“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
«Не просити нам прописано Богом, а вимагати, не пропонувати, а наполягати, не чекати, а діяти». Саме це, на думку письменника із прифронтового Запоріжжя, має визначати головне у поведінці того, хто служить Слову. У стосунках з ким і за яких обставин, у першу чергу, повинен демонструвати письменник таку рішучість? Це й чимало інших питань можна з’ясувати, ознайомившись зі спогадами й розмислами Костянтина Сушка, з нагоди його власного 80-ліття.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Гадаєте, з колиски мріяв про письмацтво? І не думав. Спершу хотілось никати морями й океанами, потім, акторствувати, згодом почали зваблювати історія з археологією. Аж одного разу вирвалось:
Весна, весна, весна красна!
І манить серце даль ясна.
Зимовим чаром повита,
подекуди сніжком ще вкрита,
земля парує запашна.
Усе щиро. Тож і кажу, мовби за анкетою: щасливий, що народився й виріс у селі, в сім’ї хліборобів; життя склалося так, як і мало скластися, геть нічого не хотів би міняти; вчинив правильно, що свого часу не згодився працювати в «Комсомольской правде», а лишився у Запоріжжі, поруч із Хортицею; і сьогодні спершу занурився б у журналістику, відклавши літературу; ніколи не чекав ані чиїх настанов і не шукав знайомства з «потрібними людьми» – дослухався голосу власного серця… Отак і зафіксував усе, опинившись у сьомому класі:
Летять літа – хмаринки весняні…
Один, другий, десятий рік пробіг.
Пройшов дитинства я шляхи ясні
І юності переступив поріг.
…………….
Та де б не буть і ким не працювать,
Клянуся я довіку і віднині –
В труді Вітчизну нашу прославлять,
Приносить користь рідній Батьківщині.
67 років тому сказано. Смішно? Та особисто я повторив би ці слова й сьогодні. Акцентуючи на чотирьох останніх. До речі, саме за оті свої наміри отримав щось на зразок провіщення, коли ще й одинадцяти не було… Улітку 1958-го звели ми з хлопцями таку собі хатинку навпроти нашого двору, на пустирі. За всіма правилами сільського українського зодчества: з вальків, обмазали, побілили, унизу підвели чорним (сажа, розбавлена водою). Три віконечка, дверцята. Назвали штабом, і «засідали» там… Робилось усе за моєю ідеєю, з моєю найактивнішою участю, й під моїм керівництвом. Останнє й вирішило долю хижки. Узимку хижу геть усю занесло снігом, потім ударила відлига. Ходив із батьком на ферму, а, повернувшись, глянув з двору на «штабок», і якимось дивним він здався. Коли ж підійшов… Стінка лишень одна, решта – руїни. А з кущів дерези – хихикання… Хлопці, друзяки мої. Гралися коло «штабу», й штурнули одного на вологу стінку. Пробив дірку. Усі завмерли, і раптом, перезирнувшись, взялися бити по стінах – хто ліктем, хто носаком… А тоді Саня зупинив усіх: «Давайте оцю стінку, що з вулиці, залишимо. Костік гляне й подумає, буцімто штабок цілий. А підійде… От хохма буде!»
Так і вчинили. Але розповів про це не Саня, а Коля. Усі кивали головами, хихикали. Я ж стояв непорушно і весь палав, мовби Ян Гус на кострищі. Либонь, від невиразного, од ще неусвідомленого передчуття, що все тільки починається. І так буде завжди.
Неповних шістнадцяти покинув рідне село. Теслярував, токарував, готував ливарні форми, аж поки забрали до війська. Звісно, інколи щось писав… Не слід пояснювать, чого московською?…
Ну, что мнє чех ілі словак –
славяне люді-братья.
Сказалі мнє, потопал я
нє в прядкі к нім іграться.
Мнє далі в зуби карабін
і шесть обойм патронов.
