Що може бути спільного у львівської бруківки й миколаївського степу? У тихої філософської сповіді та пристрасного поетичного набату? У загадки, яка спонукає дитину думати, і пісеньки, яка вчить її відчувати? Виявляється, дуже багато, якщо за цим стоять два рідні серця, одна родина і любов до українського слова.
Галина Запорожченко та Надія Бойко – рідні сестри, українські поетеси, чиї творчі дороги розійшлися географічно, але ніколи не розходилися духовно. Народжені на Тернопіллі, вони змалку зростали в атмосфері народної пісні, казки, родинної пам’яті. Згодом одна стала мешканкою степової Миколаївщини, інша залишилася у Львові. Так народилися два різні поетичні світи, у яких, однак, легко впізнати спільне коріння.
Народна пісня була не просто тлом їхнього дитинства – вона жила в родині. Галина та Надія виросли у співочій сім’ї, де співали всі. Дід, батько та батьків брат грали на різних музичних інструментах. А сестри й дотепер, коли зустрічаються, люблять затягнути на два голоси «Тихо падає цвіт» чи «Стоїть дівча над бистрою водою». Можливо, саме звідти – з цієї родинної пісні – їхнє тонке відчуття слова, ритму, інтонації.
Поезія Галини Запорожченко – широка, емоційна, громадянська. У ній є простір степу, історична пам’ять, козацька воля, біль за Україну і незламна віра в її майбутнє. Авторка вміє говорити і ніжно, і гучно – від інтимної лірики до масштабного історичного полотна. Її ліро-епічна поема «Мазепа», збірки «Нація мужніх», «На видноколі» засвідчують прагнення осмислити українську історію, національну гідність і ціну свободи. І, мабуть, найточніше її внутрішнє відчуття свободи звучить у власних рядках:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«…А я стою, як мальва при межі,
Бо вільна духом, помислом і тілом,
В них – широчінь нескутої душі».
У цих словах – і характер поетеси, і простір її художнього світу.
У Надії Бойко – інша інтонація: камерна, філософська, проникливо-лірична. Її слово ніби веде читача у внутрішній простір людини, де живуть пам’ять, любов, самотність, надія, мрія. Різні грані її поетичного світу відкривають поетичні збірки: суто жіноча лірична «Нерозгадана осінь», філософські катрени-чотиривірші «Між дійсністю і мрією», збірка гуморесок і літературних пародій «Пегас на ковзанах». Окреме місце посідає спільна зі сестрою Галиною Запорожченко книжка «Слово на два голоси» – своєрідний творчий діалог двох близьких за духом, але різних за поетичною манерою авторок. У поемі «Маруся» Надії Бойко образ матері набуває широкого символічного звучання – за особистою долею постає доля України, її матерів, її синів і дочок. Її поетичне кредо напрочуд виразно окреслене власними словами:
«Одне лиш слово. Так було і є.
Допоки світ цей, слово буде вічно.
Гучні тиради? Ні, це не моє.
Моє – чітке, коротке, лаконічне».
У цих рядках – ще одна особливість її творчої манери: увага до слова, його точності й внутрішньої ваги.
Але є сторінка творчості, де сестри особливо близькі, – література для дітей.
Галина Запорожченко створила п’ять дитячих книжок: «Равликове свято», «Андрійко і Сніговійко», «Співаночки-складаночки», «Ось такі дива у нас!», «Бобошок і Горошок». Її дитячий світ – сонячний, пісенний, казковий. Тут оживають тварини й рослини, народжуються кумедні герої, звучать пісеньки, а звичайні речі перетворюються на маленькі відкриття. Поетеса не повчає дитину – вона грається разом із нею, допомагаючи через слово полюбити природу, родину, рідну землю.
У Надії Бойко дитяча книжка має інший характер. «Сорока на уроках» та нова збірка загадок-розвивайок «Сонце в долоньці» запрошують маленького читача до уважного спостереження за світом. Тут слово стає своєрідним ключиком: дитина відгадує, порівнює, міркує, відкриває. Її тексти мають виразне пізнавальне й виховне начало, але залишаються легкими, поетичними й добрими.
Галина веде дитину до світу через пісню, казку та гру. Надія – через загадку, спостереження і відкриття. Одна допомагає відчути світ, інша – його зрозуміти.
Та, можливо, саме в цьому і полягає краса їхнього творчого діалогу. Вони не повторюють одна одну. Кожна має власний голос, власну образність, власну манеру. Але обидві бережуть те, що отримали ще з дитинства, – любов до рідного слова і переконання, що поезія здатна робити людину світлішою.
Їхні життєві дороги розійшлися між Львівщиною і Миколаївщиною, але літературні дороги знову зустрілися – на сторінках книжок, у рядках віршів, у дитячому сміхові, у пам’яті про рідний край і в родинній пісні, яку вони й сьогодні співають на два голоси.
Дві сестри. Два голоси. Два різні поетичні світи – і одна пісня.
Мабуть, саме так і продовжується ця пісня: одна сестра підхоплює її своїм голосом, друга – своїм. У дитинстві вона звучала в батьківській оселі, а сьогодні продовжується вже в їхніх книжках, віршах і пісенних рядках. Різні голоси, різні дороги – але спільне звучання, успадковане від родини й назавжди пов’язане з любов’ю до українського слова.
Віра Марущак,
письменниця, журналістка, членкиня НСПУ та ГСЖУ,
голова Миколаївської обласної організації НСПУ