“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
Бондар Василь. Блекаут: оповідання / Василь Бондар. — К.: Ярославів Вал, 2024. — 276с.
КНИГА, ЩО ПОЧИНАЄТЬСЯ З ТЕМРЯВИ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Книга малої прози Василя Бондаря «Блекаут» починається з темряви — але дуже швидко стає зрозуміло: йдеться не лише про вимкнене світло, знерухомлені тролейбуси, мовчазні телефони й тривожне чекання у квартирах, де свічка раптом набуває майже сакрального значення. Ця темрява у В. Бондаря має глибші шари: вона просочується в історію, людську пам’ять, родову провину, сільську самотність, радянські травми, воєнну сучасність і саму природу людської совісті. «Блекаут» — це книжка про мить, коли зовнішній світ раптово гасне, а внутрішній, навпаки, починає світитися болісніше й правдивіше.
Перед нами не просто збірка різножанрових текстів, а цілісний художньо-документальний простір, у якому кожна історія перевіряє людину на здатність залишатися людиною. Оповідання, новели, етюди, образки, репортаж, нарис і спогад поєднані спільним моральним нервом: потребою зберегти пам’ять, назвати зло, повернути голос тим, кого історія або буденність прирікали на мовчання.
ТЕМНЕ Й ЛИПКЕ СЛОВО «БЛЕКАУТ»…
Назва «Блекаут» задає ключ до всієї книги. У заголовному оповіданні вона має буквальний, воєнний сенс: російські удари по енергетичній інфраструктурі, місто без електрики, зупинений транспорт, темні під’їзди, страх за близьких. Автор сам формулює первинну емоційну якість цього слова: «Блекаут, блекаут… Таке темне й липке слово».
Та ця «темна липкість» поширюється далеко за межі знеструмлення. У книзі є блекаут історичний — коли з пам’яті витирають гайдамаків, повстанців, репресованих, дисидентів. Є блекаут моральний — коли людина втрачає здатність співчувати й відповідати за іншого. Є блекаут мовний і цивілізаційний — коли у свідомості живуть колоніальні кліше, радянські сурогати історії, імперські виправдання. Є блекаут родовий — коли порожніють села, зникають хати, обриваються голоси. Але в цій темряві щоразу спалахує світло: свічка, лампа, молитва, прапор, пам’ять, слово, людська присутність.
ВОЄННА ТЕМРЯВА І ВНУТРІШНІЙ БЛЕКАУТ
Заголовне оповідання «Блекаут» відкриває книжку як камерна воєнна фантасмагорія. Його герой Борис Михайлович — людина інтелігентського складу, редактор, викладач, спостерігач, який звик довіряти слову, книжці, тролейбусному маршрутові, звичайному міському порядкові. Війна вривається в його день не фронтовим боєм, а низкою розладів: тролейбуси не приходять, бібліотека зачинена, зв’язок не працює, у під’їзді темно, дружина не повертається.
Та найгостріший конфлікт тексту — не з фізичною темрявою, а з темрявою в людській голові. Персонаж у камуфляжі, який каже: «Не надо было встревать!», є носієм колоніального, манкуртського мислення. Це та внутрішня пітьма, проти якої не допоможе жоден генератор. Водночас автор тонко вибудовує символіку незламності: молоді кленочки біля дороги «гнулись мало не до землі, однак не ломались». Ці дерева — прозорий образ України: тендітної, підпертої чужими й власними опорами, але живої.
Фінал оповідання, де дружина повертається після кількох годин, проведених у ліфті, лишає тривожну містичну непевність: «а як же ж вона вибралась із того ліфта майже посеред ночі?» Так побутова історія про знеструмлення стає притчею про межову годину, коли темрява відкриває в людині страх, любов, віру і здатність бачити невидиме.
СЕЛО, ПАМ’ЯТЬ І РОДОВА ЗЕМЛЯ
Оповідання «Темні люди» розгортає мотив темряви в соціальній і моральній площині. Старий Назар Дегідь чує нічне «гупання», що «вивертало йому кишки», і крик про допомогу. Йдеться про сільську біду: насильство, безкарність, безпорадність громади, трагедію матері й дочки. Назва твору багатозначна: «темні» — це не лише неосвічені чи забиті, а люди, які живуть у страхові, гріхові, суспільній покинутості. Але В. Бондар не виносить над ними зверхнього вироку. Назар сам себе зупиняє: «Пожаліти їх треба, бідових та темних». У цій фразі — етичний центр авторської прози: бачити зло, але не відмовляти людині в жалості.
