“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
З МАЙБУТНЬОЇ ЗБІРКИ «ЕКЛЕКТИКА КЛЕКОТУ»
* * *
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шкіц про власне зачаття – зима, підвіконний хруст
снігу, скло одинарне і рам дерев’яний флюс,
мов скудельники дива, ліпили мене батьки
у повінчані ніччю чотири ноги й руки.
І розплющував очі зі сну незміцнілий дім,
за батьків так молодший, як від Єревану – Рим.
Вогких батькових вуст зачекалися цигарки,
а матусиних – кухлик живої води, ямки
на щоках, усотавши цілунків солодкий струс,
наливались уповні, коли молодий Ісус
таємниче ішов повз вікно – нім, не глух на слух,
щоб в зимовому шепоті висвятить сокорух.
Дрова грубці гуртом замовляли сорокоуст,
блюз живого вогню за відсутності штучних люстр
правив ніч к’яроскуро – редактор – хисткі рядки,
диригентами дійства – дві врозкид, дві зверх руки,
еклектичний етюд з четвертних чоловічих нот.
Я – лиш обрана крапка, як свідчить лляне рядно.
* * *
Метафоричний збіг – амбітний сивий аркуш
і виразки на тлі зразкового письма.
А сонця світлодрук – рухома ретуш ратуш
із вежами дерев, де вижлицями – вадиш
жіночості кульбаб, й чуттями сімома
тихоговійний ліс – безгронову винарню –
розчиниш у собі вже з першого ковтка.
Жертовна смерть дерев – наповненість книгарні.
Писати, пити? Ні?..То що б порадив Гамлет?
Застрочений до рим рукопису рукав.
Душа – звірятко змін без паспорту й адреси,
передчуття письма – маршрут у нетрі хащ,
що кпинять упритул: «Ти, кажуть, поетеса?».
…Гребуть у небеса себе соснові весла,
трамбуючи стежок торішній хвойний хрящ.
* * *
По кожних числах – мала вітчизна,
де короп – добра рідня піраній,
на вітах сохне дерев білизна,
веселка – прапор не гей-парадів.
З котом розмови – м’який лімерик,
зворотно – муркіт перекладаю.
Яке нам діло до двох Америк,
чи до Європи, чи до Китаю?
На складі в сонця – м’які дивани,
в городі – ковдри з петрушки й кропу,
Нерваний простір – мала нірвана !
Лише в руїнах – душі акрополь,
хоч бий об поли, хоч бийся лобом,
та хрест на спині – жорсткий наплічник.
І світ у грудях – мов навпіл глобус,
пульсує вена – тружденна річка.
Від втрати рідних – є подорожник,
у дні зневіри – шукай ромашку.
А кошик долі такий порожній,
що йти з ним далі не так і важко.
* * *
Ціль будинку – вціліти. Проєкція пса – домофон,
синтетичний нащадок померлого стукоту в двері.
…З понеділка до п’ятниці П’ятницю кликав Дефо
на обід , а стара Робінзонка топила в печері,
потім смажила м’ясо, варила картоплю, аби
не гасали голодні, допоки батьки на роботі,
нецензурно мастила зеленим розбиті лоби,
пригадавши слова для наймень
маскулінної плоті –
певне, з цього мужніли чіпкі до пригод гумаки,
розбивали багно на скульптурні протектори й кусні.
Начасничена скибка – дефіс між «курці» й «цигарки»,
мов розплющено нерв молоточком спокус і перкусій.
Світ – дуетом півкуль дозволявся
ділитись на двох!..
…Океани – шпаринно-краплиний привіт коридором
від колись-не-колишнього – мов перехрестя в Різдво
з алюмінію та мельхіору столових приборів.
* * *
Місцева географія глибин,
траву торішню – розбавляє свіжа,
з мір – цвинтар, первоцвітами рудий,
іржавий крик хрестів чужих Воздвижень.
Міфічна сув’язь – юний молочай
і відчай рясту, що комусь топтати.
