11 жовтня 1936 року народився незабутній Віктор Женченко…
Для мене він — зрілий майстер, мудрий порадник, спокійний, урівноважений мислитель. А ще — дотепник, норовливець, вигадник, фантазер… Він любив народні жарти, каламбури та прислів’я, часто-густо принагідно цитував афористичні рядки Тараса Шевченка, а також пригадував, що з того чи того приводу говорила його улюблена бабуся Параска, яка прожила 96 років. Так, вона всім бажала: «Хай вас погладить долонею Покрова», щоранку молилася: «Свята Маріє, дякую, що й цей день мені подарувала», втішала сусідських хлопців, яким піднесли гарбуза: «Та дівчат у нас — як трави».
Віктора Васильовича завжди оточували надійні друзі. І він, уважний до кожного співрозмовника, міцний духом, по-козацьки загартований, по-українському окрилений високими мріями, не забував запросити чи то до себе на дачу, чи то в дивовижні краї, де бере початок Трубіж. Кликав у далеченьку поїздку переконливими словами: «Там золоті, ще князівські місця: первісні болота, торф невибраний, лози густенні. А назви які: Заворичі, Семиполки, Залісся…Там журавлиний шлях пролягає — птахи летять у гніздов’я вздовж Десни, де любив бувати незабутній Микола Вінграновський». І засвітить твою душу лагідним словом, і скаже про юну вроду так, як жоден колега не скаже: «Оце партитура! Ніхто до кінця її не прочитає. Цілою октавою звучить».
Після такого летючого експромту несамохіть пригадувалося, що Віктор Женченко закінчив Харківську державну консерваторію, працював солістом Донецького театру опери та балету, Великого театру опери та балету імені Алішера Навої у Ташкенті (знав узбецьку мову), де виконував провідні басові партії в операх вітчизняної та зарубіжної класики. І в зрілому віці він міг ті партії наспівати — від хана Кончака («Князь Ігор» Олександра Бородіна) до Виборного («Наталка Полтавка» Миколи Лисенка), і розповісти цікаві придибенції, які траплялися під час численних гастрольних поїздок, і навести якийсь примітний рядок із давніх власних віршів про Веймар і Париж, Ригу і Юрмалу, Ургал і Чукотку, Самарканд і Соловецькі острови…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пізньої осені 2013 року Віктор Женченко став біля жовтого-прежовтого клена й попросив доньку Яринку: «Сфотографуй мене з цим побратимом-однолітком». Батькова улюблениця засміялася: «Тату! Ти ж у мене молодий-молодюсінький». Але все ж таки зробила кілька світлин.
Не стало Віктора Женченка о десятій годині вечора 28 жовтня 2021 року.
Микола Славинський