“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
Для розуміння справжньої історії народу, його очікувань і болів, не меншу від архівних документів, які є головною базою академічних істориків, відіграють спомини, які інколи ще називають «картинами з пам’яті».
Вони зазвичай є творчим інструментом письменників. Їх історична вартість залежить від моралі автора. Нерідко люди, позбавлені моралі, своїми «картинами» формують міфи, які деформують менталітет усього народу. Дуже яскравим цього прикладом є колишній польський колоніст Волині з поширеним в Україні прізвищем Семашко, син польського дипломата Владислав Сємашко та його дочка Ева, які створили великий міф про 100 тисяч закатованих УПА поляків на Волині. Хоч цей міф спростований і архівними документами, і розкопками у місцях поховань, які наводили у своїх «дослідженнях» Сємашки, проте «виведену» ними цифру польських жертв вважають незаперечною істиною не лише вуличні крикуни-популісти, не лише більшість польських журналістів, а й перші особи польської політики. І з подиву гідним завзяттям, як кажуть у Польщі, «глорифікують» вони «креси», незважаючи, що багато польських дослідників називають ці етнічно непольські території краєм великої бідності та страшних соціальних контрастів. У польських соціальних мережах «глорифікацію» «кресів» частиною польських політиків називають великим плюгавством, що базується на фальшивих «картинках з пам’яті».
Українська толерантність як складова національного менталітету змушує авторів спогадів дотримуватися древнього принципу: «Рrimum non nocere!» (найперше — не зашкодь). Тому переважна більшість українських мемуарів є важливою складовою національної пам’яті. До того розряду відносяться і спогади українського письменника-публіциста, перекладача Мирослава Левицького. Він народився в свідомій українській сім’ї з історичної Сокальщини, яка, опинившись у складі польської комуністичної держави, в 1947 році в році у рамках сумнозвісної операції «Вісла» була депортована на землі колишньої Східної Прусії. Факт цей не похитнув віри Мирославових батьків у незалежність України. Вона передалася й молодому Мирославу, який знав Україну лише з розповідей старших поколінь та з літератури. Своєрідною нагородою за цю віру було дивовижне, по суті містичне, переведення в 1978 році студента політехніки у польському місті Лодзь в Україну — до Львівського політехнічного інституту. Українська реальність часів Брежнєва була протилежністю до винесеної з хати Мирославової української мрії. Про них йде мова у пропонованій вашій увазі, побудованій за спогадах письменника Левицького, статті.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
* * *
Неповторна атмосфера Львова мала великий вплив на подальшу долю Мирослава Левицького. Разом з викладачем з сусідньої кафедри Львівської політехніки, з яким Мирослав познайомився випадково — письменником-публіцистом, згодом лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка, Ярославом Гнатівим, разом з істориком та лемкознавцем Іваном Красовським студент Мирослав Левицький зі своїм фотоапаратом побував у десятках історичних місць Галичини та Закарпаття, які для їхніх історико-літературних та етнографічних досліджень фотографував. У розмовах ці люди, які вже мали творче ім’я, заохочували Мирослава до писання статей та оповідань, мовляв, у нього є для цього потенціал. Подолавши страх перед писанням, Мирослав прислухався до їхніх порад. Перша у житті спроба серйозного написання матеріалу українською мовою «З народної криниці» мала місце влітку 1982-го року. Це був пізнавально-аналітичний матеріал, присвячений станові народної творчості Галичини, опублікований на сторінках української газети в Польщі «Наше слово» і добре оцінений тодішнім керівництвом редакції.
Мирослав Левицький-студент
Громадська активність студента Мирослава Левицького у багатьох його викладачів викликала симпатію. У тоді обов’язкових звітах-характеристиках викладачів про студентів писалося: «увлєкаєтся літєратурой». Проте були викладачі-русифікатори, яких активність та яскраво виражена Мирославова національна свідомість дратувала. У характеристиках вони писали «не проявляє активності в удосконаленні володіння російською мовою»… Тоді Львівська політехніка була здебільшого російськомовною. А ті її факультети, на яких навчалися студенти з закордону або з інших республік СРСР, у наказному порядку були переведені на російську мову викладання. Там навіть найстійкіші патріотичні кадри мусили підкорися наказу про переведення навчання на російську мову.
