“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
Ця маленька історія сталася зі мною, коли я тільки вступив в університет. Влітку мені виповнилося сімнадцять років, а у вересні я вже почав відвідувати свої перші лекції у вузі. Спеціальність була гуманітарна, але уточнювати я не буду, оскільки це мені здається зайвим у загальному контексті описуваної події.
Історія ця завдала мені прикростей, особливо тоді, коли я був зовсім юним і недосвідченим, але в ретроспективі я майже на згадував її, оскільки інші, більш важливі та, на жаль, часом більш прикрі події “посунули” її в моїй свідомості кудись “за куліси”. Зараз мені вже тридцять років і, за всіма стандартами, я людина вже доволі зріла. Тому закономірно виникає запитання – чому це раптом я її згадав?
Мені просто здається, що ця невелика подія є в певному сенсі симптоматичною. Дійові особи та конкретні емоції тут не так важливі – історія про розчарування. Розчарування, яке невідворотно спіткає молоду людину на певному етапі життя. Тому цією історією цікаво поділитись.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Історія починається не з мене, а з іншої історії та її автора – Джерома Девіда Селінджера. Це популярний, я би навіть сказав, класичний письменник з США, відомий перш за все за свою повість “Ловець у житі”. Цю книгу я прочитав років у чотирнадцять, і вона мене вразила, як і багатьох інших підлітків.
Зараз я можу сказати, що Селінджер є, безперечно, визначним письменником. На певному етапі він вплинув на мій світогляд, та і зараз, думаю, я би включив його в “топ 10” знакових мислителів. Але загалом явища, які описані в його творах, я став оцінювати трохи по іншому, переважно завдяки власному досвіду. Про це трохи згодом.
“Ловець у житі” описує подорож по Нью-Йорку такого собі Холдена Колфілда, американського підлітка, якого зараз би назвали цілковитим нонконформістом. Колфілда черговий раз виключили зі школи і він вирішив втекти від усіх і влаштувати собі імпровізований вихідний у великому місті.
Холден людина експресивна, творча та в позитивному сенсі бунтівна. Він дуже гостро сприймає оточуючу дійсність, особливо – несправедливість та вульгарність. Фактично весь твір це критика “дорослого” світу з точки зору дуже юної (хоч і “просунутої” в духовному плані) людини.
Чому ця книга так вражає людей навіть у сучасному світі? Справа не тільки у витонченому стилі та майстерності автора, а в тому, що саме така критика оточуючого світу дуже резонує з тим, через що проходять молоді люди в період дорослішання.
“Ловець в житі” це книга про дорослішання, про те, як позбуваються невинності та наївності та вчаться пристосовуватися до реального світу. Процес цей дуже болісний та подекуди страшний. Твір Селінджера загострює його, описуючи події з точки зору людини, яка перебуває на межі нервового зриву (в кінці повісті Холден опиняється в психоневрологічному санаторії). “Зрезонувала” вона і з моїм життям.
Варто сказати, що на першому курсі я зіткнувся одразу з кількома епізодами непорозуміння. Найбільшим був, напевно, центральний епізод даної історії, але вони всі були доволі неприємними. Крім того, у всіх їх було одне і те саме коріння. Я не розумів, як працює університет (дорослий світ), а університет не розумів, як “працюю” я.
У свої сімнадцять років я носив довге волосся, проводив вільний час переважно за читанням книжок та мріяв про кар’єру письменника або літературного критика. Свої шкільні роки я сидів удома і мої знання про навколишній світ та спілкування походили з онлайн-ігор. Особливо складно було, коли заходила мова за дівчат.
На одній із перших лекцій викладач розпитував студентів, хто чим цікавиться. Коли черга дійшла до мене, я описав свої інтереси, зокрема згадавши цікавість до сучасної української літератури і вживши літературний термін “кохатися в”. Це викликало вибух сміху та відповідні коментарі моїх однокурсниць, а викладачка посміхнулась (я підозрюю, що з тієї самої причини).
Я також потрапив у кілька неприємних епізодів з місцевими спортсменами, втім до бійки не дійшло. “Прикол” всіх цих ситуацій у тому, що вони походили від нерозуміння, але спроба пояснити сенс речей та налагодити діалог не тільки не покращували становища, а робили його гіршим.
Найбільше непорозуміння сталося ближче до другого семестру. Її звали Даша. Вона була темноокою дівчиною татарського походження. Доволі симпатична, худа, середнього зросту, вона мала певну незвичайну харизму, яка мене і зачарувала.
