“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
Руснак Ірина. Микола Чирський: Сильвета про творче горіння на бойовій стійці: Монографія. Київ: Київський столичний університетім. Б.Грінченка, 2025. 392 с.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Книга Ірини Руснак є важливим кроком у напрямку до пізнання пластів української еміграційної культури минулого, яка несподівано відкриває перед нами небуденну постать митця, що «прагнув до зір» в добу темряви і тривоги. Йдеться про постать Миколи Чирського (1902–1942), який наче загубився серед плеяди яскравих вісниківських авторів, які постали перед українським читацтвом від початку 1990-х років, зокрема таких, як Євген Маланюк, Юрій Дараґан, Юрій Липа, Леонід Мосендз, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович, Олег Ольжич, Олена Теліга, Дарія Віконська (лише в останнє десятиліття її творчість була висвітлена в окремих виданнях), Юрій Клен, Роман Бжеський, Богдан Кравців. Ім’я Миколи Чирського часто забували й згадати, перелічуючи учасників вісниківської літературної течії (в українському літературознавстві здебільшого безпідставно іменованої штучно вигаданим поняттям «Празька школа»), яка сформувалася від початку 1920-х років під визначальним впливом журналу «Літературно-науковий вістник» за редакцією «несамовитого» й оригінального есеїста, ідеолога Дмитра Донцова. Проблема полягала в тому, що спадщина М. Чирського залишалася незібраною, бодай в головних своїх здобутках, біографію його призабули, а літературознавці в основному відбувалися якимись загальниками про цього автора, аби показати свою «обізнаність» в темі вісниківства.
Головним завданням, очевидно, було не просто вивчити й показати канву розвитку біографії письменника, а насамперед проникнути в дух епохи, настрої письменникової генерації, в почування різноманітних, важливіших і не дуже, постатей з українського культурного життя навколо нього. Відтак у скрупульозних академічних накресленнях перед читачем проходять: атмосфера рідного міста письменника – Кам’янця-Подільського – з його романтичною старовиною та духом «річпосполитства» (1902–1920), таборове життя вояків Армії УНР в Польщі (1921–1923), культурне життя української Праги (1924–1928), театральні мандрівки Закарпаттям (1928–1934), творчі успіхи й пошуки автора, який освоює нові жанри й види мистецтва (1935–1937), участь М. Чирського в культурному житті Карпатської України і довкола неї (1938–1941), сміливі пориви М. Чирського як діяча ОУН й культурного пропагандиста в умовах Другої світової війни й німецької окупації (1941–1942). Перед нами пропливають яскраві образи буремної епохи, коли український націоналізм та український комунізм схрестилися ідейними та бойовими мечами духу на теренах зраненої землі й нації. Доля самого Миколи Чирського, свідомого й відданого українського націоналіста, і його сім’ї чудово ілюструє цю драматичну дихотомію історії: його рідний брат, Роман Чирський, був високопосадовцем у каральних органах Совєтського Союзу, а мати листувалася із сином-націоналістом тільки російською мовою.
Загалом у монографії висвітлено сотні невідомих подій, фактів, стосунків між відомими людьми епохи тощо. Зокрема авторка остаточно уточнила дату народження Миколи Чирського – 18 лютого 1902 року, з’ясувала, що походив він із «відомого на Поділлі старовинного священницького роду» (с. 25), оприлюднила низку невідомих листів його рідних, які проливають світло на складну морально-ідейну ситуацію в сім’ї, в якій діти Антона Чирського (батька письменника) обрали відмінні національні ідентичності. Найстарший брат Миколи, Володимир (1889–1920), був затятим російським монархістом, намагався ізолювати Миколу від українського середовища в Кам’янці-Подільському й вивезти його до Москви. Його розстріляли большевики в Гайсині. Другий брат, Роман, ще в 1917 році став большевиком, «У роки визвольних змагань служив у Червоній армії, активно займався політичними питаннями, його кілька разів обирали секретарем полкового комітету. 1920 року Роман під псевдонімом Сер Ольд редагував газету „Більшовик“ – орган кам’янецького комітету компартії. Він був наближений до відомого большевицького діяча В. Затонського… його характеризували як відповідального і дисциплінованого, називали людиною з надзвичайною силою волі та твердим характером».
