“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
УСЕ, ЯК ВЖЕ БУЛО
Усе, як вже було колись.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До нас.
І темрява –
комусь тісна, комусь простора –
у атомі сконцентрувала час.
Вона вже не запитує у нас:
«Котора?»
Не Бог і не Прокруст,
а таки хоче вкласти
нас в малогабаритний мир,
у дрібку просяного щастя.
Про нас все знає
лише смерть безсмертна:
хто тут Пілат, хто кат, хто жертва.
Вона сьогодні не лякає нас –
вона сьогодні не дає нам вмерти.
ПОЛОН
Кат рибку золоту
з гачком в губі тоненькій
собі на втіху кличе сазаном.
* * *
Грудень у грудях. Сніги, мов бинти,
мов стрептоцид на рани.
Руїни стараються нас зберегти,
бо помирати нам рано.
Як гільця весільні, під льодом гілки…
Лишаєм любов на потім:
попереду будні страшні і гіркі:
наша робота – скорбота.
Свята прогортає худий календар.
Розсипали зорі пшеницю,
і повня бліда, наче смерть,
поміж хмар
вгорнулася в плащаницю.
* * *
Зоря чи зграйка снігурів
вже заглядає в шиби.
Тоненькі цівки диму з димарів.
У свіжих ополонках на Дніпрі
з-під криги диха
й не надихається риба.
Учора тут ревла пурга
(вчувалося – ракети),
а зранку – королева снігова
і її білий караван
на пів планети.
* * *
Коли грудневі дні зійшли на пси
(у темряві сніданки і вечері),
а ти – ще пролісок,
ще німфа Боттічеллі,
з любові вся, вся із води й роси,
то темрява – еге ж – не докучає,
веселий пес попереду біжить,
й здається, що тобі
ще жити й жить,
що скибку місяця тонесеньку до чаю
можливо в чашці
порцеляновій зловить.
СПОГАД
По сивій в косах волосині
мчить спогад на санчатах в юний грудень,
де білий сніг вечірній – синій-синій,
й стрибає пес від радості на груди
і язиком, мов наждаком, – у губи.
СІЧЕНЬ 2026 р.
Піксель вицвів.
Вигорів, ніби трава.
Зима розстелила свої простирадла.
Фригідна і хижа, мов хвижа,
розляглась на пів світу «Даная».
Насупився ліс посивілий:
унадився клятий ворог –
йому ППО не завада.
Собічить чуже.
Скипень трощить усе.
Життя, наче скло, крихке.
Дерева – як полонені,
полонені – наче дерева:
не соромляться наготи.
Пряморосла тополя
осяйній погрожує повні
срібним своїм «кинджалом».
Продихаю ополонку на склі, –
може, повня пірне
до моєї вцілілої хати.
* * *
Немає хати: сам на сам
залишилась на поглум ворогам,
як і старенька вишня,
як церква дерев’яна біля гаю.
Прощає все Всевишній
і ворогам, і нам,
що пам’ятають все і
НЕ
прощають.
ОПІВНІЧНА МОЛИТВА
Метро перештовхається і засне.
Байк проспектом простугонить,
як ракета,
розбудить і страх,
і болючу пам’ять,
й урбаністичну ночівлю
гракíв у скверах.
Кромішна тьма упаде на лікті
в молитві: поквапся, Боже,
у розжебраній на хабарі Україні
розливає кров нашу
військо вороже.
Упівзими промучились віра й надія.
Насип зі Своєї пригорщі в душу
хоча би жменьку любові.
* * *
Молився Богу.
Торував дороги.
Не все омріяне вдалося й відбулось…
Але
хіба надія обіцяла тобі щось?
* * *
Березень.
Переселенці заздрять птахам.
* * *
Весна.
Землю уперше цілують лошата.
Хтозна,
чи дочекаємося зими,
чи доживемо до свята…
НЕСПОДІВАНА РАДІСТЬ
Олександру Букатюку
День почався
з непочатої ще води,
зі співу шпаків,
з молитви натщесерце
і відгуку Бога на неї
голосом друга:
«Їду на фронт через Київ –
зустрінемось на вокзалі?».
