“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
Відтоді минули 63 роки. Не скажу, що незчувся, як вони промайнули. Про швидкоплинність часу базікають здебільшого ті, хто не має уявлення, як це – пропити зарплату і чекати наступної.
Так от, 63 роки тому я закінчив восьмий клас. Бил мєсяц май. Наша класна, Антоніна Яківна, царство їй небесне, з приводу видачі нам атестатів про неповну середню освіту влаштувала свято. Ні, про ресторан «Весна» не йшлося. Це значно пізніше з’явився звичай організовувати бали та колективні поїздки в Почаївську лавру з приводу закінчення дитиною дитсадка чи четвертого класу школи, а вчителькам і вихователькам дарувати набори емальованих каструль і білоруськє бєльйо.
Антоніна Яківна повела нас у дендропарк, великодушно дозволивши бути без остогидлих піонерських галстуків. Дендропарк був такий же юний, як ми, – його заклали попереднього року на октябрьську. Дерева були не вищими від мене, а я був з однокласників найнижчий. Але чортове колесо і автодром вже діяли. Ми каталися і кушали морожене та біляші. Я й друг на прізвисько Гончар, готуючись до оргії, здали пляшки, які напередодні назбирали в цьому ж дендропарку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На пікнік я вбрався в ублюдочну, без рукавів, футболку із написом «Кременчуг» і відповідним гербом – іншої не мав. Це все одно що тепер носити куртку з написом «Мівіна» на спині. Футболка про Кременчук, де я тоді ще не бував, серйозно зіпсувала моє дитинство. Старші пацани, помічаючи мене в ній, неодмінно казали: «Слиш, ти, Кременчуг, сбєгай за сігарєтамі». Мені давалися 50 копійок, на які мав купити «Родопи» чи «Стюардессу», – таким, як я, шмаркачам, продавщиці без зайвих запитань отпускалі отруту, нібито для батька чи статевозрілого брата.
Антоніна Яківна дивилася на нас з неприхованим жалем. Печалилася вчителька не марно – не уявляла, як влаштуються в житті такі придурки, як ми. Після трьох біляшів по 19 копійок мого друга Гончара трохи знудило, і він розлігся на галявині. У такому положенні йому спало на думку наскубти трави домашнім кролям. Гончар зняв сорочку і заходився рвати в неї дармовий мишій. Антоніна Яківна, побачивши це, наказала припинити наругу над природою, згадала й про Червону книгу (так ми й повірили!). Пікнік закінчився. Декого з його учасників після того я не зустрів жодного разу. Жодного!
Після восьмого класу мене навіщось залишили в школі – перевели в дев’ятий. До цих пір не втямив, кому це було потрібно. А більшість моїх тодішніх друзів вчинила, як велів плакат у шкільному коридорі: «Дорога верная у нас – из школы в ПТУ, из ПТУ в рабочий класс». Згодом робітничий клас втратив позиції суспільного гегемона, але мої товариші принаймні здобули в петеу професії, з якими не здохнеш з голоду.
Буває, побачу на ринку такого ж, як сам, дєдушку, і таким рідним здається його обличчя! «Стасік?» – питаю в надії, що зустрів кореша, якому в четвертому класі дав почитати «Загублений світ», та й з кінцями. «Ви обозналісь», – чомусь сердиться дєдушка. «Ізвінітє», – кажу, а Стасік ще довго не виходить з голови. Стасік, якому вдавалося робити найстрибучіші паперові жабки. Де він, гад, запропастився після восьмого класу? Чи й він зазнав проблем з алкоголем? А алкоголь з ним? Чи не турбує підшлункова? А поперек?
А головне, чим Стасік заробляє на прожиття? Шоферує, як і більшість моїх друзів з далекого дитинства, чи доріс до завгара й у сорочці зі стрілками на рукавах красується на дошці пошани своєї автобази? Чи спромігся на власний бізнес – приміром, похоронний – і брав участь у програмі «Купуй кіровоградське», заробив на скромну «Тойоту Прадо», висувався в депутати райради з гаслом «Працюю на результат»? Чи, може, кинувся в тіньову економіку – займається пересувною, з власного бусика, торгівлею овочами? Якось мені здалося, що то був Стасіковий голос з гучномовця: «Кар-то-шка! Ка-пу-ста! Па-мі-до-ри!» Сподіваюся, Стасік теж згадує мене і розказує онукам, що в дитинстві водився з недотепою Вітькою, який не вмів чіпляти запалені сірники на стелі шкільного туалету. А як я міг навчитися? Стасік же не пояснив мені, що перед тим, як піднести сірник до стелі, в те місце треба плюнути. Утім, у мене в роті ніколи не збиралося стільки слини.