В органах ВЧК-ОДПУ-НКВС Роман перебував із 1921 р., де обіймав низку високих посад, зокрема начальника відділу кадрів НКВС підсовєтської України. Звання полковника цієї служби Р.Чирський отримав 19 червня 1936 р. У травні наступного року він став головою правління товариства «Динамо» підсовєтської України» (с. 27–28). Проте вже через рік Роман Чирський був репресований.
Третій брат Миколи – Олександр (1895 – після1942) – обрав українську ідентичність. Служив в Армії УНР, емігрував, вчився в Українській Господарській Академії (Подєбради). Саме він визначально вплинув на майбутнього письменника в плані його національного виховання (с. 37). За його прикладом юний Микола в буремному 1919-у році пішов служити в українське військо – записався до Стрілецької бригади Армії УНР (с. 41). У книзі подано й рідкісні фотографії членів родини Чирських, маловідомі документи про самого письменника тощо.
До слова, переважна більшість документів, застосованих Іриною Руснак для висвітлення цих складних подій, використані в українській науці вперше. А це буквально сотні маловідомих або цілком невідомих архівних матеріялів: листи, відомчі записки, канцелярські повідомлення тощо. Драма впертого вилущування із товщі приспалого народу ідеї вольового націоналізму виписана в книзі Ірини Руснак дуже колоритно й випукло. Авторка дає живе відчуття переживань тогочасного покоління емігрантів, які, опинившись на вигнанні, не занепали духом, не склали зброї, а, навпаки, загорілися героїчними й шляхетними ідеями всенаціональної боротьби, великого національного «Хочу!»
Вельми позитивним аспектом монографії Ірини Руснак є легке й вільне володіння матеріялами української еміграційної та західноукраїнської преси міжвоєнної та повоєнної діб, яка в нинішній Україні хоч і описана, в основному в спеціяльних бібліографічних виданнях, але ще є мало застосовуваною в гуманітаристиці. Тож авторка пропонує, розповідаючи про творчий шлях Миколи Чирського, заглянути на сторінки «Веселки» (Каліш), «Нашої зорі» (Ланьцут), «Нашої громади» (Подєбради), «Літературно-наукового вістника» (Львів), «Нашої бесіди» (Відень), «Діла» (Львів), «Студентського вісника» (Прага), «Самостійної думки» (Чернівці), «Українського слова» (Париж), «Свободи» (Ужгород), «Українського театру» (Прага), «Нового часу» (Львів), «Дзвонів» (Львів), «Пробоєма» (Прага), «Пчілки» (Ужгород), «Українського тижня» (Прага), «Календаря Просвіти» (Ужгород), «Українського слова» (Ужгород), «Впереду» (Ужгород), «Назустрічі» (Львів), «Обріїв» (Львів), «Напередодні» (Львів), «Комара» (Львів), «Наших днів» (Краків), «Наступу» (Прага), «Наступу» (Хуст), «Говерлі» (Хуст), альманаху «Сурми» (Прага), «Вільного слова» (Дрогобич), «Голосу Підкарпаття» (Львів), «Волині» (Рівне), «Нової доби» (Бердичів), «Вінницьких вістей» (Вінниця), «Подолянина» (Кам’янець-Подільський), «Крем’янецького вісника» (Кременець), «Летичівських вістей» (Летичів), «Українського голосу» (Проскурів), «Українського вісника» (Берлін), «Нової доби» (Берлін), «Дороги» (Краків), «Українських вістей» (Львів), «Краківських вістей» (Краків), «Волі Покуття» (Коломия), «Самбірських вістей» (Самбір), «Дрогобицького слова» (Дрогобич), «Променя» (Зальцбурґ), «Орлика» (Бархстенґаден), «Веж» (Мюнхен), «Вісника» (Нью-Йорк), «Визвольного шляху» (Лондон), «Свободи» (Нью-Йорк), «Вільного слова» (Торонто), «Нового життя» (Вініпеґ), «Самостійної України» (Чикаґо). Через це ми отримуємо виразний зріз інтелектуального життя нашої культурної еліти, спостерігаємо за цікавими й полемічними оцінками художніх творів Миколи Чирського на тлі широкого культурно-естетичного контексту доби.