Цей день увесь з дисонансів:
зойк – замість слова,
спів шпаків і – виття сирен
упоперед шахедів,
спів дроздів і –
густа, наче кров, тривога,
спів синиць і –
прокльони навпересіч ракетам,
радість зустрічі
з другом на хвильку і –
зламаний усміх прощання
на всю війну.
У небі не журавлів –
шахедів клин.
Ми встигли
лиш раз обійнятись,
й одразу ж – на прощання –
удруге.
Сльоза важка, наче ртуть,
покотилась уже навздогін.
УРБАНІСТИЧНА ТРАГЕДІЯ
Зима його, малого, не вхопила.
Покликав березень
до скверу Гончара,
де вдень дідва гуляє й дітвора,
де тане швидко, наче лід, хандра,
де голуби від сонця очманіли.
Як з гробу кришталевого принцеса,
прокинулась весна.
Із їжаком
у комендантський час,
у небезпеку,
гуляють Києвом удвох.
Ох!..
Уранці біля велотреку
на шинах мерседесу запеклася кров.
І біля їжачка
розсипав хтось тюльпани…
ЗАГАДКА З ПІДКАЗКАМИ
Я люблю це слово.
Три його приголосних
і одну голосну ховаю за щоку,
мов чотири кавових зернятка.
Чотири літери, а слів – наче маку:
тигр, грим, грім, грюк, град,
грак, гріш, гріх, Гріг,
Енгр, грог, грек, грам … –
ні, його тут немає,
хоч в одному із них є усі літери.
Коли вимовляю його подумки,
чорний шоколад тане на язиці,
мов ескімо у спеку.
«Р» застрягає в горлі й муркоче
баритоном Армстронґа,
бентежить душу і тіло,
телепортує в юність…
Три приголосних,
одна голосна і –
спека та спрага,
рик лева,
грім з чорної хмари,
страждання…
Історична ганьба
ув’язнила це слово.
Скажи його, друже,
звільни від кайданів.
З ЖИТТЯ КОМАХ
Немов у молитві глибокій
затерпнув, застиг богомол:
в ненатле й жорстоке око
спіймався йому махаон.
А серця – ні справа, ні зліва.
Вінчається зло із добром.
Гетсиманські дозріли оливи.
Назвався любов’ю содом.
ХРЕСТ
Горизонталь + Вертикаль
Олег + Ольга
Вертикаль + Горизонталь
= нести цей хрест усе життя
* * *
Миколі Антощаку
морок
безсоння мов Бахмут
хіба тут заснеш
з голосом «Циркону» хмари
зливи як січень 2026
протікає душа
а очам нічим плакати
сіль розсипають
на рани
пальці не вивчали Брайля
а читають
ось каремат
прив’язаний до валізки
пляшечка з йодом і валідол
плитка серотоніну від «Рошен»
ось врятована збірка Антощака
тут кожен вірш
як чорний кіт у мороці блекауту
не встигнеш і зрозуміти
звідки біль звідки кров
* * *
Поезія – свіча саможертовна.
* * *
Усе, що у душі поета визрівало,
плекалося в думках, у світлих мріях,
Хомі, аж доки пальці в рані не нагріє,
завжди, завжди,
завжди цього замало.
* * *
По телевізору війна, війна,
що із епох в усі століття
й до сьогодні пересипає,
мов пісок в клепсáмії,
людські кістки:
кіннота ассирійців, перси, греки,
важкі гармати і шаблі османів,
мечі і срібні обладунки тамплієрів,
і глáдіуси легіонерів римських,
концтабори фашистські,
концтабори російські,
і попіл Хіросіми й Нагасакі,
шахеди і ракети балістичні…
У безчасся,
у доісторичний морок
іржавим цугом преться ворог,
лишає по собі
лиш мертву землю,
криваві, пошрамовані кордони
і небо кольору бетону.
