“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
«Якщо ти не цікавишся політикою, то це не означає, що політика не цікавиться тобою».
Цей відомий вислів приписують Периклові, давньогрецькому державному діячеві та полководцеві. Допускаю, що принаймні комусь із пострадянських президентів України цей афоризм при оказії згадували, але повноти міжгалузевого терміну політика не пояснили. Акцент був, допускаю, на економіці, необхідності формування команди та оточуванням себе лояльними й наближеними, а ще, переносно, періодичним пересуванням ліжок у палаті. А словосполучення міцний господарник, яке ліпили принаймні двом, звучало посполитим майже лайкою.
Спочатку епіграфом цього тексту кортіло умістити речення, що його приписують Франсуа Вольтеру: Чужу мову можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя. Змінив думку. І головна причина не в тому, що письмак – як і мільйони подібних – привчений не довіряти світовій павутині, а принаймні у тому, що перша частина цього твердження суттєво застаріла. У часи метрів Просвітництва таке, допускаю, було можливо, особливо багатим допитливим і молодим, цілковито занурившись у потрібне мовне середовище. Зважаючи, скільки довжелезних кроків зробили всі розвинуті мови відтоді, тепер цього, насмілююсь повторити, замало. Я вже чверть століття в Країні Кленового Листа, і дві державні мови повсякчас у першій, гадаю, п’ятірці моїх зацікавлень. Тепер радше інерційно, бо пенсіонерові вистачає того, що є.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Становлення двомовності Канади узаконена тепер модель була довгою і на загал болючою. Під гуркіт гармат і постріли дрібнішої зброї, стогони покалічених та передсмертне іржання коней лилася людська кров і летіли прокльони тодішніми варіантами мов Мольєра, з одного боку, та Шекспіра, з другого.
Найбільше, однак, потерпали місцеві мешканці. У світі їх називають аборигенами, автохтонами, тубільцями, субстантивовано просто місцевими та подібно. Суть – це не були зайди у вигляді конкістадорів, мисливців на хутрових звірів, рибалок, озброєних військ, бандформувань чи свіжих у пам’яті зелёных человечков. Припливали й приходили, траплялося, і як торгівці, скупники місцевих цінностей, зокрема хутра, переважно за безцінь чи навіть ром. Попервах це були бородаті шукачі пригод, а відтак різні комерсанти, хитрі перекупники і навіть місіонери та цивілізатори з хрестом у руці. Подібні сценарії траплялися скрізь і завжди. Ні такі, ні сякі вже не виходили з хати на прохання господарів. А сил їх вигнати переважно бракувало.
Письмак дбає про твій час, шановний читачу, а тому, якщо перші два абзаци тобі відверто непереконливі чи принаймні несимпатичні, ти відкладаєш це читво, бо його навіть е/вибір нині величезний.
А ось підпливають і три кити, на спини яких твій писака має думку всадовити й подальший текст.
Інакше не могло й бути, бо у світі так завжди ведеться, що кожна істота, не лише людина, завжди шукала й продовжує свого місця під сонцем. І тут приказкове that’s the way the cookie crumbles мусить звучати і виправдовувально, і пробачально, і пояснювально. C’est la vie, лише розводили б руками франкофони. Мова кожної епохи, суспільства, народу завжди була і є сутністю веденою, а не провідною. Homo sapiens дозволяли їй виходити на авансцену життя вкрай рідко. Вона йшла за дзвенінням мечів і шабель, гуркотом колісниць, тарахканням перших незґрабних танків, шипінням смертоносних гостинців із жерл підручникових Катюш. Тепер же вона іде за безшумними звивистими трасами різних дронів і шахедів і пускає дуже міцне, майже невикорчовувальне коріння на кожній землі, куди її привели. Як от це зробив і продовжує великий и могучий з його безупинними спробами скрізь і завжди стати принаймні другою мовою. Цей девіз приписують найвідомішому гуманоїду ХХІ ст.: Там, где ступает нога русского солдата, то — наше.
