Рецензія на колективний роман-печворк «The Mysterious Ten II» («Містична десятка II»)
Колективний роман-печворк «The Mysterious Ten» вирізняється на тлі всіх інших подібних проєктів («Босорка», «Врятувати Білобога», «Коронація слова»), позаяк не є завершеним цілим, а продовжує залучати авторів у більш розширеному, міжкомандному й абсолютно новітньому для печворківців форматі «батл». Звісно, можна згадати «Босорку», яка продовжила свій розвиток уже в інших жанрових моделях – колективних п’єсі-печворк і сценарії-печворку. Під час створення кожного зі згаданих текстів, ініціатором і розробником концепцій яких є прозаїк-сатирик Сергій Батура, вочевидь, побутував змагальний дух між співавторами, однак, думається, він лишався прихованим. А ось батл – це вже відкритий формат літературного суперництва, коли залучені дві команди і у висліді одна з них буде переможницею, а інша – зазнає поразки. Більше того, не обходиться й без серйозного виклику, адже ці команди мають різний кваліфікаційний рівень – збірна письменників України (зокрема й члени НСПУ) і так звані рекордсмени (учасники попередніх проєктів, визнаних літературними рекордами). Останні здебільшого не поступаються «професіоналам» – навпаки перевершують їх за градусом відважності (безумства – в позитивному сенсі цього слова), експериментаторством, переможним азартом.
Як авторка рецензій на три колективні романи-печворки («Врятувати Білобога», «Коронація слова», «The Mysterious Ten») можу стверджувати, що Сергієві Батурі вдалося сформувати так званий кістяк авторського колективу, де кожен(на) автор (ка) – індивідуальність зі своїм стилем письма та власною оригінальною візією. Тож, попри чітко прописану концепцію, С. Батура не позбавляє авторів свободи творчості. Так розширюються тематичні горизонти. Хоча на тему війни накладено мораторій, вона, однак, проступає.
Колективні тексти команд №1 і №2 об’єднані прологом С. Батури («Квася і Миколик»), який так само відкриває «стартовий» варіант «The Mysterious Ten». Традиційно саме тут, у пролозі, художньо оформлена концепція проєкту; заразом пролог слугує прикладом художньої моделі. Разом із тим преамбула С. Батури може претендувати на цілком самостійне оповідання, яке має право функціонувати осібно без прив’язки до інших текстів. Зрештою, таким правом наділяється кожен із введених до колективного роману-печворку авторських текстів, прикметних оригінальним стилем письменника-співавтора.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Квася і Миколик» – утілення вже впізнаваної сатиричної манери С. Батури. Квася, або Квасолина, – ім’я пані середнього віку, яка перебувала у тривалих пошуках претендента на її руку й серце. Помічну функцію виконує мати: подібно до Терпилихи переконує доньку вийти заміж за соціально вигідного кандидата – Миколу, власника пекарні. У статусі дружини Квася навіть перевершує корисливу матір, а конструюванням сценарію на тему «Як позбутися череватого чоловіка» – професійних аферистів. Щоправда, у зв’язку зі стиранням рубежів між світами (реальним і потойбіччям, дійсним і містичним) Квася проходить неочікувану і стрімку еволюцію. С. Батура насичує текст сатиричними маркерами – топонімами (село Пахучі Кульбаби), автонімами (Квасолина Піндюрка і Микола Буханець). А також виявами ґротеску: «І без того страшенне лице змученого недоїданням Миколи замурзалося їжею, а зіркаті оченята бажали проковтнути все. Звісно, вайлувата свинка не звернула уваги на помпезність лицарської зали з її фігурним паркетом, стелею в малюнках, обладунками героїв минулих часів і меблями справжніх аристократів». Здається, що може перевернути світ цих обох, але автор через введення привида Марії дарує шанс героїні еволюціонувати – і вона підхоплює цю можливість, яка трансформує взаємини між подружжям і дає надію на хепі-енд. Окрім того, у пролозі окреслено ключові пункти екскурсійного маршруту, наділені легендарністю, містичністю, історичністю, міфологічністю, запропоновані співавторам на вибір як привабливі для них локації, довкола яких можна продуктивно вибудовувати сюжет.
Композиційно колективний текст другої команди (Team II) складається з прологу («Квася і Миколик» С. Батури), 21 оповідання різних авторів та епілогу («Фінал “медового місяця”» Тетяни Шпак).