Мирослав часто згадує викладача фізики Володимира Королишина. Не тільки із-за легкості викладу матеріалу. Відчувалося, що російська мова — не його стихія. І водночас дуже відчувалося, що він чогось сильно остерігається. Дуже перепрошував, коли ненароком в групах, де були студенти з закордону, сказав одне-два речення українською мовою. Згодом Мирославу стала відома причина такої поведінки. В кінці 1940-х Королишин, ще як учень середньої школи у Нових Стрілищах на Львівщині, шкільний друг Михайла Гориня, був арештований за розповсюдження листівок з роз’ясненням цілей боротьби УПА та відбув сибірську каторгу.
Повною протилежністю Королишину був викладач політичної економії, колишній енкаведист, провокатор польсько-українського протистояння, борець з УПА Борис Крутіков. Він дуже грубо ставився до студентів. У моменти приступу шалу обзивав студенток «тупими телицями». Студенти старших курсів попереджали молодшу зміну: «Не смійте на заняттях Крутікова навіть заїкатися українською, бо будете мати великі проблеми. Він просто ненавидить українську мову. У кожному, хто розмовляє українською, йому вбачається нащадок загону воїнів УПА, у сутичці з якими він втрапив ногу». Мирослав проігнорував ці попередження, вважаючи їх виявом побудованого на якихось міфах упередження. І згодом за його наївність, мало бракувало, а поплатився б відрахуванням з інституту «за неуспішність»…
Так сталося, що Крутіков не лише читав лекції на Мирославовому курсі, а й вів практичні заняття саме у першій — Мирославовій — групі ЕОМ. Мирослав, граючи роль «наївного» іноземця, запитав Крутікова, чи можна відповідати українською, оскільки нею на даному етапі він краще володіє, ніж російською. Це мав бути, за розрахунком Мирослава, стимул для його українських колег чинити опір русифікації. Але ніхто з українських студентів не наважився підтримати цю ініціативу. На пропозицію Мирослава Крутіков, єхидно усміхаючись, відповів: «Очевидно, що можете відповідати українською. Ніхто в нас її не забороняє»…
Тоді на словах і українську мову, і багато що іншого не заборонялося. А насправді мова підступно витіснялася. Жорстоко переслідувалося усе, що не вписувалося у рамки генеральної лінії партії. У жовтні 1981 року група польських студенів з політехнічного, торгово-економічного та, здається, медичного інститутів, яка грала у львівському польському народному театрі, за покладання квітів у вечірній час до пам’ятника Міцкевичу через два дні була відрахована з вищих шкіл, арештована (міліцією виловлена та посаджена в автобуси) і видворена з СРСР. Польські студенти, які дружили з видвореними, розповідали, що кагебістів найбільше завели сказані при покладанні квітів слова на прославу руху «Солідарність». Для ідеологів СРСР вона була «антирадянською, антисоціалістичною екстремою».
Відрахування з вищих шкіл та видворення за межі СРСР студентів з охопленою «Солідарністю» Польщі викликало резонанс не лише у студентському середовищі, а й у місті. Так і незрозуміло, чи за власною ініціативою, чи за чиїмось дорученням на одній з лекцій з політичної економії Крутіков вирішив прокоментувати видворення польських студентів. За його словами, це сталося «на вимогу трудящих міста Львова, яким група хуліганів, вчинивши вночі несамовитий галас, заважала спати. Міліція оперативно відреагувала на скарги трудящих. Хулігани, причетні до нічного порушення порядку, були встановлені та покарані відповідно до закону».
Однією з особливостей Мирослава є те, що він не вміє «тримати маски». На його обличчі виразно вирисуються як позитивні, так і негативні емоції. Мабуть, на обличчі Мирослава, який того дня сидів на першій лаві, прочитувалося саркастичне ставлення до нісенітних пояснень Крутікова про причини видворення з СРСР чималої групи (загалом десь під 20 осіб) студентів з Польщі. Мирослав відчув на собі проникливий, зловісний погляд Крутікова. І в ту мить зрозумів, що його чекатиме біда.
Вона його міцно схопила за горло під час екзамену з політичної економії. Крутіков вліпив студенту Мирославу Левицькому двійку та «пояснив», чому це зробив: «Усе, що ти говориш та робиш — демонстративне несприйняття радянської дійсності. Тому не надійся, що попри відмінні оцінки з технічних — профільних дисциплін, я у тебе прийму іспит. Вернешся до свої Польщі і в умовах воєнного стану (він був від 13 грудня 1981-го року до середини 1983-го) будеш там проводити свої політичні маніфестації. І не шукай ніяких підходів до мене. Це тобі нічого не допоможе!».
