“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
Відомий український письменник Ярослав Ткачівський, який пише і поезію, і прозу (великі й малі оповідні форми), і поезії-пісні, романси, наповнюючи лірику й епос, крім інших, гумористичним чи сатиричним струменем, відзначений званням лауреата багатьох всеукраїнських, обласних і міських, а також трьох міжнародних літературних премій. Він постійно працює над словом… Так, не встигли читачі відійти від презентації двох талановитих книг – повісті «Хрестинин хрест» та збірки оповідань і новел «В обіймах крил» у 2025 році, як автор пропонує читачеві наступну – «Ординець».
Уже сама назва повісті інтригує, бо ж походить слово-заголовок за етимологією від поняття «орда». А якщо в центрі – криваві сторінки сьогоднішньої російсько-української війни, то ж акцент на походженні і природі російської ментальності – від орди, що передала московитам агресивність, жорстокість, садизм… У цьому переконується реципієнт, прочитавши цю невелику, але містку повість про сьогоднішні криваві злодіяння рашистів. Власне, тут доречно згадати книгу французького маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році», в якій ще в добу позаминулого століття він правдиво відзначив її сутність, проживаючи в ній впродовж майже трьох місяців: «Її зовнішньою політикою керують… внутрішній потяг орди завойовувати, підбивати інші народи, красти, мордувати, грабувати і панувати… Це ті самі внутрішні імпульси, які гнали колись на Європу монгольські орди».
Як бачимо, природа росії абсолютно не змінилася. Підтвердженням цього може бути й остання прижиттєва книга-дослідження Євгена Гуцала «Ментальність орди», окремі розділи якої друкувались і в 1993-1995 рр., а цілісно публіцистичні цикли за назвою одного із них були вже опубліковані після несподіваної смерті автора в тому ж 1995 році, пізніше (у 2007 р.) доповнені ще двома статтями, одну з яких письменник не встиг завершити. Глибоке осмислення й українським автором-шістдесятником російського менталітету в стосунках з Україною та іншими волелюбними народами базується на використанні (як і в вищезгаданого автора в межах тієї доби) побаченого, пережитого і написаного, опублікованого як європейськими, американськими, так і російськими ученими, письменниками, філософами, істориками, дипломатами, мандрівниками, генералами-загарбниками та ін., а також на основі фольклору чи творів колонізованих народів… І все це для глибинного осмислення чотирьохстолітніх відносин росії та України, а також загарбницької політики московитів до всіх криваво загарбаних і поневолених ними ж племен, народностей (якутів, бурятів, тунгусів…, народів Кавказу, національностей Туркестану, Чечні, Хівинського ханства та ін.). Адже Московія (…), «асимілюючи тюрксько-монгольські елементи, все більше та виразніше витворювала свій ординський – специфічно московський – менталітет, не могла не вдатися до тих прийомів ведення зовнішньої політики, до яких традиційно вдавалася Золота Орда» (с. 169).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Уже перші сторінки твору івано-франківського автора настільки вражають читача, особливо жіночої статі, яка, як відображено в повісті, терпить таку наругу, таке приниження, таку дикість ворогів, що далі читати важко, мусиш зробити перерву, щоб настроїтися на ментальні звірства московитів, тих, хто завжди вважали себе «старшим братом», хто крали цілі томи нашої історії, привласнювали наших найвидатніших українських діячів і творців, різними указами впродовж століть забороняли рідну мову, розвиток культури, переписували, фальшуючи, національну історію, художню літературу (досить згадати хоча б «Слово о полку Ігоревім») таким чином, щоб вивищити себе, щоб показати Україну й українців як другосортних, не вартих уваги…
І справді, повість «Ординець» на тлі нинішніх злочинних дій рашистів щодо багатостраждального нашого народу художньо переконливо сягає їхньої сутності й коренів ординського менталітету… Одразу ж варто зазначити, що у творі присутній чіткий стиль письменника, художника слова, а також Ткачівського-публіциста, який за фахом – журналіст. Ці два творчі наративи в симбіозі створюють цілісний твір, який показує справжнє нутро озвірілого ворога, що насамперед садистськи знущається над беззахисними матерями, жінками, дівчатами, дітьми…, а також, зрозуміло, над воїнами-захисниками та цивільними.
Центральною є сюжетна лінія молодого подружжя Поліщуків, Світлани-галичанки та Василя з Київщини, які познайомились і покохали одне одного під час її навчання в столиці в педагогічному інституті. Щасливий шлюб, народження Андрійка-первістка, заробітчанство Василя в росії, повернення додому і водночас початок війни та його загибель, як кажуть, на порозі дому – такі основні, на жаль, короткочасні й згодом дещо обірвані для одного з героїв сюжетні вузли, які вклинюються композиційно в текст, що починається і продовжується на тлі сатанинських оргій ординців. Врешті, це й не дивно, згадаймо статтю Є. Гуцала із «Ментальності орди» – «Оргія, або ж Ефект Мухомора» чи окремі листи Астольфа де Кюстіна, де відображено в усіх сферах російського суспільства в минулому суцільне п’янство всіх верств населення від царів до найнижчих верств: «Як результат тотального оп’яніння – атрофовано розум, волю, національну гідність, як результат – людське стадо, яке можна гнати будь-куди й будь-якими засобами» / 2, с.89/. А в контексті війни це «стадо», позбавлене всього людського, здатне лише задовольняти свої тваринні плотські, потреби, вбивати, нищити без жалю, без розуму, що й разюче відверто й оголено відображене у творі.