«Поміж дощами» — один із найліричніших текстів збірки. Зовні це історія про дорогу з яблуками до сестри, спробу «проскочити поміж дощами». Насправді ж — повернення в простір пам’яті. Дощ стає межею між теперішнім і минулим, між буденністю і внутрішнім раєм. У тексті звучить майже довженківська інтонація: «А я вже в раю. Я в раю народився…» Образи деревію, яблук, річки, лебедів вибудовують особисту космогонію автора. «Деревійчику мій пахучий, євшане мій теліжинський…» — це не просто поетичне звертання, а формула родової пам’яті.
Етюд «Листя громадили» — чиста проза згадування. Тут майже немає фабули, є запах осіннього лісу, дитяча робота, листя, коні, вечір. Вислів «Щоб тепло було» стає ключем до твору. Листя громадять не тільки для печі — його громадить пам’ять. Фінальне «бо й досі я громаджу дубове листя в осінньому лісі» переводить побутову дію в метафізичну: дорослий оповідач і досі збирає рештки зниклого світу.
Близький до цієї лінії й етюд «По гриби» — лірично-фантастичний текст, у якому повернення до села набуває сновидної форми. Герой ніби йде в ліс, розмовляє з грибом, бачить дивовижні перевтілення простору. Репліка гриба — «Я гриб. Не дивись, що такий потворний» — звучить майже казково, але ця казка доросла, ностальгійна, болюча. Магія тут виростає не з екзотики, а з української селянської пам’яті.
ІСТОРІЯ, ЯКА НЕ МИНАЄ
Новела «Штрафники» — антивоєнний текст, побудований на парадоксі людяності ворога. В основі — пам’ять про двох німців, яких мати героя поховала «по-людськи». Важливий сам імператив: «По-людськи щоб…» У світі війни, де ідеології знеособлюють людину, цей вислів повертає мертвим людське обличчя. В. Бондар не реабілітує нацизм і не стирає історичної провини. Він показує, що навіть у ворожій формі могла бути конкретна людина, загнана в бійню «Адольфом й Іосіфом». За гуманістичним пафосом цей текст перегукується з антивоєнною прозою Еріха Марії Ремарка й Генріха Белля, але має виразно українське, родинно-меморіальне звучання.
«Красная сволоч» — один із найскладніших історико-психологічних текстів збірки. Його конфлікт виростає з травми Другої світової, колективізації, класової ненависті, радянського насильства й селянської боротьби за землю. Образ Теклі Корнійчучки — це образ жінки, затиснутої між фронтом, окупацією, голодом, дітьми, чужою помстою і радянською підозрою. Коли Артем кидає їй «Заткнись, красная сволоч!», він говорить не лише до неї, а до цілого образу «червоної» влади, який проектує на беззахисну жінку.
Сила твору в тому, що В. Бондар не спрощує історію. Артем сам травмований розкуркуленням і втратою; Текля — не політична фігура, а мати, яка намагається вижити. Земля тут пам’ятає провину довше, ніж люди здатні її назвати. Фінальне «Ох, земелька, будь ти проклята…» звучить як прокляття не землі самій, а тій історичній пристрасті власності, крові й помсти, що зробила землю причиною людського озвіріння.
Оповідання «Прапороносці» вже самою назвою вступає в діалог із Олесем Гончаром. Але якщо у Гончара прапороносці — герої великої воєнної епопеї, то у В. Бондаря ними стають люди ранньої незалежності, які вартують синьо-жовтий прапор у провінційному місті. «У кожного покоління свої прапороносці» — ключова формула твору. Прапор тут не декоративний символ державності, а предмет ризику, довкола якого виявляється людська міра. Позиція «А я стоятиму» звучить як етика непоказного спротиву.
ЛЮДИНА НА МЕЖІ СОВІСТІ
Новела «Мулька» — одна з найжорсткіших соціально-психологічних речей у книзі. Це текст про наркозалежність, батьківське безсилля, міліцейську корупцію, приниження і межу відчаю. Батькова фраза до сина — «Максиме, я не можу твоє життя жити за тебе» — звучить як вирок і як крик. Слово «мулька» стає знаком отрути, що циркулює не тільки в тілі залежного, а й у суспільному організмі. Корупція, хабар, безвихідь, фантазія помсти творять атмосферу майже достоєвської моральної ями.
Образок «Старший брат» побудований як монолог, у якому трагічна історія захована під шаром балачки, алкоголю, самоіронії, грубуватих відступів. Вислів про брата — «як недоспівана пісня… як недочитана книжка» — задає мотив незавершеності. Старший брат є для оповідача не тільки родичем, а й «жалом у совість». Фінальний вигук «Братіку, де я-а-а?!!» раптом перевертає весь текст: той, хто нібито розповідав про загубленого брата, сам виявляється загубленим.