Аби зрозуміти причину того докору-попередження про безперспективність пошуків «підходу», потрібно зробити маленький відступ від розповіді про погрозу Крутікова. Виявлені ендокринологами проблеми у студента Мирослава Левицького зі щитовидною залозою настільки занепокоїли лікарів, що вони наполягали на хірургічній операції. На неї студент зважився після 7-го семестру. Пред’явивши у деканаті направлення до лікарні, отримав дозвіл на дострокове складання іспитів. Він їх успішно склав. Окрім політичної економії у Крутікова. Студент Левицький, відчуваючи глибоку упередженість того викладача, аби не псувати настрою перед операцією, не наважився йти до нього на достроковий іспит. Внутрішній голос, або, як багато хто називає, ангел-охоронець, підказав почекати з тим іспитом до «кращих часів».
Уже після операції у Львівському медичному інституті студент Левицький познайомився з двома людьми, які мали влив на подальше утвердження його української громадянської позиції. Першим з них був, як згодом сказали близькі знайомі студента, парторг львівської консерваторії, уродженець Стрия поляк Лєшек Мазепа. У сучасних енциклопедіях він значиться як композитор. Він представлявся доцентом консерваторії, учителем Володимира Івасюка. Перш ніж осісти в 1960-му році у Львові в консерваторії, Лєшек Мазепа очолював ансамбль пісні та танцю контингенту Радянської Армії, який розташовувався у Німецькій Демократичній Республіці. Ніхто не сумнівається, що на таку — політичну, а не мистецьку — роботу не можна було потрапити без дозволу КГБ. Є великий сумнів, що у брежнєвські часи (1976 р.), коли вибух російського шовінізму досягнув піку, людина з далекої провінції без схвалення КГБ могла б потрапити до всесоюзної музичної енциклопедії. Себе доцент Мазепа у розмовах зі студентом Левицьким називав класичним прикладом «радянського інтернаціоналіста»: «Я поляк, хоч маю характерне українське прізвище. Дружина моя — росіянка. Усі знайомі вгадували, до якої школи — польської чи російської — віддамо дочку. Ми віддали її до найближчої від хати школи. Вона виявилася українською»…
При згадці Мазепою імені Івасюка студент Левицький сказав, що Івасюкова «Червона Рута» є однією з тих рідкісних пісень, які звучать в ефірі загальнонаціональних програм польського радіо. Після тих слів студента викладач Івасюка дав волю емоціям: «Як його викладач відповідально заявляю, що Івасюк як композитор звичайна сірість, пописує собі примітивні пісеньки. А як людина — лайдак та пиячина. Через невлаштованість особистого життя покінчив його суїцидом. І хоч це загально відомі факти, націоналістичні недобитки взяли його своїм прапором, проголошують його мучеником, роблять іконою української культури»…
Можете собі уявити, яким, після тих страшних, сказаних на початку 1982 року, у час брежнєвізму, слів, які глибоко ранили душу патріотичного студента, було здивування, коли він, уже як український журналіст з Польщі, 21-го січня 1990 року, побачив Лєшека Мазепу на історичному Ланцюгу Злуки. Стояв він під стягом недавно створеного ним Товариства польської культури Львівської землі на заході, організованому тими, кого він 8 років раніше, з неприхованою люттю на обличчі, називав притаманними для КГБ епітетами — «націоналістичними недобитками». А у 1990-му намагався він з ними, себто з Народним рухом України, загравати. Ще більшим шоком для журналіста Левицького став, опублікований у часи незалежності України, але ще до переїзду Мазепи до Польщі, його спогад про композитора Івасюка. Це повна протилежність того, як Мазепа у часи брежнєвського застою у приватній розмові характеризував свого студента Івасюка. Там була «сірість і примітивізм», а у спогадах є теплота, ніжне, майже батьківське, звертання Володя. У спогаді Мазепа називає Івасюка неординарним своїм учнем, якому на кожну кроці допомагав. А творчу спадщину Івасюка — «самобутнім узором у чудовій вишиванці національної пісенної історії української музики періоду розквіту нової хвилі музичної творчості в цьому жанрі — такому простому у сприйнятті і такому складному для створення».
Де ж був правдивим Лєшек Мазепа: чи той, що у брежнєвське лихоліття страшенно лихословив на Івасюка, чи той, що у час незалежності України, коли іменем Івасюка стали називати українські вулиці і площі, звеличав його до небес? Для журналіста Левицького це не риторичне запитання.