Але у померках окопів і підвалів
нам сняться не кати російські,
а пляжі золоті, блакитне море,
зелений степ і урожайні зливи,
крик немовлят
і ластів’ята в гніздах,
й уривки п’єс,
поставлені Уривським.*
_______________
*Іван Уривський – театральний режисер,
лауреат Шевченківської премії
* * *
Розстрибались кози –
на погожу днину.
Прилетіли оси
їсти жовту диню.
Їсти жовту диню,
куштувати грушки,
абрикоси, сливи
й кавуни у смужку.
Грушки куштувати,
літо проводжати,
бо було це літо
нам усім за свято.
А маленька бджілка,
бджілка-попелюшка,
приміряє квіти,
наче капелюшки.
Приміряє квіти –
не бронежилети.
Певно, від військових
знає всі секрети.
* * *
Кукурудзи ще няньчать сповитки чубаті,
квасолька визріває до «рябих корів»,
хоч в селах меншає дідви і дітлахів,
хоч ближчає москальське «ати-бати».
Але товчеться в полі русий сонях
і половіють жито й пшеницí,
росте капуста головата, і зайці
не думають про зиму й полігони.
Війна розсипле не лише пшеницю
на прожиття гракам і крукам,
а й кості ворогів – вже як сторицю,
як науку
всім «браттям» довгоруким.
* * *
Озерце в жмурах, верби в дрижаках
і крадькома біля багать вже – юна осінь.
Невтомні ховрахи
щоками все щось носять й носять.
А вересень в медалях й мідяках.
Спіймало мишу лисеня уперше.
У туманáх поміж високих трав
блукає неприкаяний кентавр,
а може, безголовий вершник.
* * *
З Хрещатика каштани кароокі,
мов підлітки з останнього уроку
(от діти бісові, «шалтай-болтай»!)
втекли в ботсад, у рукотворний рай.
У вчительки ж зламається брова…
Ну і нехай!
Там осінь з ябками червонощока,
там в швидкоплинне щастя заглядає око –
там все живе! Тобі там завжди раді,
аж світиться душа
крізь тіло виноградин.
* * *
Сурмлять сирени, наче єрихонські.
Рядно стерневе мокне під дощем.
У хаті пахне хлібом і борщем,
і син – іще живий –
на фото під плащем,
у профіль –
імператор Македонський.
А смерть його,
немов чужа дружина,
ховається від погляду мого.
Ох, скільки їх, синів, уже лягло
у царствене її багно,
у крижані обійми домовини…
* * *
Нас, норовистих, осідлала старість.
Хоча імперію не занесло піском,
та янголя дитячим голоском
вже проповідує во ім’я зла любов
(чи – другу щóку,
чи – безкарність).
ВДАЛА РИМА
Смерть заціпило на числівнику 200.
Яке в біса 200!
А куди ділися ще чотири нулі?
І тут корупція?!
Ти вже не боїшся
смерть називати смертю?
Чи боїшся?
Щоб побороти страх, кажуть,
треба йому подивитися в очі –
шукаю риму до слова «смерть»:
поезія отверзає уста
й після смерті
і ноосфера росте,
мов сяйво північне.
На душі торішньо
вже років п’ять.
Перекотиполе і те
підірвалось на міні.
Смерть, смерть, смерть…
Але в Адама ребро відростає,
наче хвіст у ящірки.
Знайшла, знайшла:
«ВЩЕРТЬ»!
Стовідсотково – в яблучко!
Смерть – вщерть…
Чому, Господи, радість моя
тепер така ущербна?
ОДНА З ВЕРСІЙ
Самогубство – як самозахист…
* * *
Усе минає.
Не старіє тільки смерть,
майстриня обертати все
в пісок, у порох, попіл, дерть…
Вона в музеях
береже свої скарби античні:
мечі, корони, скіпетри
і кості мастодонта…
Для неї не така уже й
безмірна вічність,
що умістилась в усмішці
Джоконди.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.