Ірина Руснак провела ґрунтовну текстологічну та пошукову роботу в плані реконструкції творчої лабораторії Миколи Чирського, доля якого вельми сильно пошарпала його письмовий стіл. Десятки творів письменника були загублені або залишилися в рукописах, не завжди повних. Тому науковиця повела мову про відтворення повної картини творчого полотна літератора. І в цьому сенсі її дослідження є особливо цінним.
Микола Чирський був автором багатоплановим: поет, драматург, кіносценарист, фельєтоніст, публіцист, критик. Як режисер, він потужно вплинув на розвиток молодого українського театру на еміграції. Завзято працював на Закарпатті, де перед українською творчою інтелігенцією відкрилося широке поле національно-культурного відродження в цьому історично занедбаному краї. Він багато їздив, виступав, організовував. Тому внесок Миколи Чирського в закарпатське модерне культурне становленням можна вважати епохальним.
Наголосимо на кількох важливих висновках, які зробила авторка в своїй книзі. Відтак доведено, що літературно-мистецький журнал «Веселка» (1922–1923), який виходив у Каліші (Польща), став першим інтелектуально-естетичним поштовхом до творення вісниківського літературного середовища в середині 1920-х років. П’єси М. Чирського були цілком новаторськими художніми пошуками, які в багатьох аспектах випереджали суміжні літературні тенденції. Його поетична збірка «Емаль» гідно стоїть в одному ряду з іншими яскравими явищами вісниківського вольового неоромантизму (лірикою Є. Маланюка, Ю. Липи, О. Стефановича, Л. Мосендза, О. Ольжича та ін.). Участь М. Чирського у варшавській літературній групі «Танк» (1929) (інші автори: Юрій Липа, Євген Маланюк,Павло Зайцев, Авенір Коломиєць, Юрій Косач, Андрій Крижанівський, Наталя Лівицька-Холодна, Петро Холодний-молодний, Олена Теліга) була не опозицією до ідейно-естетичної лінії журналу «Літературно-науковий вістник» за редакцією Донцова, як це однозначно стверджується у вітчизняних літературознавчих довідниках і працях, а лише спробою виробити свою окрему концепцію націоналізму в літературі. Це потверджує цілком дружнє листування і самого М. Чирського, й інших учасників групи із Дмитром Донцовим у цей час. Хоча деструктивні дії з боку поодиноких письменників проти Д. Донцова й були, наприклад, Ю. Липи, Ю. Косача та А. Крижанівського, однак вони вмотивовувалися радше особистими амбіціями, а не ідеологічними поривами цих людей. Ю. Липа явно прагнув бути «більшим ідеологом нації» ніж Д. Донцов і через це безпідставно, хаотично і злобно критикував його націософську теорію. Ю. Косач вже тоді активно шукав для себе нові джерела фінансування, що згодом привело його спочатку до ліберального табору, а потім і до комуністичних «покровителів». Натомість А. Крижанівський виявився звичайним завербованим провокатором, який, організувавши у Варшаві журнал «Ми», відразу взявся ідейно громити й критикувати вольовий націоналізм, тобто виконувати політичне замовлення тих, хто фінансував це видання. Тож міф про «ідейно-естетичне протистояння в середовищі націоналістів-вісниківців», який гуляє нашим літературознавством, цілком розпадається, якщо уважніше придивитися до реальних фактів та документів того часу.
Ірина Руснак докладно описує публіцистичну й сатиричну творчість М. Чирського як оригінальне явище української еміграційної літератури. Доводить, що письменник став творцем нових настроїв в ній, які збагатили національну культуру. Драматургійна творчість М. Чирського, його п’єси «Отаман Пісня», «П’яний рейд», «Андрій Карабут» були наскрізь новаторською лінією в українській драматургії ХХ ст. Завдяки створенню «Летючої Естради» – театральної студії, яка гастролювала Закарпаттям, – М. Чирський зумів розвинути потужну пропагандистську роботу в краї, захопити тамтешню патріотичну молодь, виплекати настрої оптимізму та героїзму в ній. П’єси «13-й кілометр», «Шлях із Крут», написані напередодні Другої світової війни, давали чудові зразки вольового виховання нової генерації націоналістів. На думку дослідниці, Микола Чирський разом із Д. Донцовим, Н. Ґеркен-Русовою, авторкою відомої книги «Героїчний театр», та О. Ольжичем, культурним референтом ОУН, заклав теоретичні основи модерного українського героїко-націоналістичного театру (с. 242).