Наше спілкування теж почалося з непорозуміння. Це був тривожний знак, на який варто було звернути увагу але на той час у мене ще не було відповідного досвіду. Після однієї з лекцій я розговорився з Дашею в коридорі і згадав фільм “Старим тут не місце”. Я зробив на нього невелику відсилку, яку дівчина не зрозуміла, і це стало причиною конфліктної ситуації з її другом, одним товстуном з курсу. Лише через кілька років я дізнався, що Даша з тим товстуном була вже тоді у відносинах, але це не афішувалося.
Втім, ситуація була зам’ята і спілкування продовжилося. В основному в режимі “онлайн”. Вона виявилася палкою фанаткою творчості вже згаданого Джерома Девіда. Ми говорила про нього та інші книжки та фільми. Зрештою, я набрався сміливості покликати Дашу на побачення.
Ця дівчина мені дійсно подобалася. І справа була не тільки в зовнішності. Як я вже згадував, у неї була особлива харизма і, що є дуже рідкісним випадком, інтелектуальні інтереси. Звичайно, з часом, і не стільки через епізод, моя думка про неї сильно змінилася. Це і було те саме розчарування, про яке я згадував на початку.
Побачення не вдалося. Даша відмовилася в останній момент, побажавши мені “гарного перегляду” фільму на самоті. Спілкування на деякий час обірвалось, але через деякий час знову продовжилось. Я був дуже м’яким за характером.
На той час я не розумів, що ж, власне, відбувається. Очевидно, дівчина ніколи не сприймала наші відносини серйозно. Мене “осліпили” наші довгі переписки про літературу і філософію в соціальних мережах. Та насправді це було просто пусте булькотіння.
Повертаючись до Селінджера. В його книзі був епізод, про який згадував протаганіст. Йому подобалась дівчина на ім’я Джейн Галлахер. З якихось причин він ніяк не запрошував її на побачення, а потім дізнався, що вона зустрічається з його знайомим, описаним як хрестоматійний “бик” без інтересів.
Не знаю, як там було насправді у Холдена Колфілда. Можливо, йому справді варто було запросити Джейн. Але щодо мого випадку… Напевно, спочатку треба розказати, шо було далі.
В одній з наших переписок Даша згадала, що їй також подобається поезія Срібного Століття, зокрема вірші Зінаїди Гіппіус. Вона навіть опублікувала один з них на своїй сторінці.
Тоді я вирішив зробити їй невеликий сюрприз. Я взяв вірш Гіппіус, вже точно не пам’ятаю який саме, вивчив його та після однієї з пар підійшов до Даші та продекламував його. Я досі не знаю, що тут такого. Через кілька років строфу з вірша Маяковського мені зачитала інша однокурсниця, я їй подякував, а вона просто посміхнулась.
Пізніше в компаніях, де я спілкувався, такі експромти відбувались доволі часто. Пам’ятаю, ми з одним хлопцем розіграли перед дівчатами сценку з гангстерського фільму… Дівчата просто посміялись. Хороші були часи… Втім, це зовсім інша історія.
Але реакція Даші була геть інша. Вона зробила великі очі, наче я був цілковито божевільний, і різко відійшла. Її друзі сміялися. Треба трохи уточнити, як наші особисті історії розвинулися на той час.
Я очікувано став таким собі соціальним аутсайдером. А Даша, теж цілком очікувано, була близька до соціальної ролі капітана команди чірлідерш з американських фільмів про школу. Вона вела активне соціальне життя, тусовки і таке інше. За товстуном були й інші хлопці, яких вона не соромилась приводити під універський корпус. Один раз я йшов коридору і побачив як вона цілується з одним із них. Коли вона відірвала свої вуста від його, то поглянула на мене і посміхнулася. Хлопець ляснув її по дупі так, що мені у вухах задзвеніло. Вона почала голосно сміятись.
В кінці курсу вона вийшла заміж за чувака, якого я навіть не хочу згадувати. Це був навіть не товстун. В моральному плані та людина була справжнім покручем. Він чинив капості і мені, і багатьом іншим але, цілком за логікою Мерфі, був майже таким же популярним на курсі, як і вона.
Огида. Це все, що викликає в мене спогад про цю людину. І я не розумію, як розумна чи навіть просто чесна дівчина могла пов’язати своє життя з цим створінням. Це одна з основних причин, чому моя думка про Дашу змінилася. Втім, я хочу підсумувати трохи пізніше.