Розлоге оповідання Юлі Полісянки (Юлії Сільчук) «Привид Оксани» під номером один ніби «виростає» з прологу, адже за вихідний епізод у ньому взято сцену бенкету в Підгорецькому замку за участі зголоднілого Миколика, який не на жарт перелякав усіх гостей – учасників туру. Навіть якщо на початках ім’я Миколи Буханця редуковано, згадка про дивного чоловіка, який «“мов з голодного краю”, притьма змітав з тарілок усе, до того ж просто перед носом гостей-туристів», прямо натякає на схрещення текстів. Перегуком із прологом можна вважати Василя й Оксану як молоде подружжя. Спершу здається, Ю. Полісянка імітує сатиричну манеру С. Батури, проте насправді її оповідання пронизане оригінальними стильовими прийомами, зокрема трансформованими фразеологічними й метафоричними зворотами, а за гостротою іронії навіть перевершує автора концепції: «хай ідуть качиним ходом усі їхні забобони, правила й перестороги»; «квадратоголовий остолоп»; «Місто, в яке раптом, мов гострий ніж у гарячу хлібину, врізалася таксівка»; чоло «аж засвербіло від сили-силенної думок, що роїлися в його голові, мов злі бджоли»; «де це видано, аби її величність Слабка Половинка Людства […] керувала чоловіком, мов погонич хирявою конякою?». Окремий пласт становить стилістично знижена лексика, що «оживлює» текст, надає йому додаткового емоційно-експресивного забарвлення: «однією дупою на два базари»; «Без праці нема гівна в сраці». Підозрюємо, що це не авторські неологічні утворення, а, зокрема щодо другого прикладу, пародійні трансформації традиційної прислівної моделі «без труда нема плода».
Комунікативна і поведінкова моделі Василя й Оксани попервах демонструють генлерну диспропорцію: має місце відверте знецінення молодим чоловіком не лише своєї дружини, а й загалом жіноцтва: «Ти трохи цейво… Ненормальна? А чи прикидаєшся?»; «Не те що він хотів цілуватися… Просто твердо знав, що рота бабі (байдуже, молодій чи старій) найкраще закривати саме таким методом»; «передражнив Оксанку наречений»; «І не моя – а таки твоя… Відьмою була… – Василь голосно сплюнув на підлогу, а потім замислено розтер вологу носаком правого черевика. – А ще, кажуть, і матуся твоя, цейво, мітлу у підпіччі ховає…». Буквально кожним словом і кожним жестом Василь глузує над дружиною, причому не йдеться про доброзичливе висміювання – навпаки: власне іронія вивершується до сарказму. Усе це підбурює надію, що Оксана рано чи пізно прозріє й не дозволить Василеві остаточно знецінити себе. Хоча хтозна… Адже вона проговорює, а відтак визнає ігрову модель: «все, про що я тебе вкотре прошу, це просто зіграти роль… Роль нормального нареченого, Василю».
Як на мене, такі традиційні, ще з фольклорних часів, імена дисонують із безцеремонністю молодика. Зароджується інтрига, яка дедалі наростає: як довго триватиме цей аб’юз? Чи вистачить Оксані рішучості й сили розірвати взаємини? А може, насправді все навпаки і джерелом загрози є не Василь, а Оксана? Коли все чітко диференційовано, роздано оцінки персонажам, раптом перед Василем може постати привид Марії, який породить сумніви не лише в душі героя, а і в душах читачів. Вимовною є символіка числа «3»: три дні після одруження, три місяці побачень, три музеї…
Маршрут Василя й Оксани пролягає відразу з Підгорецького замку (Львівщина) до Луцького (містичне суголосся топонімів за першою літерою «л» – включно зі замком Любарта), хоча Василь сподівається втрапити до Вінниці. Однак несподівана трансформація Оксани (застереження привида спонукає молодого чоловіка бути особливо пильним і спостережливим, щодо дружини зокрема) щоразу дарує пасажі. Ніби й відбувається все у реальному вимірі, а моторошне відчуття не полишає – навпаки загострюється. Та й гендерні ролі суттєво трансформуються: «Мовчччи» – «згоди твоєї мені й не потрібно» – «мііій медовий місяць» – «волію провести ці сім днів так, як хочу Я» (Оксана); «Угу!.. — мимохіть вирвалося у Василя, який за життя звик погоджуватися, особливо з думками сильних жінок». (Дивно, адже на початках молодик абсолютно не видається аж таким покірливим і підвладним – радше навпаки, про що вже йшлося вище.) І навіть приймає пропозицію дружини ночувати не деінде, а в музеї Книги…
Так звана перша шлюбна ніч розростається на кілька локацій: за музеєм Книги – музей Зброї, на часопростір якого «накладається» музей Дзвонів (алітерація на «з» генерує ефект суголосся). Так само перетинаються християнський і демонічний, земний і потойбічний виміри… Прадавня модель макрокосму (прав – яв – нав) реорганізується: рятівне світло, виявляється, може виходити спіднизу – з люка… Та чи справді воно рятівне? Вочевидь, потойбіччя охоплює два ареали. Більше того, важко розрізнити, де гра, де правда, де сценарій, а де оживлена легенда, де спасенне, а де потойбічне світло… Зрештою, на що здатна жінка, аби довести чоловікові потенціал Любові: «довготерпить, […] милосердствує, не заздрить, […] не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи […] не перестає!» (з Першого Послання апостола Павла до Коринтян, 13:4-8).
