Молода українська письменниця Єва Вайда, яка у 2024 виїхала з окупації на Волинь, розповіла nv.ua про життя в Луганську та творчі плани.
Єва Вайда — молода українська письменниця з Луганська, яка понад десять років прожила в російській окупації. Після 2014 року її місто змінилося до невпізнаваності: обстріли, підвали, зникнення людей, тотальна пропаганда і постійний страх за власне життя.
У Луганську вона почала писати свій перший роман українською мовою. Про рукопис знали лише її батьки через небезпеку. Для Єви це стало особистим актом спротиву.
У 2024 році родина виїхала з окупованої території, забравши лише одну валізу й переноску з кішкою. Наразі Єва Вайла живе на Волині, її дебютний роман Він буде поруч уже вийшов друком, а сама письменниця працює над новими історіями, які хоче принести в українську культуру.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В інтерв’ю NV Єва розповіла, як під час написання до неї прийшли так звані «правоохоронці».
«Я пишу цю оповідь — і тут стук у вікно. Уже вечір, темно. У мене був друг, який іноді заходив, і я подумала, що це він. Але це був не він. Я виходжу — стоїть людина у формі, з автоматом, і простягає мені якесь поліцейське посвідчення. І перша думка: „Ну все, до побачення. Моя пісенька закінчилася“. Але виявилося, що там стався якийсь злочин і мені треба було бути понятою. Та в ці кілька хвилин, поки я не знала, чого від мене хочуть, я розуміла: у мене, блін, на ноутбуці відкритий текст українською. Якщо людина просто зайде — усе», — розповіла письменниця.
В окупації родина Вайди весь час жила поблизу підвалу через постійні обстріли: «Ми одразу перебралися в підвал і буквально весь час жили або біля нього, або в самому підвалі. Там і ночували. У мене була така поличка, де раніше стояли банки із закрутками — огірками та помідорами. Відстань між полицями була, мабуть, сантиметрів сорок. І ось на цій полиці я спала два місяці».
Дівчина наголошує, що проросійські бойовики обстрілювали з різних куточків Луганськ, а потім розповідали, що це все нібито робила Україна. Втім справжній жах почався тоді, коли обстріли припинилися, і почалася повноцінна окупація.
«Пам’ятаю, як у 2015−2016 роках почали безвісти зникати люди — дуже багато людей. Виходиш на вулицю, а на тебе з кожного стовпа дивляться обличчя: „Зник безвісти“, „Зникла безвісти“. І ми з батьками все ж таки розуміли, що відбувається. Оце було страшно», — розповіла Єва Вайда.
За 10 років окупації родина письменниці зберегла проукраїнську позицію: «Ми чекали, що Україна все одно прийде. Збиралися зі своїм оточенням, думали, які пироги пектимемо, коли нарешті прийдуть наші хлопці. На той момент ми ще чекали. А потім, у 2016 році, зрозуміли, що все затягується».
Саме в окупації Єва почала писати свій перший роман.
У 2024 році дівчині стало страшніше жити в Луганську. Вона боялася, що її позицію викриють, а потім депортують в Сибір.
«Залишатися там стало значно страшніше, ніж просто все кинути. Одна валізка, переноска з кішкою — оце й усе, що я змогла взяти із собою», — розповіла Єва.
Вона зізнається, що після десяти років окупації її почали дивувати буденні для українців речі: «Усього, що з’являлося в Україні після 2014 року, у Луганську не було. Життя там як застигло у 2014-му, так і залишилося. Тому, коли ми переїхали… Ми, знову ж таки, були як дикі люди. Коли мене вчили користуватися касою самообслуговування, для мене це було: „Нічого собі, яке досягнення!“ Або всі ці застосунки аптек, коли не треба бігати по всьому місту й шукати якісь ліки: відкрив застосунок, подивився, замовив, порівняв ціни. Здавалося б, дрібниці, але таких дрібниць було дуже багато. А в Луганську їх не існувало».