Український письменник, поет та військовослужбовець Сергій Жадан став лауреатом міжнародної літературної премії «Вілениця 2026». Цією нагородою відзначають авторів Центральної та Східної Європи за визначні здобутки в літературі та есеїстиці. Церемонія вручення відбулася 5 вересня у словенській печері Віленица, де традиційно проходить головна подія однойменного міжнародного літературного фестивалю.
Публікуємо промову, яку Сергій Жадан виголосив під час церемонії. Її назва — «Чому література не робить світ кращим?».
Ризикну припустити, що всі ми – ті, хто тут зібрався, залежні від літератури. Себто, ми звикли до прописування і відчитування світу, до фіксації реальності, до розливання цієї реальності у готові і зручні форми образів та метафор. Ми звикли до того, що реальність може мати літературне вирішення, що для всього можна підібрати потрібне слово, доречну інтонацію, точне порівняння. Нам звично покладатись на стиль, робити ставку на героя, очікувати позитивної розв’язки у фіналі оповіді. Наш світ літературоцентричний. Відповідно – ми звикли до думки, що література здатна на цей світ впливати. Вона здатна не просто його описати, не просто пояснити – в неї є всі можливості робити світ кращим. Людина, яка любить і відчуває Рільке, не може не відчувати чужого болю та страждання, відповідно – не може ці біль і страждання примножувати. Все логічно, все очевидно. Крім одного – поезія Рільке якимось дивовижним чином не зупинила ні першу, ні другу світову війни. Її виявилось недостатньо для того, аби попереднє, двадцяте століття, не перетворилось на жахливе суцільне винищення людьми одне одного. Та й на наше століття, як виявилось, великі генії не надто вплинули. З чого випливає цілком логічне питання – чи не переоцінюємо ми можливості літератури, чи не наділяємо ми її якостями та здатностями, яких у неї просто немає, чи не є наша віра в автора наївною спробою шукати вирішення наших проблем там, де їх засадничо немає і не може бути?
Автор може геніально й вичерпно нагадувати нам про наші помилки, про наші вади і недоліки. Поезія спроможна в кількох строфах показати безглуздість і лиходійність цивілізації, письменник здатен кількома абзацами тексту передати те, що людина накопичує в собі роками. «Фуга смерті» Целана пояснює нацизм переконливіше за матеріали Нюрнберзького процесу. Проте ми з вами говоримо про здатність літератури трактувати і пояснювати. Натомість, що зі здатністю попереджати й унеможливлювати? Чому «Іліада» не зупиняє війни, а «Гамлет» – замахи та державні перевороти? Чому шкільної програми з літератури недостатньо, аби вчорашні школярі, дорослішаючи, не ставали вбивцями та гвалтівниками? Чи можемо ми говорити про те, що література є невід’ємною складовою наших рефлексій, проте неодмінно програє в протистоянні з реальністю? Чи справді реальність є первинною, і жодне створення світів письменниками та художниками, всі ці прозріння авторської фантазії, голоси правди, звучання епох – є лише болісним і запізнілим відлунням трагедій, що сталися з живими людьми?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я приїхав із країни, в якій тринадцятий рік триває війна. Тринадцятий рік ми так чи інакше пишемо про цю війну, намагаючись її зафіксувати, намагаючись її пояснити. Ми пишемо, розуміючи, що наші книжки цю війну не зупинять, ми пояснюємо її, знаючи наперед, що ця війна навряд чи є останньою війною в Європі. Чи можна написати про війну так, щоби в майбутньому вона була просто неможливою? Адже зрозуміло, що письмо, література, ніколи не були достатньою перепоною для злочинців. Назовімо це слабкістю літератури. Або назовімо це слабкістю людини, яка не здатна опиратися злу, попри присутність удома хорошої бібліотеки.
Що в такому разі керує злом? Чим воно наснажується? Людина, яка зважується на злочин, теж має художні смаки та уподобання, теж може бути начитаною. Російські військові, які вбивають мирне українське населення, мали читати в школі своїх класиків. Чому так звана «російська гуманістична традиція» не зупиняє російських піхотинців на Донеччині та під Харковом? Чому умовний Достоєвський не є моральним запобіжником для своїх читачів? Можливо тому, що немає жодної гуманістичної традиції – є традиція імперії, яка звикла порушувати будь-які етичні приписи та міжнародні норми. І слід нарешті навчитись сприймати літературу як частину суспільної етики, суспільної моралі. Інакше ми лише підживлюємо зло, лишаючи його неназваним і непокараним.
В нашій літературі, окрім співчуття загиблим і постраждалим, окрім жалю та підтримки, є велика лють. Лють, що виростає з почуття несправедливості. Розумію, що говорячи про літературу, про стилістику, про інтонаційну досконалість, нам хочеться говорити про довершеність людського генія, про здатність людини парадоксально й точно розуміти суть природи, про гармонію та рівновагу. А втім, давайте зафіксуємо одну дуже просту річ – література не може існувати у вакуумі, вона не може бути відірваною від того, чим насправді живе читач. Література, нездатна засудити зло, назвати вбивцю вбивцею, показати вбивць – просто не гідна свого часу, своєї мови, своєї країни.
Тож чи існує відповідальність літератури, відповідальність культури? Розумію, що це дуже незручне питання, що нам – тим, хто має залежність від літератури, хотілося б розділяти політику і культуру, розділяти тоталітарність державної машини і ліберальну сутність культурного процесу. Проте реальність часто виявляється не такою чіткою, і культура, вписана в суспільну аморальність, теж стає частиною зла, частиною механіки вбивства, потоку знищення. Просто справедливість зокрема полягає і в тому, що винні мають бути названі винними, і ми мусимо говорити про відповідальність культури за те, що суспільство так легко приймає ідеї реваншизму і ксенофобії.
Фашистським суспільство роблять не лише політики. Очевидно, що і злочинці і праведники читають у школі ті самі тексти. На кого в такому випадку нам перекладати провину за вчинені злочини? На учнів, які не вміють читати? На вчителів, які не вміють пояснювати? Чи і на класиків теж, чия долученість до тієї чи іншої національної культури робить цю культуру частиною великого зла? Ми не можемо відокремлювати літературу від реальності, яку вона описує. Це безвідповідально і щодо літератури, і щодо реальності. Наш світ – світ воєн, масових поховань і бомбардувань житлових кварталів – є доволі точним відбитком уявлень багатьох поколінь письменників. Вони намагалися розгледіти в цьому світі природу добра і зла, вирахувати народження пристрасті і скороминучість ніжності, передбачити циклічність закоханості й постійну присутність самотності. Великою мірою, світ є саме таким, яким його описують письменники. Чи несуть вони відповідальність за написане? Хочеться бути ідеалістом і вірити в те, що всі ми відповідаємо за вчинене і промовлене. Хочеться вимагати від письма не слугувати злу, не ставати на його бік, не легітимізувати його. Втім, світ не створений для ідеалістів, і все, що ми насправді можемо вимагати – це не відмовляти нам у праві говорити про себе, говорити про свою любов, але також про свою ненависть, залишити нам наше право на лють, залишити нам право називати вбивцю вбивцею. Війна, яка нині триває в Європі, триває, без жодного натяку на затихання, є, зокрема, і війною культур, як би ми це не заперечували. І потрібно мати сміливість не лише захоплюватись великими літературами, а й бачити слабкість цих літератур, їхню безпорадність, їхню недієвість. Я не впевнений, що цей світ може стати кращим. Проте переконаний, що література нам потрібна зокрема для того, аби чесно писати про добро і зло. Інакше для чого тоді взагалі починати писати?