинити мародерство і грабежі, якими займалися ремньовці в місті та на пороховому заводі.
Петруненко свою провину заперечував, оскільки він на той час перебував у Криму. Однак це не зупинило «трійку» Чернігівського обласного управління НКВС, за вироком якої у сфабрикованій справі 7 червня 1938 року в Чернігові його було розстріляно. Місце поховання невідоме. 19 червня 1957 року президія Сумського обласного суду реабілітувала Федора Петруненка.
Історія життя нашого земляка, забутого поета, близького товариша і кореспондента Лесі Українки нагадує про трагічну ціну, яку українська культура заплатила у ХХ столітті. Його постать, як і його творчість, заслуговують на значно більшу увагу, а листування та взаємини з Лесею Українкою мають важливе значення для розуміння літературного та культурного середовища доби українського національного відродження початку ХХ століття.
Український письменник Федір Петруненко, якого в родині Косачів ніжно називали «Ласочка», мріяв присвятити збірку своїх поезій Ользі Петрівні і навіть записав присвяту: «Провідній Зорі мого життя». Але й донині невідомо, де він похований.
Сергій П’ятаченко,
кандидат філологічних наук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.