Оповідання Вікторії Мірошниченко (псевдонім чи то нікнейм – Smart Owl) вже назвою («Шепіт могил») не лише інтригує, а й породжує моторошні відчуття. І недарма. Івано-Франківськ. Кладовище з вампірами – як обрана авторкою з 10-ти містичних пунктів локація. Дві молоді пари: Соломія й Ростислав, Аліна й Марко – постають мисливцями за гострими відчуттями. Спершу вони опиняються в занедбаному родинному маєтку польського військового офіцера Константина Спузяка, який авторка описує досить докладно. Утім, хлопцям бракує адреналіну – й вони ініціюють візит до цвинтаря. Ба більше, задля лоскоту нервів Ростик пропонує ввійти у склеп, де виявляє порожню труну… Детальні описи кривавих сцен дають підстави добачати в тексті ознаки горору чи навіть його піджанру – сплатеру (splatter). Різким контрастом до атмосфери жаху постає нічна гармонія: рівне і ясне сяйво місяця, зірки, що тримають «небо в рівновазі»…
З усіх чотирьох друзів увиразнюється Соломія, тож саме вона оприсутнюється головною героїнею. Зрештою, чи справді має місце дружба чи тим паче любов, коли найближча людина готова пожертвувати тобою заради збереження власного життя? Авторка не все проговорює, ніби спонукаючи читачів до домислювання і співтворчості. Подальша доля Ростика, гуманний вчинок одного з вампірів, зустріч із Тарасом, навдивовижу схожим на… (ставлю три крапки, аби не спойлерити). Утім, можемо добачити надію на хепі-енд, хіба що зв’язок зі світом вампірів триває… Однак роментезі таки перемагає, попри все…
Зауважу, що, незважаючи на неординарний і напружений розвиток сюжету, впадають в око русизми на кшталт «задорний», «усеяне». Уникання їх і пошук українських відповідників зроблять текст художньо якісним.
«Відповідь» Ольги Клюфас є синтезом прозописьма й поезії. Саме остання задає певний настрой, позаяк манера нарації направду лірична. Стиль авторського письма час від часу, особливо на початках, нагадує публіцистичний чи то пак есеїстичний. Оповідачка, рівночасно головна героїня, не є учасницею славнозвісного туру – вона мандрує приватно, з подругою, але, опинившись в Лицарській залі Підгорецького замку, чує від бенкетувальників про екскурсійний маршрут «The Mysterious Ten» і зацікавлюється ним як шансом пізнати Україну. Щоправда, не лише для нараторки-героїні, а й, думається, читачів, лишається загадкою, як вона, втрапивши до Луцького замку і продовжуючи ним блукати, опиняється аж у селі Підгірці, що на Львівщині… Рано чи пізно оповідачка задається подібним питанням. Мені особисто кілька разів доводилося вертатися до початку тексту з переконанням, що я щось пропустила. Якщо це такий авторський стильовий прийом із метою заінтригувати, недомовити, то ок, може бути, але якщо це ненавмисно, то тоді має місце авторська прогалина. Натомість занадто чітко диференційовано образи Квасі як фальсифікованого привида й Марії як справжньої примари. Як на мене, доцільніше уникати відвертих підказок: хай читачі самі розбираються з персонажками, декодуючи їх…
З переваг тексту – О. Клюфас дає можливість читачеві впізнати Луцьк за будинком із химерами та його характерними атмосферними деталями, що увиразнює візуальний образ міста. Героїня відчуває, як у цьому контексті актуалізується її родинна пам’ять, оживає образ дідуся. Проте далі в пам’яті з’являються просвіти, так, ніби перетинаються дійсність і сновидіння.