Незалежно від того, чи кривдженій та паплюженій мові зайди щось милостиво дозволяли, чи до чогось спонукали а чи й нахабно примушували, вони завжди усвідомлюють, що мова – це інструмент впливу, нехай навіть не найбільший. Це і економічний важіль, і компонент бюджету, і лояльність племінних вождів, голів міських і сільських рад, майже безплатний стимул рекрутування диверсантів із місцевих, навіть пристойно вдягнутих і освічених покидьків і подібне.
Історики одностайні у тому, що 1534 року французький мореплавець Жан Картьє оголосив частину нинішніх провінцій Квебек й Онтаріо, які перетинає річка Святого Лаврентія, з’єднуючи однойменну бухту із озером Онтаріо, частиною Франції. Як і слід було очікувати, перші поселення, головно торгівців хутром, не забарилися. Невзабарі Самюель де Шамплен назвав ці простори Новою Францією. Територію її освоювали швидко й злагоджено.
Зважаючи, що епоха великих географічних відкрить тривала, а збільшення земельних володінь головною метою мала не лише Франція, розвиток подій був передбачуваний. Так звана Паризька мирна угода, що завершила семирічну війну між Францією та Британією, була підписана 1763 року. А тому очікуваною господинею Нової Франції стала Британія. Декадою пізніше вона ухвалила Квебекський акт, за яким місцевим франкофонам були надані права жити за французьким цивільним правом, розмовляти рідною мовою та залишатися католиками, а не переходити на протестантство. Згаданий документ 1774 року вважають першим у світі законом, що захищав права національних меншин у колоніях.
Цей акт, щоправда, влаштовував Британську корону недовго. Щоразу виникала якась потреба звужувати права цілком мирних працьовитих франкофонів, які вже задомовилися й господарювали там кількома поколіннями. Британців, слід вважати, серйозно турбував такий собі анклав чужих серед своїх.
Про відкриті національні конфлікти не траплялося читати (я не написав, що їх не було!), але тертя були. Узагальнено додаю, що сильні світу сього – чи то держави, чи то особи – з методами збільшення власних територій церемонилися рідко.
Чи не найцікавішим культурно-історичним компонентом становлення канадського білініґвізму з неминучим зашарінням homo sapiens за не найдостойніші чини у північній частині цього континенту уміщує в собі– скажу так – слово-символ Акадія (L’Acadie). Це окрім всіма знаного Квебеку менш знане, бо менш згадуване, але не пізніше поселення перших франкофонів у нинішніх Новій Шотландії, Новому Брансвіку та низці близьких до материкової Канади островів у Атлантичному океані.
Чи не з островом Сен-П’єр і Мікелон в’яжеться перше згадуване французьке поселення з першим же губернатором П’єром Дюґуа. Не маючи підтримки тогочасного короля Генріха ІV, колоністи змушені були там виживати самотужки. Майже століття потому на ньому висадилися британці, захопили його, але відтак повернули французам. Менш ніж за декаду, за королеви Анни, британці все ж захопили цю територію та угодою закріпили її за собою.
1713 року франкофонам Акадії було запропоновано або присягнути на вірність Британії, або вибратися з цих земель. Французи ж відповіли їм будуванням власних укріплень і готовністю відстоювати ті вже вельми освоєні, з численними поселеннями землі. Impossible n’est pas français, mesdames et messieurs. Позаяк межі між британськими і французькими територіями на американському континенті були нечіткими й рухомими, це була радше якась партизанська війна. Спротив французів в Акадії був подоланий 1755 року, завершившись спаленням всіх зведених там укріплень і вигнанням людей. Частина їх заглиблювалась у необжиті сусідні території, частина подалась у Квебек, частина попливла у Францію, а частина дійшла аж території нинішнього південного американського штату Луїзіана, що того часу був “під Іспанією”.