Реалістична основа викладу зображеного звірства окупантів, нелюдське ґвалтування й, справді, відтворено максимально детально й натуралістично. І хоч натуралізм як напрям літературний та загалом мистецький, як відомо, виразився в останні десятиліття ХІХ століття як у Європі чи в США, кожен із його яскравих представників чи окремих шкіл в конкретних літературах чи різновидах мистецтва тоді й згодом мав неоднакове його розуміння чи сприйняття сутності терміну. Але всі вони в основному сходились на протилежному відображенні натуралізму від романтизму та ідеалізму з акцентом на точному, майже протокольному відображенні життя, його спогляданні та біологічних аспектах. Власне, тут, опираючись на літературні енциклопедії, український письменник буває дещо ближчим до француза Е. Золя («змальована мною картина – простий аналіз шматка дійсності»), до німецького теоретика напряму А. Гольца («Мистецтво має тенденцію знову стати природою») чи польської письменниці, режисерки й акторки Г. Запольської, яскравої представниці національного натуралізму, яка піднімала табуйовані до того теми, звертала увагу на сексуальні інстинкти, взявши за епіграф до одного із своїх творів слова І. Красицького («Пиши, що бачиш, цнота правди не лякається»).
А ще Ярослав Ткачівський зумів відтворити найвищий рівень негативізму (у всіх дикунських, атавістичних, нелюдяних діях і вчинках, садистських статевих збоченнях) психології тупої, сірої маси, для якої головне – вбивати, нищити, ґвалтувати, що ми бачимо й чуємо і в щоденних важких новинах із фронту, не кажучи вже про безпосередньо пережите насамперед мешканцями східних і центральних територій України, меншою мірою – західних… Але це тягнеться не від сьогодні, а ще від часів успадкованого менталітету, де неймовірна жорстокість і садизм як царів (досить згадати тирана Петра І чи Івана IV-Грозного-Лютого, п’яного маніяка-настоятеля «великої п’яної обителі Русі» (2, с. 84), Миколи І та інших правителів і їхніх прислужників, сліпих виконавців шовіністичних й імперських наказів у всі часи епохи «збирання земель», (про яких докладно пишуть вищезгадані, кожен по-своєму, автори), врешті, й до нинішнього дня, коли однією з мирних умов росії є її прагнення забрати частину нашої території, і далі втручатися в наше життя, намагаючись усякими способами знищити незалежність нації, знову повернути її в лоно імперії. Адже природа імперії зла, на жаль, незмінна.
Назва нової повісті Ярослава Ткачівського «Ординець» найбільше вияскравлюється аж наприкінці твору, коли Світлана відчувала, що вона вагітна від котрогось із ординців, нелюдів, тому з цієї причини вирішила перервати вагітність, зробити аборт. Так її мрія й Василя мати ще дівчинку перетворилася на клубок невимовних переживань. І тільки з приходом у сни її коханого чоловіка, і який (як і вона – глибоко віруючі особистості, і це гріх – убивство, за християнськими постулатами) вважає, що не треба позбавляти життя дитину, яка невинна, Світлана приймає дуже складне рішення… За кадром залишається архіважливе питання: що переможе в характері цієї дитини, такої бажаної до війни, але не від рідного Василя, а від ординця-чужинця – генетика, спадковість чи виховання всім найкращим, що є в українській ментальності?
Друга, відмінна у стильовому аспекті відображення, частина твору, яка то переплітається з чисто художньою, то постає як документально-публіцистична, що доповнює і вкотре розкриває природну сутність рашистів-душегубів (п’ятирічний Андрійко від побаченого посивів і онімів; вони, ординці, ґвалтували, знущались, врешті, пострілом у скроню – одній співачці, перерізали горло – другій, прошили автоматною чергою – третю із славетного співочого тріо Коваленків, 22-річній воїнці відрубали руки до ліктів, а 9-річну дівчинку на очах батьків ґвалтували 11 ординців, випаливши на її грудях літеру «зет», після чого розстріляли всіх трьох; молоду снайперку ЗСУ, яка під час контузії потрапила до рук ординців, російські дикуни обмотали обидві ноги людини линвами, а кінці тросів прив’язали до потужних танків й розірвали дівчину живцем; страта воїна, котрому відрізали голову, а тоді танцювали навколо вогнища з цією головою свій сатанинський танець; чи облетіла світ звістка про розстріл беззбройного полоненого (порушено права полонених у час війни) Олександра Мацієвського, який встиг крикнути «Слава Україні!»… Невипадково йому в Грузії поставили пам’ятник, а в Німеччині на Берлінському мурі створений мурал з присвятою Мацієвському, чи в Ніжині планують меморіал загиблим із його постаттю в центрі. І таких прикладів із твору письменника, як художніх чи документальних, безліч. А вже вражаючих історій садистського поводження рашистів з полоненими, як з воїнами, так і з воїнками, котрі, як і попередні – в художній формі безчинства, а тут із повідомлень теленовин «Суспільного» чи іншого виду журналістських розслідувань, котрі неможливо без хвилювань читати, не перелічити… Всі вони спонукають згадати знане, прочитане чи пережите про природу багатовікового, вічного нашого (і не тільки) ворога, для якого не існує (за їхньою природою) розуміння боротьби за волю, свободу, національну незалежність та ідентичність, рідну мову інших народів.
Русня ніколи не жила і не дотримувалася законів «правової держави західного зразка» (Л. Масенко), щораз порушуючи і зараз міжнародні домовленості. Тому невелика за розміром, а містка за художнім узагальненням повість «Ординець» із вкрапленнями документальних та журналістських джерел, вражає відтворенням сьогоднішніх реалій російсько-української війни, котрі базуються на негативних складових російського менталітету, що спостерігалося не тільки в минулому, але й сьогодні, а також неминуче буде продовжуватись і в майбутньому, допоки існуватиме імперсько-шовіністична росія та її загроза для Європи і світу.
Марта Хороб,
кандидатка філологічних наук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.