“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
Хто захоплюється шпигунськими детективами, не відає, що справжні професійні шпигуни (а не завербовані агенти) діляться на три категорії.
Категорія перша: шпигуни під прикриттям дипломатичних представництв. Знавці кажуть, що в часи СРСР закордонні дипломати співвідносилися зі шпигунами-«дипломатами» у пропорції 1:5. Тобто на одного кадрового дипломата (в т.ч. і допоміжний персонал, такі як секретарки, перекладачі, шофери та прибиральники) доводиться п’ять офіцерів-агентуристів, що ведуть розвідувально-диверсійну шпигунську (тобто злочинну) діяльність. Маючи повну дипломатичну недоторканість від кримінального переслідування в країні перебування, вони упиваються безкарністю, нахабністю і зверхністю. Їх не затримують, а якщо ловлять на гарячому – просто видворяють без права повернення.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Категорія друга: шпигуни під прикриттям офіційних представництв за кордоном. Це ті ж самі агентуристи, однак без дипломатичної недоторканості (під прикриттям «Россотрудничества», різних торгпредств в т.ч. і «Газпрому», нібито журналісти, культурні, молодіжні, релігійні, спортивні та інші діячі). Їхні незаконні дії вже можна кваліфікувати відповідно діючого закону. Тобто це ті, кого у піковому варіанті вже ловлять, судять, садять і, якщо повезе, обмінюють, як Анну Чапмен.
І категорія третя: шпигуни-нелегали. Це ті, кого довго готують, навчають, натаскують щоб закинути під якоюсь легендою робити справжню кар’єру в уряді, військовому штабі чи у керівництві спецслужби ворожої держави. Цих, якщо ловлять, то не обмінюють і не судять. Як правило, після повного «випотрошення» їх знищують. Рідше перевербовують, однак такі теж довго не живуть – «свої» мочать, Скрипаль тому свідок. І не треба забувати, що для прикриття одного справжнього успішного нелегала, буває, жертвують десятками його безталанних колег другої чи й навіть першої категорії. І ще треба знати, що на такі жертви НАТОвці просто не здатні, тому що вони вірять в якусь там демократію, а у справжній бойовій тоталітарній спецслужбі такі гроші не ходять.
І якщо ви зрозуміли, то перша категорія наших шпигунів – каста недоторканих. Вони закінчують кар’єру генералами, високопоставленими чиновниками, олігархами чи щось подібне.
Чого це раптом я і про шпигунів? – Тому що сам такий.
Є в мене племінник, Юрась. Відмінно закінчив школу в Яготині, з золотою медаллю. Потім так само військове училище, в Києві. Служив у підмосковії, одружився, облаштувався і раптом… Союз розвалився. Ще деякий час по інерції, а потім… Потім підмогнув високопоставлений московський тесть, і Юрась «випадково» стає слухачем Московської військово-дипломатичної академії. Так, так, саме тої, описаної Віктором Суворовим у «Акваріумі» – школа шпигунів. Далі «службове» відрядження на три роки до Вашинґтона, а після дворічної перепідготовки вдома в Москві знову тривале у відрядження – до Копенгагена.
Влітку 2012-го приїжджав додому в Яготин на небаченому мною тоді американському гібриді, в багажнику якого було складено… БПЛА. Хто не зрозумів: безпілотний літальний апарат з кінокамерами широкого діапазону і високої роздільної здатності. Мовляв, познімаємо нашу вулицю, церкву, місто, а потім і в Київ з’їздимо щось там познімаємо, нібито теж церкви та краєвиди. Це в мене хобі таке.
Професійна шпигунська цікавість завела мене тоді в інтернет на предмет вартості подібного БПЛА. Такий формат, що показував племіш, тягнув (в тодішніх цінах) не менше ніж на 50 тисяч долярів – ого, яке хобі. Хоча, може заробив хлопчина десь там у Вашингтонах з Копенгагенами? Та шкребла душу його маленька обмовка, мовляв, один такий безпілотник загинув десь над Балтикою (порив вітру перекинув), а ще одного п’яний друган втопив у Клязьмі… Отже, 50 тисяч треба вже було множити мінімум на три, а то й більше. Нічого собі хобі. Шпигун все-таки не олігарх.
А от влітку 2013-го Юрась, хоча і обіцяв, та до Яготина не доїхав – начальство категорично не рекомендувало, мовляв, у Києві напружена обстановка.