У проекції на місцеве населення ті сторінки історії освоєння Канади, а Акадії передусім, не є тими, якими пишаються. Слова пісні “Nous sommes ce que nous sommes” саме їм і присвячені. Колишнє місто Квебеку l’Acadie тепер має назву Saint-Jean-sur-Richelieu. Воно було засноване саме французькими вигнанцями з-над Атлантики. І ще раз до слова, цього разу щемно, особисто, з теплотою і десь зі змішаними почуттями. Саме там, шановний читачу, кілька передпенсійних літ працював і твій покірний слуга, знайшовши у тому місті більш оплачувану роботу ніж міг у Онтаріо. Була гостра необхідність сплатити банкові позику за житло, а часу на те залишалося дуже мало; старий ґрафоман іммігрував на 44-му році життя. З пенсії того робити було б неможливо. Про це можна більше і було б, смію гадати, цікаво.
Питання співіснування двох мов єдино правильно, певен, розв’язали аж у ХХ ст.1969 року за тодішнього прем’єр-міністра П’єра Трюдо, який був франкофоном. Він підписав ухвалений закон, згідно з яким англійська і французька є офіційними та цілковито рівноправними мовами Канади. Обидві офіційні мови Канади захищені конституційно і мають однакові права й можливості вживання у Парламенті та всіх державних установах федерального рівня: English and French have had constitutional and may be used in federal courts and the Parliament of Canada, and must be used in its parliamentary journals, records, and acts.
У розумінні та сприйнятті тутешньої двомовності теперішнім ключовим фактором є цілковита відсутність ворожості. Цей спілкувальний біном сприймають позитивно, органічно і без застережень. Питання про це звучали б дивно, бо французьку чи англійську тут – у, по-нашому, – початкових й середніх клясах вивчають скрізь. А от у старших клясах це вже право вибору. Кількість же так званих факультативних предметів мусить бути однакова. Ну а більшість іммігрантів знає куди їде, а отже мову офіційного спілкування може обрати заздалегідь. А тому у Канаді цей білінґвізм політичної, навчальної й культурної сфер життя скрізь.
У Західній півкулі природа впливу мови на державотворення формувалася від початку самозаселення сюди європейців. Вагу мали мови колонізаторів, і тут власне вони ставали державними. Додаю, що саме завдяки експансії та привласненню тих територіальних огромів та новостворюваних держав – найбільш знаними у світі. На перші ролі вийшли мови Сервантеса та Шекспіра. Мові Мольєра залишилися Квебек і розпорошені й дотепер відносно компактно заселені колишні території Акадії. Не траплялося читати цього слова про численних франкофонів Північного Онтаріо, зокрема поблизу Садбурі, але це не дуже дивно. Такі теми не належать до улюблених. Ще меншою від мініатюрних Ґаяни й Суринаму у Південній Америці є Французька Ґвіана.
Наступники ж Фернана Магеллана і собі освоїли величезну територію, що, однак, стала лише однією країною. Щоправда, вона все більше геополітичнішає. Серйозні політологи ставлять її на той самий рівень впливу й можливостей що й Індію. І саме остання з Бразилією стали найпомітнішими й чи не найвпливовішими фігурами т. зв. Глобального Півдня. Не згадую строкатості креольської мови з, як мені пояснювали, її видозмінами окремих островів Карибського басейну. Це щось майже непояснювальне і поліґлотам непідвладне. Все ж мови на міжнародній шахівниці вагу тратять. А політичні вітри і забаганки крезів все помітніше втручаються у їхнє життя. Аж до заникнення та зникнення малих і навіть неугодних.
Докидаю, що у дуже компактній книжечці, яку старий письмак купив для самоосвіти перед прийняттям канадського громадянства далекого 2004 року, слів мова, двомовність, мовні питання чи суперечності він не побачив. А отже так званим main course, якщо фіґурально, навіть жваві мовні перехрестя ніколи не були. А от spicy salad – так. Цілком можливо тому, що багатьом печія від нього може нагадувати про себе й дотепер.