Оповідання «За рибу гроші» має сатирично-побутовий характер. Історія з неякісною рибою, поверненням грошей, ринковою нахабністю й домашніми суперечками розгортається як комедія дрібної справедливості. Але під комічною поверхнею приховано глибшу тему: як людині зберегти гідність у світі, де її щодня намагаються обдурити, принизити, «списати» на старість. У цьому тексті є чеховська природа: дрібний випадок виявляє цілу соціальну психологію. А фінальна асоціація зі старим, якому «снилися леви», м’яко відсилає до Гемінґвея й робить із побутового пенсіонера маленького переможця власної рибальської війни.
«Убити звіра» — філософськи найамбівалентніший текст збірки. Платон Михайлович, колишній бібліотекар, людина книжної культури, мусить убити лиса, який шкодить господарству. З одного боку — сільська логіка: «Він же звір!» З іншого — внутрішній спротив людини, для якої лис асоціюється з казкою, Франковим «Лисом Микитою», живою істотою. Назва працює подвійно: йдеться і про звіра зовнішнього, і про звіра в собі — здатність перейти межу співчуття. Молитва героя — «Прости Господи за винний і невинний гріх мій…» — формула великої етичної тонкості.
Оповідання «Цифри гріють» — психологічний портрет самотності, скупості й запізнілого пробудження. Професор Степан Емануїлович Грицик живе майже в убогості, хоча має гроші на картці. Його справжня пристрасть — банкомат: «Нині лишилась одна пристрасть – банкомат…» Цифри на екрані стають замінником любові, тіла, родини, тепла. Саме тому «цифри гріли» — страшна й точна формула патологічного існування. Та коли герой раптом думає: «Для них жити!», текст відкриває крихітну можливість воскресіння.
ДОКУМЕНТАЛЬНЕ КРИЛО КНИГИ
Репортаж «Євро і анти, або Два дні на майдані» вводить у книгу документально-публіцистичний регістр. Автор бачить Київ, поваленого Леніна, Євромайдан, барикади, самооборону, Антимайдан. У фразі «Народ само-організувався» сконцентровано головне відкриття репортажу: Майдан постає як простір народження громадянського суспільства. Цей текст важливий для композиції книжки, бо показує момент, коли світло ще не вимкнене, але вже видно майбутню темряву. Євромайдан і Антимайдан — це дві моделі України: відповідальна й самоорганізована та інерційна, керована, пронизана радянськими й імперськими сигналами.
Етюд «Нащо?» має метатекстовий характер. Це роздум письменника про саму потребу писання. Оповідач приїздить не читати, а писати: «Не читати я сюди приїхав, а писати». Але письмо постає не натхненною вправою, а моральним випробуванням. Чи маєш право писати про людей, яких знаєш? Чи не перетворюєш чужі долі на матеріал? Фінальне «Нащо? Бог знає» — не відмова від письма, а визнання його таємничої необхідності. Це своєрідне авторське ars poetica: писати треба, щоб не запала остаточна темрява.
«Ананас для баби Мартохи, або Моя незабутня московіада» — мемуарно-іронічний антиімперський текст. Підзаголовок «московіада» неминуче викликає асоціацію з Юрієм Андруховичем, але Бондарева «московіада» інша: не карнавально-постмодерна, а автобіографічно-документальна, з гірким присмаком пізньорадянської реальності. Москва постає не центром величі, а простором ідеологічного шуму, фальшу й майбутнього розпаду. Ананас — екзотичний радянський трофей — стає символом абсурдності імперського дефіцитного світу.
Нарис «Із гайдамаків» репрезентує історико-документальну лінію книги. Це текст про Дмитра Амбозяка, УПА, табори, тавро «бандерівця», галицьку й загальноукраїнську долю. Фраза «тавро не вічне» звучить як історична справедливість, що приходить пізно, але все ж приходить. Назва поєднує гайдамаччину, визвольні змагання, УПА, радянські репресії й незалежну Україну.
Завершальний спогад «Онук мамонта» присвячений Іванові Драчу, але водночас є спогадом про літературну епоху, земляцьку близькість, покоління шістдесятників, Теліжинці, приватні зустрічі й недоговорені питання. В. Бондар пише про І. Драча не як холодний літературознавець і не як ювілейний промовець, а як молодший сучасник, земляк, читач, свідок. Мотив невстиглості — «Багато чого не встиг я запитати… І вже ніколи не запитаю» — робить текст особливо щемким. У ньому книжка замикається на головному: пам’ять треба встигнути засвітити, доки вона не згасла.