Ще з часів служби в лавах тоталітарної контррозвідки мені відомі принципи обмежень для носіїв таємної інформації, під яку підпадав мій племіш Юрась, полковник Служби зовнішньої розвідки країни агресора – все сходилось.
Під час Майдану, після моїх полум’яних закликів та безглуздих і нелогічних посилань на родинні почуття, Юрась дипломатично обірвав наші відео-, телефонні і епістолярно-електронні контакти.
В січні 2016-го в Яготині помер мій брат, Юрасів рідний батько, та він на похорон не приїхав. Отоді я, зі зла й від образи, і написав у фейсбуці все, що думав про рідного племінника-ворога-шпигуна-диверсанта, що таким став у тому числі і не без моєї посильної помочі.
Нещодавно я був у справах в Яготині. Слава Богу, що є ще в тому Яготині у мене якісь справи. І випадково мені було повідомлено, нібито так, між іншим, що Юрась вийшов на пенсію. Я не зреагував.
А ось учора задзвонила моя мобілка: якийсь номер, що починався +7 485…, отже з Москви. Номер Юрася зі свого ґаджета видалив ще років зо три тому. Я неабияк здивувався. Але ще більший подив викликав голос Юрка:
– Володь, привіт, – ми з ним на «ти» ще з малих літ, – як ти знаєш, я на пенсії, вже не служу. Зроби послугу – дізнайся своїми каналами, чи можна мені відвідати Яготин? Чи не буде якихось перешкод? І взагалі, чи я там, у вас не в розшуку?
Я був збентежений і розгублений і відповідав щось невпопад, а він все говорив і говорив. Казав, що скучив за Яготином, за Супоєм, за рідною вулицею, хатою, школою… Питався: «А як там в Яготині, удома?»
Нарешті я зібрався з духом, з думками і відповів:
– Базу «Миротворця» можеш перевірити сам. Вона в інтернеті у відкритому доступі. А база тих, кого сьогодні розшукує МВС та СБУ, на щастя, навіть від колишніх закрита. Так що допомогти не зможу, якби і хотів.
Якщо хочеш – приїжджай. Однак знай, що тебе будуть чекати і перше, що тобі буде на Батьківщині – потрошіння. Аж до імен твоїх агентів в Америці і Європі. І ніяких тобі послаблень. Особисто посприяю.
Ну а якщо після цього тебе відпустять в Яготин, то тебе зустріну я і заїду в твою пику. Розумію, що не дуже вийде, все-таки молодий пенсіонер-шпигун не простий гопник. Отоді покличу на поміч свого сина, хоча надій на його комп’ютерні кулаки мало. Але у нього є однокласник. Того до тебе і кликати не треба – сам прибіжить. Чому? Свого часу його за поведінку вигнали з військового ліцею Богуна. А на строковій за ту ж зухвалість загримів до дисбату. Чув про дисциплінарні батальйони? Не перевелись. І замість того, щоб зненавидіти Україну з її військом, він навесні 2014-го йде добровольцем у Правий сектор, той, що заборонений в Росії. І все солдатом (рядових у нас, як ти знаєш, немає). Каже, що пройшов і Слов’янськ, і Савур-могилу, і Іловайськ з Дебальцевим… Ходив на полювання в Лугандонію. Може, про свої подвиги й прибріхує, але зараз він точно лейтенант Збройних Сил України, стоїть на Чонгарі. Досвідчений, загартований, злий.
Не хочеш з ним зустрітись?
А як пройдеш крізь нас, то підійди до рідної школи і подивись на меморіальну плиту на честь хлопчини, що поліг за Україну. А він, можливо, вчився саме в твоєму класі і сидів, може, за твоєю ж партою.
Так сталося… Ти не міг нічого вдіяти… Ти не хотів… Війну почали без тебе…
А про свої можливості забув? За інформацію, яку ти мав, дорого б заплатили в Україні. Дуже дорого. Що? Зрада присязі і батьківщині? А якій? Моїй чи твоїй? Різні, як виявилось, у нас Батьківщини і вибирати треба було ще тоді, у тринадцятому, або у чотирнадцятому, або і в п’ятнадцятому. Вибирати тобі особисто. І ти вибрав.
Це всі інші не мають вибору, а ми, діючі і колишні, завжди стоїмо перед ним.
Бо колишніх не буває.
м. Бориспіль, 2019 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.