Навкіл – сонцепоклонництво мовчань
вспак духової міді оркестрантів.
Думки – мов нетлі, біполярна тінь –
як векторна розбіжність місця й світла,
де сухоокий свідок погребінь –
крук – визнає відспівування вітром.
* * *
Виповзе потяг – голодний старий крокодил,
замиготять подорожні, валізи й таблички.
Кахлі вокзалу – мов пінакотека ходи,
де за підошвами важко згадати обличчя.
Засперечаються каси, платформи й путі,
варені яйця і куриця, капці й кальсони.
Зрушиться врозтіч вселенський собор паспортів,
і немовлята заплачуть стривожено й сонно –
їм силоміць доторкатись чужин і чудес,
де, крім квитків, не зазначено часу і строку.
Сквер привокзальний – оглухлий покинутий пес
перебиратиме в пам’яті запахи кроків.
* * *
Як тобі, Господи, з нами – відтіль – сьогодні?
Замість смирення стрінеш палку зухвалість.
Люди руйнують давні доми Господні
і переписують Божу національність.
Ти ж уже навчений, Господи, що й казати.
Голуб твій ранений, батько – з розпуки – сивий,
бо воскресінню щорік передує страта ,
кожне століття – пошук альтернативи.
Сам Ти створив нас, Отче, тепер не ремствуй,
Ти ж бо є Трійця, люди твої – троякі.
…Знаєш, Іуда вклав срібники в підприємство
із виробництва віри, хрестів і цвяхів.
* * *
Високі прикидатися людьми,
благати пільг, застоювати чергу –
дерева з інвалідністю – як ми,
не певні, що згодяться для Ковчегу.
Їм ґандж – за шанс себе перерости,
стяжати дух з реінкарнацій плоду!
Мов старовіри – схрещують персти,
благословляють лісосплавну воду
на гурт обезголовлених колод,
на європейські лісові стандарти
і на вогонь – позачасовий код
безвиході у плавному анданте.
Звук віоліни згусне в кровний тромб,
Ной за смичком перепрошиє фатум.
…Майструє скрипку лісосплавник-ром,
дефектів девальвуючи де-факто.
СЕРЦЕ
Вичистила, мов дідівську ложечку срібну,
вимила, як осінньою зливою – листя.
А раптом – буде комусь потрібне?
А може – для когось блисне?
Вичитала на найбільших жалях зустрітих.
Випрохала, щоб брали у користування –
вночі танцює в скаженім ритмі,
не хоче спинятись зрання.
Видалила зайві мрії про глибше й більше,
висповідала, немов позбулася боргу.
…Сьогодні душила шовковим віршем –
не затихало довго.
* * *
…Ще – інший вік, ще на дітей здаля
полюють в храмах ловчі з виконкому,
ще панотця запрошують додому,
щоб потай охрестити немовля.
Ще ділять мову села і міста,
іще свобода – явище інертне,
ще не служити в армії – ганебно,
ще на вустах у всіх – Афганістан.
Ще віз телевізійний торохтить
по колії двох скривлених каналів,
ще від горілки – за сто миль канабіс,
ще між поетів мало є таких,
що вбили страх, не зрадивши мети,
що навіть мертві – в Слова на сторожі!
Я з тих часів їм вірю! ..Та чи зможу
за правдою, як страдники, піти?..
ВІН
Кухлик, надтріснутий вголос –
так він сміється.
Я ще – маленька і гола
в мами під серцем.
Недобудована хата,
ножиці – диптих.
Ось він приходить до тата
бороду стригти.
Чверточка і цибулина,
в напуск сорочка,
вдвічі набрякли джмелино
брови над очі.
Димно і гамірно, й тісно,
мухи – поглухли.
Враз – святодійство крізь пісню…
Склеївся кухлик.
* * *
…Боже, не всі ми продажні, не всі
дідьку брати і Європі кузени.
Хочеш – то заново нас пересій,
тільки не так, ніби зерна у землю.
Світ – казино, ми всякчас – на zero
ставим Вітчизну, аби не програти.