СВІЧКА, ПРАПОР, КОЖУХ: РЕЧІ, ЩО ТРИМАЮТЬ ПАМ’ЯТЬ
Наскрізний мотив збірки — світло й темрява. Світло тут не завжди фізичне. Іноді це лампа з «Кожуха із того світу», свічка у «Блекауті», прапор у «Прапороносцях», місяць у «Цифри гріють», пам’ять про лебедів у «Поміж дощами». Темрява теж багатолика: ніч, блекаут, моральне отупіння, радянська брехня, наркозалежність, самотність, корупція, історичне забуття. У цьому сенсі вся книжка побудована як боротьба малих джерел світла з великою темрявою.
Другий важливий мотив — дім і земля. Хата, село, город, річка, ліс, листя, гриби, яблука, кожух, старі речі — усе це у В. Бондаря не етнографічний реквізит, а носії пам’яті. Дім може руйнуватися, продаватися, порожніти, але його моральне тепло ще можна перенести в слово.
Третій мотив — відповідальність. Майже кожен текст ставить героя перед запитанням: що ти зробив або не зробив? Чому не захистив? Чому промовчав? Чому не запитав? Чому не встиг? У «Блекауті» Борис Михайлович тривожиться за дружину й згадує, як його не взяли в тероборону. У «Темних людях» Назар мучиться безсиллям. У «Мульці» батько не може прожити життя за сина. В «Убити звіра» герой просить прощення за гріх, у якому сам не певен. В «Онуку мамонта» оповідач шкодує про незадані питання.
НЕОРЕАЛІЗМ ІЗ ЖИВОЮ ДУШЕЮ СЛОВА
Жанрово «Блекаут» тримається на межі художньої прози й документального свідчення. Автор не боїться вводити листи, спогади, репортажні фрагменти, автобіографічні деталі, реальні історичні імена. Але документ у нього не руйнує художності, бо завжди проходить через інтонацію, композицію, образ, моральну рамку.
Стиль В. Бондаря можна означити як густий, поліфонічний, предметно насичений український неореалізм із ліричною, гротескною, сказовою та документально-пам’яттєвою домішкою. Його художня манера споріднена з тією лінією української прози, де сільська й міська дійсність зображуються не як фон, а як моральний ландшафт. Тут можна згадати Григора Тютюнника — за щемку увагу до «маленької» людини й живу розмовну інтонацію; Василя Стефаника — за здатність бачити в побутовій сцені екзистенційну безодню; Олександра Довженка — за міфологізацію дитинства й землі; Михайла Коцюбинського — за імпресіоністичну чутливість до світла, барви, звуку, запаху. Проте В. Бондар не наслідує цих авторів, а продовжує українську традицію морально загостреної малої прози.
Його письмо живе густою мовною тканиною, де книжна рефлексія природно сусідить із селянським словом, діалектизмом, просторіччям, суржиковою реплікою, ліричним зойком і майже фольклорною примовкою. В. Бондар уміє одним означенням зробити явище фізично відчутним: блекаут у нього — «темне й липке слово»; молоді кленочки «гнулись мало не до землі, однак не ломались»; у гротескно-сказовому регістрі характер народжується з самої фрази: «Привіт і приліт, далеке моє зашкарубле дєтство!» А символічно сконденсована формула «Лампа – світло, ручка – письмо, кожух – тепло» могла б бути епіграфом до всієї книжки.
* * *
«Блекаут» — книга про Україну в кількох історичних вимірах: селянську, радянську, пострадянську, майданну, воєнну, літературну. Це книга про людей, які живуть у темні часи, але не всі стають темними. Хтось молиться. Хтось стоїть біля прапора. Хтось громадить листя. Хтось береже кожух. Хтось іде поміж дощами. Хтось пише спогад про поета. Хтось просить прощення за вбитого лиса. Хтось у напівтемній кухні раптом розуміє, що найдорожче — не електрика, а жива рука поруч.
Символічний сенс назви збірки можна сформулювати так: блекаут — це момент істини. Коли вимикається зовнішнє світло, стає видно, у кому є внутрішнє. Василь Бондар написав книгу саме про це внутрішнє світло — не гучне, не декоративне, часто тремке, як свічка, але вперте. Його проза не заспокоює. Вона болить, нагадує, повертає борги пам’яті. І в цьому її сила: вона не дозволяє темряві стати остаточною.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.