І пріказал мнє командір:
«Стрєляй, єслі затронут».
Через ці мої вправи невдовзі показали мені, хто в домі господар. Усю команду, котру я тимчасово очолював, відправили в запас у травні, мене ж – командира! – лишили до кінця осені. А була ж установка: ось тобі, сержанте, одинадцять чоловік, зробите збірно-щитову казарму (очікувалось прибуття ракетного дивізіону для захисту авіаційного полку), й відпускаємо усіх додому на пів року раніше. Зробили. Проте долучились «хлопці-особісти», й мене затримали. Бо не ті пісні під гітару співав, та ще й із кандидатів у члени КПСС виключили. Вкупі з кандидатською карточкою механічно позбавився комсомольського квитка. Що лишало будь-яких шансів потрапити до факультету журналістики…
Нічччого випадкового. Насамперед, оте стояння біля маяка в рідному селі. Майже місяць, як прибув додому з війська. У клубі хлопці й дівчата, нарядивши ялинку, облаштовують застілля, я ж вийшов надвір, пройтися. Опинився біля нашого маяка. Безсніжжя, темінь, тиша, навіть Дніпро завмер. Було так наповнено й водночас… сумно. А тоді повернувся обличчям до маяка, обхопив його руками і заплакав… Я майже ридав. Так плакав я хлопчиком, коли в сусідній кімнаті нашої хати батьки разом із гостями за накритим столом починали співати. Співали добре, чоловіки басом, а жінки тонко «виводили». Знайомі слова, чудова мелодія, душевне виконання, а я плакав…
А десь років за сорок, а мо’, й більше, вичитав у Докії Гуменної («Дар Евдотеї»):
«Так під це гульбище я й засинаю та крізь сон уже чую співи, і жаль мене проймає, той невідступний жаль, що здавна вже мені знайомий. За чимось плачу… Мала дитина плаче, й ніхто не знає, який вона «дорослий» жаль переживає. Був це жаль зрілої душі в малій дитячій».
І все ж, щось мене життям вело. Сприяло. З безпартійністю прошмигнув до педінституту. Проґавили «хлопці з органів»? Не думаю, бо вже на другому курсі взяли мене прямо з лекції, повели до гуртожтитку, і в нашій кімнаті наказали вивалити на підлогу все, що було у валізі. А там, зокрема, – листи від однополчанина. Мешкав у Душанбе, а трактат академіка Сахарова про свободу розсилав з однодумцями по всьому Союзу. Особисто я дисиденством не відзначався, хіба нерідко язиком ляпав, чого не слід, тож і здійснив примусовий вояж у Душанбе. Для очної ставки з колишнім однополчанином, у ролі свідка. Щось серйозне шукали «хлопці», не знаю чи вийшло. Головно, з вузу я не вилетів. Радів, проте згодом став помічати…
Писати пробував усе ще московською, аж тут – Микола Лиходід! Та ще й свій, із Запоріжжя:
Тут починалася для мене
твоя, Вітчизно, виднота.
Яке тут сонечко вогненне,
яка тут неба висота!
Та й тільки? Ні.
Вікнасті хати,
город, що морквою пропах.
Як радісно мені вертатись,
до тебе, вуличко, в степах.
Ну, нехай, Микола – відомий поет, старший за мене, а тож Гена Літневський, молодший… однокурсник… в одній кімнаті мешкаємо в гуртожитку…
Веселочка, райдуга, раю дуга –
Брова здивування: а хто ж це зумів?
Поміж голубих танцюристок Дега
Дівчисько у сукні на сім кольорів.
Ударте по струнах
Музики хороші!
Надягнемо фраки,
Закотим холоші,
І – прошу до вальсу
По синіх калюжках,
Травневої зливи
Усміхнена дружко…
А я? Невже забув рідну мову?