За його оцінкою, викристалізуваною уже в журналістські часи, кардинальна зміна за відносно короткий час ставлення Мазепи до постаті Івасюка та до його творчості не була наслідком трансформації свідомості, а класичним прикладом пристосуванства до політичних обставин. Багато хто з давніх-давен у житті сповідує принцип: «Куди кобила, туди і лоша»… У радянські часи він трансформувався у насмішкуватий вислів: «Я коливався у такт коливань генеральної лінії партії»…
Така поведінка, таке мислення притаманні не лише мешканцям тоталітарних режимів. Це свідчення глибокої маральної недуги не лише конкретної особи, а загалом сучасного світу, коли більшість людей, керуючись чи то тимчасовими вигодами, чи то під впливом глибокої інформаційної обробки свідомо обирає зло та служить йому, називаючи це прагматичним вибором. І не помічають, коли із-за їхнього «прагматичного вибору» світ котиться до тотального безправ’я. З історії знаємо, що часто, створена із-за пристосуванства мас тоталітарна система, пожирала пристосуванців. Чи задумувався над тим Мазепа, коли озвучував студентові з Польщі кагебістську версію оцінки українського композитора Володимира Івасюка?
Виписавшись в лютому 1982 року з лікарні, Мирослав звичайно що розповів про потрясіння від розмов про Івасюка з викладачем консерваторії, доцентом Мазепою, своїм духовним та інтелектуальним опікунам. Одна з таких опікунок, літня — колишня вчителька — Марія Бабій, яка дуже уважно стежила за культурними подіями у Львові, зі здивування запитала: хто ж такий той Мазепа, що такі страшні слова собі дозволяє говорити про великого композитора, який свою піснею запалив українську душу до свободи? Я ніколи не чула такого імені. Чим він займається?
Десь через два або три тижні, коли Мирослав знов забіг до своєї опікунки — пані Марії, вона йому сказала: «Я маю інформацію про Мазепу. Це парторг консерваторії. Дуже страшна людина. Якщо б колись твоя дорога з ним якимось чином ще перетнулася, не входь з ним у ніякі розмови, бо може бути біда»…
Після «лекції» Мазепи про Івасюка, не дуже зрозуміло, з якою ціллю прочитаної студентові-технареві з Польщі, Мирослав ще в лікарні усвідомив, що у щоденних розмовах у лікарняній їдальні з Мазепою треба бути стриманим. Інтуїція підказувала Мирославові, що наїзд на Івасюка не був примітивним комплексом меншовартості перед талантом. Саме так нині припускає одна з провідних українських співачок Світлана Мирвода, почувши Мирославовий гіркий спогад про Мазепу та Іванюка. Вона була студенткою Львівської консерваторії у ті часі, коли Мазепа говорив страшні слова про Івасюка. Однак співачка не пам’ятає такого викладача і не знає такого композитора, попри більше як 40-річний стаж творчої праці. Чому? Можливо, відповіддю на це питання є маленька деталь у польських довідкових матеріалах про Лєшека Мазепу. Там сказано, що він як очільник художнього ансамблю групи Радянський війсь в НДР аранжував музичні твори для потреб очолюваного ним ансамблю.
У хаті пані Марії ще задовго до госпіталізації Мирослава говорилося, що російський імперіалізм, який з кожним роком брежнєвського застою ставав усе нахабнішим, руками КГБ не просто фізично вбив Івасюка, а й поставав своєю метою вбити ім’я композитора. Кагебістам та компартійним функціонерам поставлене завдання спростовувати кожну позитивну згадку про Івасюка. Якраз з тими розмовами студент пов’язав шокуючу «лекцію» викладача консерваторії про «сірого», «розкручуваного» націоналістами композитора Івасюка. Після цієї лекції студент не уникав запрошень, коли його кликали до столу «переговорів». Однак грав роль такого собі «дурника». Не заперечував того, що йому говорили, а казав: «Як іноземний студент того, про що ви розповідаєте — не знаю, далеко не всі процеси в СРСР розумію».
У лікарняних диспутах брав участь російськомовний інвалід Другої світової війни з характерним чорним протезом лівої руки. Мирослав часто приносив йому піднос з їжею. У плині часу загубилося його прізвище та затерлася інформація про місце його праці. Можливо, був він викладачем Львівського університету, а можливо, працівником тодішнього Інституту суспільних наук (нині Інститут українознавства імені Івана Крип’якевичаю — Ред.). У ході лікарняних «бесід» Мирослав розповів, що вже склав усі іспити, окрім політичної економії у Крутікова. Не став приховувати, що відчуває незрозумілу упередженість з боку того викладача. Пацієнт-інвалід дуже здивувався розповіддю Мирослава: «Яка ж може бути до вас упередженість? Ви ж дуже допитлива та ввічлива молода людина. Викликаєте симпатію до себе. Крутіков — мій приятель, дуже справедлива людина. Я з симпатії до вас з’ясую в Крутікова, в чому там проблема. Попрошу його, аби він вам відпустив»…
Десь через три тижні, коли Мирослав уже ходив на заняття та до наукової бібліотеки, зустрів на вулиці Стефаника людину з лікарні, яка обіцяла поговорити з Крутіковим. Знайомий з лікарні йшов протилежним боком вулиці, зі сторони картинної галереї. Побачивши Мирослава, він гукнув, аби той перейшов до нього: «Я розмовляв у вашій справі з Крутіковим. Він про вас слухати нічого не хоче. Тому самі мусите давати раду зі своїми проблемами».