Якими б довідниками для з’ясування кількості країн, де функціонують дві і більше офіційних мови старий нудяр не користувався, відомості були б застарілі, неповні, неточні, сумнівні, тенденційні, “заполітичені” і под. Бо двомовність – передусім політичний, відтак соціально-історичний, а вже тоді лінгвістичний термін. А тому десь забули, десь у цьому ще сумніваються, а ще десь рахувати відмовляються. Звідси, як кажуть англомовні, it is what it is. І найвищий час брати бика за роги.
На мою думку, політичної складової у мовних клопотах України нема і до цього ніяк не можна допустити. Українська мова є нашою єдиною державною, і це закріплено Конституцією. Річ у тім, що химерно-облудна двомовність з певними припливами та відпливами була і є складовою диверсійного русского мира. Про російську як другу чи, до прикладу, якусь іншу мову сусідньої нам і цілком лояльної до нас країни теж не йдеться. Це, певен, усвідомлюють майже всі наші сусіди і більшою чи меншою мірою союзники і жодних історичних спроб чи принаймні претензій щось реанімовувати вже нема. Щодо Орбана, то він, певен, думає про переобрання себе, а не зусібіч провокативну реставрацію прикордоння.
Мовну ситуацію в країні моїх дідів чи не найповніше узагальнює прислів’я Якщо маєш такого сусіда, то ворог вже не потрібен. Це я про росіян. Не найпоширеніше, але у цій царині дуже точне. Вражає суміш їх жорстокої нищівної ненависті до нас, з одного боку, і підступності з брехливістю, з другої. Це триває вже майже чотири століття, чи не від Переяславської ради. Не пригадаю, щоби нас відкрито називали ворогами й тепер, після розвалу Союзу. Можуть гавкнути шовинисты, националісты, западники, бандеровцы, сепаратисты, але частіше присипляють пильність підступними братья-славяне, народы-братья, единые корни, что нам делить?
А тому автор цього тексту і в гадці не має ратувати за якусь двомовність у країні його дідів, щоби, до прикладу, як у Канаді. Якого б авторитету, шлейфу здобутків і переваг з перспективами це не обіцяло. А от долучити ці рядки до голосів тих, хто намагався й продовжує достукатися до законотворців й СБУ з поліцією надавати їй конституційного захисту – так. І до ґарантів Конституції та найвищого штибу чиновників гуманітарних сфер життя.
Гірко, боляче й образливо нагадувати, що від розвалу Союзу просторікування про мовне питання було надуманим, а радше облудливим а чи й навмисно провокаційним. В Україні мову навколо мови логічно, доцільно і вкрай необхідно вести лише в межах її просто доконечного дієвого відповідального конституційного захисту. Цього не робив і не робить жоден ґарант. Відповідно, робить лише хіба дехто із гуманітарних чиновників, поверхом-двома нижче від нього. Не впевнений, що всі ґаранти знали чи принаймні чули про чотирьохсотлітню, завжди плановану жорстокою політику Росії відвертого нищення та асиміляції буцім братніх мов і злиття двох ще братніших народів. Майже не сумніваюсь, що не чули про Валуєвський циркуляр і інші укази, розстріли української шляхти впродовж півстоліття, вивезення цілих сіл на Північ Росії. Про Голодомор, можливо, хтось з них десь щось краєм вуха чув. Але ж вже майже всі з них були свідками епохи Хрущова, Брєжнєва й Андропова та українізації по-шелестовски. Мова виживала як крестьянское наречие, бо її нахабно й неприховано витісняли з усіх інших сфер уживання. А вот говоры деревень почему-то не самоискоренялись. Цей реальний стан речей триває й дотепер. З-під завалів зруйнованих багатоповерхівок рятувальників благають допомогти великим и могучим. Це не парадокс, гуманітарні чиновники, це реалії нинішньої України!
Сумнівно, чи їм відоме значення віками підтверджуваного латинського прислів’я Qui linguam regit, potestatem regit. Твій писака, шановний читачу, тримає його у вже добре звапнянілій сірій речовині пів століття, від двосеместрового курсу латини. Ця сентенція просто неймовірно точно сконденсувала в собі винятково важливий аспект цивілізації.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.