Текст із назвою «Відповідь», здається, породжує більше питань, аніж пропонує відповідей. Та й чи знайшла відповідь головна героїня? Сентенція дівчини-екскурсовода: «необов’язково бути великим і гучним, щоб тебе почули» – безпосередньо стосується й письменників.
Вже назва оповідання «Смарагдовий вирок Лисої гори» засвідчує, що авторка під нікнеймом «Казкарка» з десятки містичних локацій обирає саме київську Лису гору, підніжжя якої втілює початок трансформації простору та межу між світами. Вже на початку тексту за соковитими й насиченими описами можна впізнати ознаки жанру фентезі: «Повітря миттєво змінило свою щільність — воно стало вогким, важким і напрочуд нерухомим, наче вони зайшли не в ліс, а в величезну, заповнену прозорою водою скляну кулю, де кожен звук і кожен рух ставали в’язкими та уповільненими». За деякими деталями прозираємо також риси міфологічного фентезі: «коріння старезного дуба переплелося настільки химерно, що нагадувало тіла застиглих у вічній боротьбі міфічних велетнів». Дуб може прочитуватися як архетипна модель Світового дерева, коріння якого уособлює потойбічний світ.
Головними героями оповідання Казкарки є Олег і Артур. Репліки останнього ілюструють глибину та оригінальність його мислення, здатність вловлювати найделікатніші півтони світу й бачити незримі рубежі. Лише одиницям щастить відчути запах часу: «Тут, на ста двадцяти гектарах недоторканої містики, історія не лежить пилом у бібліотечних книжках — вона висить у повітрі, як золотава димка в сонячному промінні» (Артур – Олегові). Образи хлопців підкреслено полярні. Внутрішня сила Артура підживлює фізичні ресурси: «Його легка лляна сорочка, незважаючи на крутий підйом, залишалася бездоганно білою та випрасуваною, а крок — пружним і впевненим, наче він йшов не по диких схилах, а по килимовій доріжці власного офісу». Натомість Олег позбавлений таких надможливостей. Тож і «піт стікає по хребту», і «важка сорочка неприємно липне до тіла». Ба більше, тілесний аспект синхронізується з внутрішнім станом: «він відчував лише лють. Глибоку, концентровану лють, яка роками зріла в ньому, як підшкірний нарив». Артур і Олег – ніби олюднені Білобог і Чорнобог. Перший творить, другий руйнує. Міфопростір увиразнюється зі з’явою трьох відьом: найстарша зі срібною гілкою верби та поглядом, що бачить «початок і кінець часів»; друга з очима гострими, як у сокола; ще дужче вирізняється третя – наймолодша. Авторка візуалізує цей образ, зокрема, залучаючи кольористику й міфологеми вогню та повітря: «Її волосся було неймовірної довжини, кольору розплавленого золота, змішаного з вогнем. Воно рухалося само по собі, м’яко здіймаючись у повітрі. Її очі – величезні, смарагдово-зелені – були настільки глибокими, що в них можна було побачити відображення цілих світів». В інтерпретації Казкарки відьми не є втіленням «чорних» деструктивних сил – навпаки вони здатні диференціювати добро/зло, світло/темряву, творення/руйнування. Ба більше, вони постають рівночасно рятівницями й суддями, тож кожен отримує своє. Лиса гора репрезентована своєрідним місцем, де відбувається щось на кшталт страшного суду: хтось втрапляє до раю, а хтось до пекла… Пекла, яке, здавалось би, обирає напередодні самотужки, за яке бореться всіма доступними методами, навіть якщо йдеться про перспективу вбивства. Отже, Казкарка фактично руйнує традиційну семантику Лисої гори, яка зазвичай асоціюється з темними силами, і наділяє її межовою символікою. По один бік – прозора душа без подвійного дна, яка спроможна відчути запах часу. По інший – персоніфікована темрява, порожня душа, яка (вже!) не здатна відчувати смаку, для якої весь земний світ – як попіл та іржа, а відтак джерело страждань і перспектива божевілля. І навіть смарагдовий колір – уже не втілення життя й надії, а знак прокляття.
Манера письма Казкарки – напрочуд соковита, тож важко протистояти спокусі цитувати низку фрагментів. Приміром, екстер’єрний опис Підгорецького замку: «ренесансні фасади, прикрашені масивними скульптурами, та грізні бастіони вимальовувалися на тлі вечірнього неба, наче декорації до похмурої опери». Повітря й камінь оживають. Навіть Микола Буханець – уже не зголоднілий приземлений чоловік, а якийсь містик, який знає те, що Олег вперто намагається забути чи бодай приховати від стороннього ока.