Зате Панаса, з яким теж протирав штани до восьмого класу, я бачив дорослим аж три чи чотири рази, і один з тих випадків став незабутнім. Панас – це прізвисько, і глибоко помилитеся, якщо припустите, що він захоплювався Панасом Мирним або був схожий на Панаса Саксаганського. Позбавлені фантазії, ми давали одне одному прізвиська, які ніяким чином нікого не характеризували. Це були похідні від прізвищ: довгі скорочувалися, короткі подовжувалися. Буряченко став Буряком, Гончаренко – Гончаром, Гончар – Ганчіркою, Панасенко – Панасом, Горобченко – Горобцем, Комащенко – Комахою, Крупський – Крупою, Зайченко – Зайцем, а Шпак – Шпаківнею. Ніхто ні на кого не ображався. На імена одне одного називали вкрай рідко, та й вчителям для ідентифікації учнів було достатньо прізвищ.
Панаса на ім’я не називав ніхто. Він вчився на двійки й трійки з мінусом, але в нас, його однокласників, з цього приводу до нього не виникало ніяких претензій. У тодішньому школярському середовищі академічні успіхи не вважалися великою чеснотою, радше навпаки. Панас давав привід для загальних кепкувань невиразною мовою і неохайним виглядом, приторным запахом сечі. Підліткова сеча – це не гомерівський нектар. Але на так званих творчих зустрічах престарілих поетів і поетесок пахне гірше.
Утім, Панас, здається, прихильності однокласників і не потребував. Він вів подвійне життя. Ми бачили, як до нього підходили пацани з інших класів, вони зналися по мікрорайону. Називали ті хлопці його Мамаєм – очевидно, через вузькі очі. Мамай користувався у своїх колах повагою завдяки старшому братові, авторитетному на районі. Одного разу ми запишалися своїм Панасом. Сталося це невдовзі після того, як у нашій школі опинився Вадік Зіма.
Вадіка перевели до нас через страйк, які оголосили вчителі школи, де він навчався раніше. Вчительство заявило, що відмовляється сіяти розумне, добре й вічне, поки в школу матиме право заходити Зіма. Хоча він ту школу не дуже й балував увагою, приходив на перший та останній дзвоники та ще кілька разів, і щоразу учиняв щось таке, що викликали міліцію. Вадік мав мотоцикл «макака» і славу каратиста.
У нашій школі Зіма продовжив поводитися як домінантний павіан. Звісно ж, звернув увагу на нашого Панаса і не втримався від спокуси копнути його під зад. Панас стерпів, але коли Вадік ударив ще раз, скрутив кривдника і повалив на підлогу. Вадік ледве вибрався з Панасових обіймів. Витираючи бруд на одязі, Вадік впівголоса матюкався, а ми дивилися й раділи кінцю його каратистської слави.
Уявлення не маю, яку професію здобув Панас в петеу. Можливо, вивчився на муляра. Можливо, на кранівника. Але точно не на майстра з ремонту телевізорів. Вірю, що свою справу він знав і був дурний до роботи.
Повернувшись з війська, я зустрів Панаса. Він теж щойно відслужив і був у парадній формі солдата радянської армії. Навіть погонів не зняв. Погони були чорні, танкістські, та й вигляд у парадки був такий, ніби Панас щойно виліз з-під Т-72. Тоді я уперше назвав його Віталькою – все-таки дорослі вже. Розмова була недовгою. Згадали, коли й за яких обставин зустрічали інших однокласників. «Бачив той год Зайця. На стройці вкалує». – «А я бачив Шпаківню. Розійшовся зі своєю».
Минали роки, і зрідка я бачився з Панасом. Він був у все тій же солдатській парадці, ще дужче засмальцьованій, але вже без погонів. Остання зустріч трапилася років з десять тому. Здибавши на вулиці іншого однокласника, Комаху, я піддався на його пропозицію випити пива. Пивом не обійшлося, згадували, як у шостому класі взимку тягали один одного шкільним подвір’ям у ванні, знайденій серед брухту, як у сьомому на великій перерві бігали за три кілометри в магазин «Олімпієць», щоб купити гру «15», як у восьмому в посадці біля теперішнього кардіодиспансеру вперше спробували «Золотої осені».
Згадали й Панаса. Комаха запропонував його провідати і запевнив, що знає, де він працює. П’яненькі, поїхали 124-им автобусом на балашівську промзону. Ледве відбилися від собак, які тічками охороняють свої «Кіровоградстройснаби» та «Укрнасоси». Нарешті знайшли потрібне підприємство.
– Кого нада, рєбята? – запитав мужик на прохідній.
– Панаса. То єсть Панасенка.
– Нема тут таких.
– Ну, Панасенка Вітальку. Однокласник. Грязний такий. Може буть в солдатськой парадкє.
– А!!! Так це ж Кузьміч!
Вартовий кудись зателефонував, і згодом до нас вийшов Панас. Він був не в парадці, а в засмальцьованому зеленуватому плащі – ну чисто тобі Кузьміч з відомого фільму! І такий же довготелесий!
Комаха висунув йому претензії. Мовляв, що ж ти, братуха, докотився до того, що на роботі не знають ні твого імені, ні прізвища.
А той дивувався, що ми в не в курсі про його теперішнє найменування:
– Тут всі кажуть на мене «Кузьміч». І ви сказали б «Кузьміч», мене б бистро визвали…
Через кілька років я дізнався, що Кузьміч помер. Нехай же йому на тому світі буде краще, ніж на цьому.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.