На деякий час після ескапади з віршем ця дівчина зовсім перестала зі мною спілкуватись. Деякі друзі говорили мені, що вона тепер кепкує з мене за мій вчинок. Пройшло кілька місяців, здається, настав другий семестр. На мій аккаунт у соціальних мережах приходить повідомлення від користувача, підписаного як “Джейн Галлахер”. Це була вона.
Ми знову розмовляли. В якийсь момент вона написала “Можеш попросити в мене щось”. Я довго думав і врешті надрукував “Я навіть не знаю”. І тут вона почала писати мені капості. Мені таких капостей в житті не писали навіть інтернет-тролі. Я вже погано пам’ятаю, що там було, щось про те, що я, як ельф Доббі з “Гаррі Поттера”, міг попросити в неї шкарпетку. Я попрощався і ми з нею не спілкувались наступні кілька років.
Пройшов деякий час. Як я й писав на початку, мені було прикро, дуже прикро від цього епізоду. Але зі мною відбувалися й інші події, прикрі і веселі, і десь під кінець бакалаврату я вже зовсім забув про цю історію. Якраз у цей час Даша спробувала відновити наше спілкування, але спілкування не клеїлося. У мене були вже зовсім інші інтереси.
Повернемося до Селінджера. Окрім “Ловця в житі”, у цього автора є ще дуже цікаві твори, а саме цикл оповідань “Сага про Гласів”. Ці оповідання розказують про незвичайне сімейство, молодше покоління якого в дитинстві вважалося вундеркіндами, але в дорослому віці зіштовхнулися з численними труднощами в адаптації та навіть справжніми трагедіями.
Коли я читав ці оповідання вперше ще дуже молодим, я не розумів багато деталей. Потужний духовний розвиток, який мали всі члени сім’ї, призводив до проблем в адаптації в суспільстві. Фактично, дітей-геніїв саме через їхні особливості в дорослому житті вже чекала Голгофа.
Найбільш обдарованим серед Гласів був старший син на ім’я Симор. Він був своєрідним духовним лідером. Його вже дорослому життю присвячене оповідання “Хороший день для рибки-бананки”. Це дуже коротке, але трагічне оповідання. Симор взяв у дружини таку собі Мюріель, дівчину красиву але дуже далеку від його інтересів та духовних пошуків. Родичі дружини переконують її, що в хлопця “не всі вдома”.
Разом подружжя їде на відпочинок. Прямо про це не говориться, але Симор перебуває в потужній депресії. Він гуляє пляжем, розповідає знайомій малій дівчинці історію-притчу про рибку-бананку. Потім він іде в номер, де спить його дружина, дістає пістолет і пускає собі кулю в скроню.
Критики сперечаються про те, що саме означає це оповідання, що спонукало героя накласти на себе руки. Мені здається очевидним, що протагоніст не витримав тортури повсякденного життя. Дружина-обиватель була лише триггером, останньою деталлю, яка вказувала на те, що “з пастки” виходу нема.
У магістратурі мене (в якості якогось винятку) покликали на пиво в паб разом з групою, серед студентів була і Даша. Однією з головних тем для обговорення було її майбутнє весілля. Раптом, після другого кухля пива, Даша встала і, зиркнувши на хлопців, сказала, що скоро виходить заміж, тому варто трохи “погуляти”. Вона подивилась на мене. Я закляк. Раптом зі свого місця встав уже згадуваний товстун і вони з Дашею пішли в туалет. Через деякий час вони повернулись. Від них смерділо. Дівчина посміхалась. Товстун чомусь був трохи розлючений. “Ти що, не можеш просто взяти те, що тобі пропонують?” – зло запитав він мене. Я промовчав.
Я бачив Дашу лише один раз після того, на зустрічі випускників, але ми, здається, навіть не розмовляли. Кілька років тому вона подзвонила мені і запропонувала зустрітися. “Навіщо?” запитав я. Вона поклала слухавку. Більше я про неї не чув.
Що ж. Можливо, вона дійсно була Джейн Галлахер, але я тоді не Холден Колфілд. Можливо, якби ми все-таки пішли на те побачення, все би склалося інакше. Я би теж пустив собі кулю в скроню. А може й ні. Хто зна. Це був поганий день для рибки-бананки. Ця історія, цей спогад – все, що в мене залишилося. Щось. Щось – це краще, ніж нічого. Хіба не так?
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.