Оповідання Інни Мазурової «Відлуння бездонного плеса» репрезентує іншу містичну локацію, озеро Хропотова на Хмельниччині, але не меншою мірою вражає оригінально вибудуваним міфопростором: сонце «не тануло у воді, а ніби тонуло в густому, наче кисіль, тумані, що вже почав виповзати з-під темного коріння вільх»; «покручене коріння дерев занурювалося в озеро, наче пальці старого велетня»; «Земля […] здригнулася коротким, болісним поштовхом — так здригається тіло від раптового опіку»; «туман, який досі нерухомо висів над плесом, раптом хитнувся в їхній бік, наче велетенська біла завіса, яку хтось невидимий потягнув за край, закриваючи вихід назад». Одним із прийомів конструювання міфопростору є оживлення природи, ба навіть підкреслена тілесність останньої: «коріння (вільхи – Г. К.-С.), товсте, як людські стегна, випиналося з землі, переплітаючись у химерні вузли»; «Сире дерево шипіло й «плакало» густою піною»; «Білі молоді відростки, схожі на кістляві пальці, обплітали край його сумки».
Ворогом міфопростору, руйнівником світу, лютим хижаком-чужинцем постає людина (мимовільний перегук із новелою О. Кобилянської «Битва»). Тож з’ява болотяників – не так відгомін легенд, як карма за споживацьке ставлення до природи, її дослівне нищення. Озеро тут подібно до Лисої гори з оповідання Казкарки виконує функцію дзеркала: відбиває людську сутність і бумерангом повертає людині скоєне нею.
За обсягом оповідання І. Мазурової не перевершує аналізованих вище текстів, проте вирізняється структурним поділом на п’ять частин. Усі 5 підназв увиразнюють міфопоетикальний аспект.
Вікторія Погоріла подібно до О. Клюфас єднає епічний і ліричний виміри і так само обирає Луцький замок («Таємниці Луцького замку»). Текст розмиває кордони між реальністю і маренням, артикулює повторювані художні деталі (образ комахи сонечка як мікромодель Сонця), дихотомії «небо/земля», «світло/пітьма». Якщо в оповіданні Казкарки зелений колір – знак загрози, маркер прокляття, то тут – символ незламності й рішучості.
Луцький замок увиразнено, ба більше, опоетизовано і в оповіданні Оксани Мординавки «Перехрестя замкових тіней». У сюжетну канву введено ліричні тексти. Ліризмом пройнята й манера письма авторки: «Липневий день потроху догорав, згортаючи пелюстки тендітних лілій, гордовитих троянд. Золота діжа, наповнена вщерть, сховалася на зоресяйному небі». Множинність риторичних (окличних і питальних) конструкцій виконують додаткове емоційно-експресивне навантаження. Образ Луцька художньо оприсутнений у всій своїй красі та багатогранності.
Либонь, Луцький замок є справжнім переможцем поміж 10 пунктів містичного туру – за винятком Підгорецького замку, прописаного в концепції колективного роману-печворку як обов’язкова локація (йдеться про Лицарську залу). Довкола Луцького замку вибудувано і сюжет оповідання Наталії Бакум (Dem_En) «Таємниця Стирової вежі», де художньо змальовано зустріч головного героя Ореста з примарою Оксани, яка неодноразово зазнає трансформацій: «Її бліда шкіра налилася фосфоричним сяйвом. Вона більше не була просто тінню — привид перетворився на живий, химерний ліхтар, що випромінював брудне, попелясто-сіре світло». Авторка увиразнює тілесність Оксани: «щелепа сіпнулася вниз»; «захлинаючись, просичала…»; «її зіниці розширилися, затоплюючи всю райдужку чорнотою, а в самій глибині очних яблук загорілися два маленькі блідо-зелені вогники, які затанцювали»; «рвучко викинула вперед бліду руку з тонкими пальцями і завмерла, вимогливо виставивши безіменний палець» тощо.
Оповідання Світлани Молчан «Дружба у файному місці», вочевидь, потенційно орієнтоване на підліткову авдиторію, адже його чотири персонажі – тинейджери. Після Підгорецького замку дві дівчини і два хлопці опиняються в Тернопільському будинку з примарами. Авторка обирає 4-й варіант розвитку сюжетної канви, змальовує примар суголосно портретній замальовці автора концепції: хоч і не йдеться про безпосередню аналогію до пари з чайника, але потік вітру й вологий туман спільно генерують подібний візуальний ефект. Тепла комунікація персонажів і примар, їхнє дружнє прощання, перспектива мешкання тут одного з героїв (Макса), а відтак і нагода гостин для інших (Дмитра, Оксани, Світлани) продукують відчуття, що історія триває і ця мандрівка – лише старт.