Не вистачає погрудь і зірок,
чисел бракує окремити дати.
Коїться, Отче, в твоїх вівтарях
жертва кривава, бісівські порядки,
чорту гендляр перепродує прах
предків своїх і майбутніх нащадків.
Благослови!..Крізь розбите вікно –
ніч у руїнах – як вступ до обітниць.
…Господи, знов обгоріле зерно
люд твій рятує з палаючих житниць!
* * *
Труєний альтруїст — клен – що гривастий лев.
Осене, Пані, Miss, Ваша контора – блеф.
Вогких машин коклюш, вітер – мов barbershop,
крізь мікроскоп калюж – атоми бульбашок.
Люди, птахи – в пуху, мрії шматок – хот-дог.
Вранішній тихий дощ – наче парфум у борг.
Виходів на базар спрощений марафон,
каша від гарбуза – сонце із молоком.
Мацає твердь нога, мов горобці – курці,
лиш кіоскер-книгар – наче на острівці.
Йдуть, як життя, дощі, віку кістки скриплять.
В книгах старих вожді сплющились від проклять.
* * *
Прицільно-щілинним почерком
дописує дощ есе.
Статурні, а все ж – навпочіпки
кущі при дворах осель,
догідливо, по-собачому
вихляють хвостом гілок
до вікон, де телебачення
братається з НЛО.
Кущам видається казкою
невидимий чутний сміх
і непромокальність засклена,
й стінна непохитність змін.
Не їм поясняти, звісно що,
краплинній нічній орді
всю позачасовість вічності
крізь скороминущість дій.
* * *
Герменевтика снів, герметичні нічні трансляції,
де екрани і пульти – фальшива луна диспетчерів.
Розумієш – вчорашні образи не мають рації.
Крізь дубляж поверхівок в почварнім бетоннім печворку
найтихішим словам нині вільно – ніхто не цитькає,
але ж б’ються об скло, як метелики в жмені варвара,
об стовпи з ліхтарями – відламані ніжки циркулів,
що до ранку застрягли у чорнім глибокім ватмані.
На сатині кравці оверлують вустами контури,
реставровані губи – цілунків мажорний реквієм.
Залишають поети, що вряд чи навчались в Кочура,
із античної мови кохання нові переклади.
* * *
…У маму, у бабцю ?.. Вона – архаїчне «ять»,
таких не читають, не пишуть, таких – катма.
Вулкани грудей під снігами білизни сплять,
а хто їх розбудить – у святцях того нема.
Вздовж-впоперек – мрії , мов пасок, що для панчіх,
підв’язки не стримують схрещень струнких рапір.
Був перший цілунок – невиправданий почин,
та музика й книги – співкамерність терапій.
Живе – як сніжина, без опадів чорнових,
підстрибують кучері, мов золотий батут…
І в кого дізнатись молодшій сестрі трави –
з якої епохи вона помилково – тут?
СЕРПНЕВЕ…
По сливи і слова я згодилась прийти.
Ви – більше садівник, ніж літніх пані втішник,
і Ваші сім котів – двоюрідніші тижню,
аніж стовпцю з числом, що йде після п’яти,
де між п’яти й семи – вічнозелений тис
і вицвілий паркан – межею у законі.
А Ваша борода, темніша забобонів,
приховує вуста й подовжує Ваш зріст,
високий, наче тиск. Каракулі кори
він плавить вплав між скронь і вештається тупо,
а Ви – мов диригент турбот в режимі турбо –
дві лопаті долонь і хор бджолиних крил.
Та не бере в полон впізнаваний мотив,
ні дворика буклет, ні мед, що топить булку.
І тупцяє душа, як влітку – бабця в бурках.
Тож сливи – кращі слів, беру і мушу йти.
Скосивши власний зріст, вичовгуєте «…б*ядь» –
всегойне, мов бальзам, зневіреній людині.
Регоче крізь паркан і Вас бере на кпини
молодший у ряду будинок номер п’ять.
м. Ромни на Сумщині
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.