У Мирослава не було іншого виходу, як іти до Крутікова на екзамен. Студент мав маленьку крихту надії, що якимось чином проскочить той злощасний іспит, що викладач усе ж таки зважить на відмінні оцінки з профільних дисциплін. Але не зважив! Мирославові сподівання не збулися. Крутіков, як уже було сказано, вліпив йому двійку. Дохідливо «пояснив», чому це робить та заявив, що Мирослав у нього того іспиту не складе!
Далі, за визначенням одного з українських священників, ця історія набирає містичного виміру. Після висловлених Мирославу Левицькому Крутіковим звинувачень та погроз прибитий горем студент розповів про свою біду усім знайомим. Через кілька днів тоді ще молодий науковець Академії наук УРСР, згодом ректор Львівської політехніки, Юрій Рудавський сказав Мирославу: «Висловленими вам Крутіковим погрозами шоковані поважні люди. Вони говорили з завідувачем кафедри, на якій працює Крутіков. Професор обіцяв вам допомогти. Ви повинні підійти до нього».
І Мирослав пішов до нього. Спочатку розмови здавалося, що справа йде до позитивної розв’язки. Однак, коли професор Іван Тивончук почув прізвище Крутікова, то дуже зніяковів. Він сказав: Крутіков — така глиба, що вона йому не під силу. «Тому вибачте, я вам тут нічим не можу допомогти. Ви мусите готуватися до найгіршого варіанту, що вас відрахують з вузу. Видно, така ваша доля. Хіба що трапиться якесь чудо».
І чудо таки трапилося. Після розмови з професором Тивончуком Мирослав йшов у глибокій задумі зі словами мотиви на устах: «Господи, у цій безвиході тільки Ти можеш мене врятувати». Раптом хтось хапає задуманого Мирослава за руку та запитує, що ж ти робиш у тому «політичному» крилі IV корпусу (там були розташовані «політичні» кафедри) інституту. І чому такий задуманий?
Людиною, яка того гіркого дня, схопивши Мирослава за руку, вивела його на мить зі стану пригніченості, виявився викладач кафедри політичної економії Яків Хоніґсман, який, хоч і не мав занять у Мирослава, проте знав його заочно з нищівних характеристик, які на кафедрі давав Мирославу Крутіков. Хоніґсман, вислухавши Мирославову історію з іспитом, сказав, що з цієї, на перший погляд, безвихідної ситуації, Небо приготувало вихід. «За тиждень Крутіков йде на два тижні у відпустку. У час відсутності викладача, який читає курс, за згодою завідувача кафедри інший викладач може прийняти іспит. Якщо отримаєте згоду завідувача, то у час відсутності Крутікова я у вас прийму той злощасний іспит».
Мирослав згадує, що з великим хвилюванням йшов до професора Тивончука за дозволом здавати іспит іншому викладачеві. Справа в тому, що це був вже похід до завідувача кафедри у справі екзамену у Крутікова.
Друга, коротка розмова студента Мирослава з завідувачем кафедри була зовсім іншою. Він без вагань підписав заяву аби злощасний екзамен у Левицького прийняв Хоніґсман. Та пояснив, що він нікому не міг дати доручення приймати той іспит, бо це неодмінно закінчилося б великим скандалом з Крутіковим. Оскільки Хоніґсман сам виступив з ініціативою прийняти екзамен, то професор не має нічого проти…
Таким то чином розвіялися чорні хмари над головою українського студента з Польщі Мирослава Левицького. Він у 1983-му році закінчив навчання у Львівському політехнічному інституті, та, будучи глибоко закоханим у Україну, а точніше у її культуру, у її пісню, у її феноменальні «Два кольори», повернувся до Польщі. Там було кілька несподіваних, «випадкових» поворотів, які з кожним разом усе виразніше вказують, що доля сама повертала Мирослава Левицького в Україну, на землю-батьківщину його роду.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.