Окрім Підгорецького замку, Тернопільський будинок із привидами також репрезентований Оленою Сморчковою в її оповіданні «Вічний друг». Головний герой Андрій шокований тим, що примара набуває подоби його покійного товариша Сашка, а може, то і є Сашко? Бо ж як пояснити бажання привида вирушити з Андрієм?
«Голос обвугленої землі» Анни Стоєвої (Анни Колісніченко) – текст, який художньо репрезентує галявину Громовище, що на Житомирщині. Напрочуд динамічне оповідання, яке синтезує жанри фентезі й наукової фантастики, прикметне засобами гумору та іронії. На прикладі однієї родини авторка демонструє перспективність нового людського (українського?) покоління. У фокусі уваги – подружжя Олега й Марії та їхні діти-двійнята – Миколка й Оля. Олег – науковець, який доскіпливо працює над дисертацією. Його участь у турі – радше професійна потреба. Разом із тим це чудова нагода прихопити зі собою сім’ю й подарувати їм незабутні враження. Марія, либонь, наділена інтуїтивним відчуттям, позаяк перебуває у стані перманентних емоційних гойдалок. Оскільки Олег зосереджений на науковому дослідженні, на Марії вимушено лежить подвійна відповідальність. Чи й потрійна – за дітей, за себе і, як виявляється, за чоловіка…
Миколка – кумедне й рівночасно кмітливе хлоп’я, здатне (цілеспрямовано!) вивести з рівноваги навіть інопланетян, зруйнувавши їхні плани й породивши страх, що ті мають справу з біологічною зброєю… «Забирайте свою «початкову стадію розвитку» і повертайтеся на Землю. Ми вивчимо вас пізніше… через мільйон років. Або ніколи», – заявляють новоприбульці Олегові. Семирічна дитина стрімко еволюціонує від наївності до критичного мислення. Звісно, у читача зроджується сумнів, як дитина молодшого шкільного віку може в екстремальних ситуаціях виявляти когнітивну зрілість? А втім, пояснимо це авторською гіперболізацією і щиро тішитимемося, що Миколці вдається вирішувати, далебі, не дитячі задачі в направду межових ситуаціях, в яких навіть дорослий може розгубитися, зашпортатися… Либонь, невипадково цьому відкритому до знань хлопчику дається до рук магічна срібляста сфера…
Микола Буханець і Квасолина Піндюрка в рецепції А. Стоєвої вже не учасники туру «The Mysterious Ten», а міфологічні істоти, ба навіть медіатори між світами – так звані «біоморфні інтерфейси», спеціально створені істоти «для контакту з місцевими жителями». Ще одна особливість твору: туристичний маршрут ущільнено до 6 локацій.
«Пригоди Остапа і прибульці» Анастасії Коваленко – оповідання, композиційно структуроване, поділене на 3 частини: «У дорозі», «Галявина Громовище», «Підгорецький замок» (назви як орієнтири). Тут, як і в тексті А. Стоєвої, увиразнено Громовище, але завдяки розлогим полілогам представлені й інші містичні локації. 37-річний Остап Перебендя своєю вродженою дитинністю, здається, не поступається семирічному Миколці з попереднього оповідання: буревій його питань не під силу жодному інопланетянину. Питома наївність чоловіка, його переконлива віра в існування інопланетян генерують низку курйозних ситуацій. Спілкування Остапа з професором Яковом Ігнатовичем демонструє полярність поглядів, проте дивовижним чином цих двох єднає дещо містичне.
Галявина Громовище в селі Купище на Житомирщині художньо репрезентована і в оповіданні Таші Прокової (Наталії Синільник) «Кохання по інший бік збігу». Антоніна Горобченко напередодні поїздки прозирає невеселу перспективу – дощ, вітер, самота… Суголосся імен «Антоніна» й «Антон» натякає на потенційний розвиток романтичних взаємин. На відміну від інших вміщених у колективному тексті інтерпретацій інопланетян («Голос обвугленої землі», «Пригоди Остапа і прибульці») тут небесні гості – не дослідники, що проводять експерименти над людьми, а радше помічники. Так, чоловік і дружина з вадами слуху отримують шанс розмовляти й чути одне одного саме на планеті цих позаземних істот.