Важливим аспектом монографії є уважне вивчення творчих стосунків Миколи Чирського із таким малознаними діячами української культури, як літературознавець і критик Михайло Мухин (Гридень, Куренівець, Читач), театральний діяч та театрознавець Юрій Шерегій, театрал Микола Аркас, художник Михайло Михалевич, літератор і журналіст Володимир Бльондиненко (Володимир Папуга) та ін. Цікавий факт: Ірина Руснак доводить, що М. Чирський був опосередковано причетний до створення нового орденського прапора ОУН в 1940 році – червоно-чорного – разом із знаменитим галицьким малярем Едвардом Козаком. Надзвичайно важливими є ті тематичні частини монографії, які присвячені періодові Карпатської України (1938–1939), оскільки авторка зуміла описати такі рідкісні моменти, факти та події, які дещо по-новому засвітлюють нам цей короткий, але героїчний час в історії Закарпаття. Зокрема в книзі розповідається про документальний фільм про Карпатську Україну «Україна в огні», показаний згодом в США, зроблений за участи Володимира Бльондиненка, громадянина США й фахового журналіста. Фільм мав колосальний пропагандистський ефект, адже світ чи не вперше в новітній час побачив змагання бездержавного українського народу.
Критично можемо дорікнути авторці лише за те, що в книзі все-таки бракує ширших теоретичних висновків про місце творчости Миколи Чирського в літературній течії вісниківства, про особливості його стильового неоромантизму, про естетичне підґрунтя і специфіку його драматургії тасценаристики як нового явища в українській літературі.
Вартує відзначити логічну, зручну для читання композицію монографії, оформлення її структурних розділів (всього семи), які мають назви «начерки» – в дусі літературної мови того часу. Книга містить докладну «Бібліографію творів Миколи Чирського» – найповнішу на сьогодні – і особливо привабливу частину «Світлини», в якій представлені багато рідкісних фото, документів, ілюстрацій, окремі з яких – кольорові, що робить книгу просто розкішною.
Ще сучасники – С. Николишин і М. Мухин – після передчасної смерти Миколи Чирського (він від молодості хворів на сухоти) написали короткі біографічні нариси про письменника, усвідомлюючи значимість його життєвої місії. М. Мухин під псевдонімом М. Куренівець надрукував статтю: Куренівець М. Розвіяне листя: спроба біографії М.Чирського // Пробоєм. 1942. Ч. 7. Пізніше під псевдонімом К. Гридень він надрукував ще одну статтю: Гридень К. Микола Чирський // Промінь: український тижневик. Зальцбурґ. 1948. Ч. 9. С. Николишин (до слова, справжнє ім’я цього автора досі невідоме) опублікував статтю «Поет повороту – Микола Чирський» (Пробоєм. Прага. 1942. Ч. 4). Цим людям ми вдячні за перші сумарно зібрані відомості про поета й громадянина.
У наш час дослідник із Кропивницького Леонід Куценко (1953–2006), широко займаючись темою вісниківської літератури, видав невеличку монографію про М. Чирського:«Дон Кіхот із Кам’янця-Подільського: Літературний портрет» (Київ: ТОВ «ІмексЛТД», 2005. 51 с.) Тому дуже приємно, що це перше системне наукове починання так вдало продовжила його колишня колега з Центральноукраїнського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка Ірина Руснак.
Монографія «Микола Чирський: Сильвета про творче горіння на бойовій стійці» не просто подає нам розлогу творчу біографію призабутого поета й драматурга, а й переростає у найконцептуальніше дослідження великої теми вісниківської літератури загалом. Київська науковиця мимовільно продемонструвала таке пошуково-методологічне дослідницьке завзяття при заглибленні в тему, що це вивело її книгу на чільні позиції у вісникознавстві. Ірина Руснак розширила рамки бачення вісниківської проблематики, показала різні вектори й напрямки для майбутніх дослідників, виявила моральні, інтелектуальні та естетичні глибини націоналістичної героїчної культури, які завжди будуть нам світити високим Ідеалізмом і Шляхетністю при кожній спробі заглянути в культурну історію ХХ століття.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.