Забився якось у куточку читальної зали в гуртожитку, обіклавшись московсько-українськими словниками… Проте до жодного навіть не доторкнувся. Рідні слова струменіли з мене потоком…
«Світанок уже впевнено наступав на ніч. Зник Сіріус, просвітліло небо і пітьма похапцем ховалась у чорні груддя зябу обіч шляху, в темний курай, котрий ще з осені нагнало вітром. Ніби з-під землі виринали поважні могили, мовби шрамами зриті канавами, що залишились як згадки про шукачів скарбів. Десь за обрієм топтався день, сонячний і тихий, і від чекання цього нового дня, від співучого простору та навіть від сухої трави обабіч шляху в душу студента закралось щось хороше, велике і тепле. Йому раптом захотілося зіскочити з брички на мерзлу землю, забігти аж ген на оту кривобоку могилу й закричати лунко-лунко, щоб відгукнувся старий Дніпро між кручами».
Завершення…
«А невдовзі студент уже куняв у душному автобусі, що, м’яко похитуючись, мчав його до міста. Уздовж траси бігли вишколені, підстрижені акації, лінії електропередач, багатоповерхові будинки, чорні терикони – все таке ладне, прилизане… Та в нетривкому сні студент бачив розбитий кіньми старий шлях, сумне село по обидва боки балки та мовчазні могили, що марно, ось уже два сторіччя, вдивляються у степ: чи видно там вусатих хлопців у червоних жупанах на баских конях?»
Показав обласному письменницькому очільникові, той буркнув «чекай». Тиждень чекав, другий, третій… Місяць… Ані звуку. Випадково стрічаю в педінституті: «Як моє оповідання?» – «Що? – стурбовано скинув брови очільник, надзвичайно плідний гуморист-сатирик та лірик. – А-а-а, твій опус… Пустота. До того ж, оті «вусаті хлопці» та ще й «на конях»? Не грайся з таким!» І побіг. А за пару десятиліть шляхи наші перетнуться дещо виразніше…
Учився на вчителя, а сам готувавсь до журналістики. І згодом пристав до обласної газети «Комсомолець Запоріжжя». З головою пірнув у краєзнавчо-природничу тематику, хоча працював у відділі пропаганди й агітації. Отримував подяки, премії, навіть в.о. заввіділу призначили. В.о., позаяк був безпартійним, а до КПСС… Кандидатом згодом прийняли, але випробування тривало не рік, як за статутом, а більше двох! І республіканську премію «Золоте перо» відхилили…
То все «хлопці»… Але вже не зі «спецвідділу», а від «спецорганів». Розчарував їх у справі мого знайомця з Душанбе, не згодився «постачати інформацію» (а як натхненно агітували!), от і став отримувати. На всіх перехрестях. Вилучили з делегації для поїздки в Польщу, не включили до колективної збірки запорізьких авторів моє оповідання, усунули зі списку дипломантів краєзнавчого конкуру, вольовим чином перевели з газети «Комсомолець Запоріжжя» до багатотиражки… Справедливо зауважувала мама: «Луччє б ти, синок, вивчився на шохвера…»
Переймався? Не дуже. Всіляко захоплювавсь Хортицею. Щонайменше, два дні з тижня віддавав Острову. Блукав плавнями з фоторушницею напереваги, спостерігав, думав. Колеги-ровесники розбіглися власкорами по республіканських газетах, по радіо-телеграфних агентствах, деякі навіть до всесоюзних видань пробились, а я «скнів» у багатотиражці. Й добре, що мої краєзнавчі статті охоче друкували журнали «Україна», «Наука і суспільство», «Ранок», «Рідна природа», навіть журнал «Вокруг свєта» одну оприлюднив!
Перша книжечка – збірка нарисів про віруючих і невіруючих «Міраж» (1978). Така собі данина одному з ранніх випадкових журналістських захоплень. Зате збірка замальовок, етюдів та віршів у прозі «Наедине с Хортицей» стала відлунням душі. Московською, бо писав до газети «Индустриальное Запорожье», оскільки там мене друкували.