Вінницька психіатрична лікарня як містична локація оприявлена в оповіданні Клімової «Сергій і упередження». Студент Сергій як майбутній психіатр відчуває дослівно професійну цікавість саме до цього пункту маршруту «The Mysterious Ten». У містику герой не вірить, а курйоз чи то спонтанну виставу у Лицарській залі Підгорецького замку зі зголоднілим Миколою Буханцем і Квасолиною – «імітацією» привида Марії – вважає хлібним місцем для майбутнього психіатра. Як виявляється, духи особливо полюють за скептиками, тож ночівля у Вінницькій психіатричній лікарні трансформує мислення Сергія.
Означена містична локація оприсутнена і в оповіданні Марії Коновалової з виразною назвою «Місяць світить на кайдани». Цей текст має ознаки детективу, адже за несподіваною з’явою старшого слідчого з вимовним прізвищем «Сич» перед виконувачкою обов’язків завідувача кафедри неврологічного профілю Мартою Павлівною слідує смерть її лаборанта Олега. Як і Сергій з оповідання Клімової, Анатолій Іванович Сич позиціонує себе скептиком, проте ніч у лікарні точно стає переломною, зокрема для нього. Три примари пацієнтів розповідають Марті й Анатолію про експерименти лікарів. Таким чином, в оповіданні синтезуються ознаки детективу й фентезі, а також є натяк на розвиток романтичної лінії. Цікаво, що привиди вже не прив’язані до конкретної локації, а можуть пересуватися навіть між регіонами (як-от Бернард) – паралель із оповіданням О. Сморчкової. До речі, Микола Буханець в рецепції М. Коновалової так і лишається безіменним, наділяється лише прізвиськом «ненажера».
Як сюжетне ядро Вінницька психіатрична лікарня репрезентована ще однією авторкою – Мар’яною Єфіменко («Там, де не чують крики»). Моторошна містика супроводжує героїв ще дорогою до закладу. Екстер’єр, тим паче інтер’єр увиразнюють неприємні передчуття. Не лише візуальні, а й акустичні образи підкреслюють жахливу атмосферу лікарні й тортури, пережиті пацієнтами: ледь помітні написи на стінах, тихий ритмічний стук, скрип шафи, шепіт, мерехтіння світла, відлуння важких і повільних кроків… Тим самим активізується емоційно-експресивний потенціал історико-містичної локації. Артикулюючи дихотомію «світло/темрява», авторка дозволяє перемогти світлу, але остаточної крапки в цім вічнім поєдинку не ставить: «їй здалося… що в одному з вікон хтось стоїть…».
Назва оповідання Алли Пахарь (@Sunny_Alla) «Трикутник у квадраті» є прямою підказкою, яку містичну локацію обрано авторкою. Ідеться про Бугайський трикутник на Сумщині. Розповідь гіда Стефи й коментарі учасників туру в салоні автобуса, а згодом і перемовини на свіжому повітрі створюють особливий колорит: тут і гумор, і іронія, і навіть сатира. Манера письма А. Пахарь прикметна цікавою образністю: «Сонце смажило автобус, вперті промені пропікали дах, намагаючись дістатись до білошкірої та засмаглої начинки з туристів». Вирізняється оповідання і наявністю фітонімів. Для більшості туристів Бугайський трикутник – тимчасова містична зупинка, де губиться час, зависають гаджети, а для декого, як подружжя Людмили й Володимира, – це подолання межі, порятунок від земних страждань, зцілення від невиліковних недуг.
Бугайський трикутник у своєму творі «Поки не рухаються стрілки» увиразнює і Марина Остафійчук (Citrus_S_M). Думка, що все починається з кави, а продовжується з «The Mysterious Ten», цілком заслуговує бути назвою рецензії або ж її резюме.
У «Знаках долі» Наталії Мигай акцентовано «родзинки» всіх містичних локацій маршруту, проте домінує Бугайський трикутник, де час губить свою фізичну вимірність.
Оповідання Іванки Кукушки «Лисий туман», яке вирізняється циклічною композицією, художньо оприявлює міфопростір Лисої гори. Почергово змінюють одна одну наративні частини, присвячені доньці Соні та батькові Вадиму. Останній сприймає поїздку до Лисої гори як шанс зблизитися з донькою-підліткою, яка має музичне ім’я «Соната» й дивовижну схожість із матір’ю. Дійство, що розгортається, так зване свято літнього сонцестояння, нагадує фестиваль-косплей із різними локаціями й акторами: можна записатися до відьом чи то козаків-характерників… На відміну від решти підлітків, які веселяться, Соня занурюється у спогади і вловлює відчуття небезпеки… Свято неочікувано трансформується в горор. Моторошний руйнівний туман, як величезний восьминіг, розкидає щупальці. Поступово вербалізується масштаб сімейної драми. Виявляється, зникнення матері Соні, Марти, овіяне містикою, попри взаємні претензії подружжя. Соня на Лисій горі не остерігається відьом: для неї вони потенційні джерела інформації про маму. Вадим же відчуває панічний страх, адже над ним нависає загроза втратити найдорожче – доньку.
«Пленер у пеклі» Надії Мазурець – оповідання інтермедіального кшталту, адже репрезентує атмосферу юних художників і вербалізує космогонічний потенціал творчості. Авторка насичує текст цікавими і влучними сентенціями, як-от: «У старост своя карма — бути між молотом адміністрації та ковадлом студентської ліні». Образ і репліки майстрині-наставниці Ярослави Віталіївни відлунюють богемністю: «Ви не бачили, як помирає камінь»; «Це не просто бетон. Це м’язи імперії, що згнили». Зі світом мистецтва контрастують поганці із Тараканівського форту, що на Рівненщині, зокрема їхній лідер Брут – як «дикий діалект самої руїни». Зачинається дослівно космогонічна боротьба між Світлом і Темрявою. Головна героїня-оповідачка з незвичним іменем «Надянка» знає, як перемогти Пітьму й загоїти глибокі історичні рани: «Ярослава Віталіївна казала, що ми малюємо порожнечу. Але вона помилялася. Ми малюємо волю». Авторка демонструє, що творчість має неймовірний потенціал, який не підлягає законам науки. І саме творчість здатна оживити камінь. Навіть якщо носіям добра доведеться пожертвувати власним життям задля спасіння інших… І все ж не йдеться про смерть у традиційному розумінні: акт творення й відновлення нівелює деструктивну семантику смерті. Так авторка по суті творить новий міф довкола Тараканівського форту: «Постаті старих інженерів-охоронців почали розширюватися. Вони не билися — вони ставали архітектурою. Один за одним вони підходили до тріснутих колон і входили всередину бетону, заповнюючи собою порожнечі. Їхні прозорі тіла тверділи, стаючи міцнішими за будь-який граніт. Це було видовище не для дітей: я бачила, як обличчя Велетня-полковника повільно розчиняється в стіні, залишаючи на камені лише сумний, застиглий погляд. Це була добровільна муміфікація заради нашого порятунку».
Особливої уваги заслуговує трансформація Брута, який дослівно кров’ю захищає своє право бачити колір, право бути вільною людиною. Його послання Надянці має вітаїстичний зміст, і такого ж змісту набуває фінал оповідання: «Файно малюєш, лялько. Форт тепер має колір, а я маю спокій. Поганці пішли в землю, Велетні стали стінами. Не вертайся сюди, бо камінь тебе не відпустить вдруге. Пиши своє небо там, де сонце не пахне залізом. Твій Б.». Синій колір стає маркером ідентичності, а кінцівка тексту – початком нового.
В епілозі Тетяни Шпак «Фінал “медового місяця”» Кам’янець-Подільська фортеця розширює географію містичного туру, більше того, до персонажної системи введено іноземців – Олівію і Джеймса Сміт. Обидва композиційні рішення демонструють відкритість маршруту, його відносні межі та мультикультурний характер.
Насамкінець наголошу, що С. Батура в межах концепції запропонував співавторам чотири варіанти розвитку сюжетної лінії. 1-м варіантом скористалися, зокрема, В. Погоріла, Клімова. 2-м – В. Мірошниченко, Казкарка, А. Стоєва, А. Коваленко, М. Коновалова, Таша Прокова. 4-й варіант обрали Юля Полісянка, С. Молчан, А. Пахарь. О. Клюфас розробила оригінальну художню модель, дещо збіжну з 2-м і 3-м варіантами. А от І. Мазурова взагалі зважилася на «ексклюзив»: її персонажі за межами славнозвісного туру, проте, почувши про маршрут «The Mysterious Ten», зацікавилися озером Хропотова; Підгорецький замок авторкою редукований.
Отже, як констатує Марина Остафійчук, все починається з кави, а продовжується з «The Mysterious Ten». Кортить вірити, що кожен автор/кожна авторка, які долучаються до подібних колективних літературних проєктів, пишуть українське небо, аби сонце не пахло залізом…
Далі буде…
Ганна Клименко-Синьоок,
кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, поетка, перекладачка, критикиня, членкиня НСПУ