Думалось про літературу, як кажуть, усерйоз? Навряд чи. Якщо не більше. Просто читав справжні книжки справжніх письменників. А так – журналістика, публіцистика… Окрім того, що в них реалізовував себе сповна, обидві ще й годували. Почувався упевненим, тож ніякими комплексами не обростав. Жив, як жилося. А коли об’їжджав власним коштом усі степові осередки України, від захвату літав. Хомутовський степ, Асканія-Нова, Станично-Луганська ділянка, Провальський та Стрільцівський степи, Кам’яні Могили, Михайлівська цілина (Сумщина)… Літаючи, писав. Назвав збірку нарисів «Степові острови», приціл був на 10-тисячний наклад, та коли директор видавництва «Урожай» переглянув рукопис, вигукнув: «Негайно перекладайте російською мовою – наклад значно збільшимо!».
Отака українськість. Книжка «В степи заповедной» вийшла накладом у 30 тисяч! Це вже зараз повертаю текстові його належний вигляд:
«Ще на подвір’ї, ступивши з ганку на спориш, почув Степ. М’які росянисті запахи розстилаються землею, а над ними – пісні жайворонків. Десь вистукує перепел. Пряма стрічка чорнозему виринає з-під споришу й кличе за собою. Степовий шлях… Він ще вологий – мої кросівки залишають на землі видовжені лисини.
Сонця ще немає, але там, де воно ось-ось з’явиться, все уже приготовлено. Небо зеленіє, синіє, світліє і разом зі Степом насувається на мене. Тьмяно вилискує роса, темнішають стебельця деревію та болиголова. Трави обступають лишень з двох боків, оскільки я все ще просуваюся шляхом. Здається, розступаються століття, тисячоліття, ось зараз – зараз! – випливе з-за обрію над травами Сонце, і відкриється первісний лик Землі». (Стрільцівський степ).
Розмотував уже п’ятий десяток літ, коли разом із поетом Сашком Абліцовим звернулися з заявами до письменницького гурту. Сашкові членський квиток вручили десь за плином року, а в моєму значиться: «Час вступу до НСПУ 26.03.2003». Себто мій «курс молодого письменника» тривав ледь не півтора десятиліття! Чому? Керівник пояснив: «У Києві десь зашпорталися твої документи. Розберуся». Рік чекав, другий. Не хвилювався, щиро скажу. Хіба, стрічаючи головного письмака Запоріжжя, питав: «Ну, як там?» – «Не сіпайся, все з’ясується»
Не сіпавсь, а якось сам завітав до Спілки на Банковій. Спитав у поета Олеся Лупія, який тоді секретарствував ув НСПУ, що ж воно з моїм членством? Той здивувався: «А хіба ви не знаєте? Ваші документи до Києва не надходили, перевіряв. Отож, не гайте часу, подавайте заяву, і ми вас механічно приймемо».
Так і вийшло. А затримка… Певен: без підказки «збоку» не обійшлося. Дрібниці! Головно, що членом гурту українських письменників я став, коли мої особисті життєві принципі вже склалися. Стосовно творчого середовища, уже менше обурювала «мода» роздавати направо й наліво колегам різкі характеристики. Надто старшим, зокрема, отим, кому випало жити й творити за диявольських обставин. Звісно, багато лишилось і панегіричного, й апологетичного, і відверто антихудожнього, проте в отроцтві, та й згодом, я не зациклювався на прикрих речах.
І рости, і діяти нам треба
Так, щоб аж гриміло з краю в край.
Угорі над нами – неба, неба,
А кругом – простори, хоч співай!
Хто і що міг і може сказати проти цих слів, не лише в час, коли вони були написані, а й сьогодні? Нам не треба «рости»? Ми не повиннні «діяти»? І хіба не виникає бажання заспівати, коли навколо тебе простори?
Тичина… Рильський…
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.