“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
ПОЕМА
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли ти вижив під окупацією,
коли автомат щодня
ставив тобі залізний підпис
у грудну клітку,
наче нотаріус смерті,
наче чорний палець імперії,
який не вмів писати,
але вмів натискати гачок, –
завжди знайдеться хтось
у теплому тиловому светрі,
з чаєм, вайфаєм
і запасом моральних гранат,
хто скаже:
ти мало ненавидів.
Ти, мовляв,
не допік свою ненависть до хрусткої скоринки,
не довів її до температури архангельського металу,
не став достатньо чорним,
щоб смерть тебе не впізнала
серед інших чорних.
Ти вижив?
Підозріло.
Тебе не вбили?
Отже, не так дивився.
Не так мовчав.
Не так тремтів.
Не так молився.
Не так проклинав.
Бо великий вербальний програматор
уже відкрив ноутбук на Голгофі,
поставив пароль: **правильна лють**,
і тепер перепрошиває мертвих,
живих,
напівживих,
і тих, хто ще досі
не може відмити від душі
чужий чобіт.
Він каже:
ненависть має бути калібрована.
Ненависть має бути сертифікована.
Ненависть має проходити щорічний техогляд
у комісії чистих язиків.
А ти стояв між життям і смертю,
як між двома собаками,
які рвали один ланцюг.
Ти дивився в небо,
бо земля вже була забита
цвяхами страху.
Ти п’яв очі догори,
наче хотів побачити Бога,
а бачив тільки хмари,
птахів
і старий космос,
де космонавти теж, напевно,
чують ізнизу:
ви літаєте високо,
але до сонця не долітаєте.
Як і ти, чоловіче,
у своїй ненависті
був десь посередині.
Не дотягнувся до пекла,
не долетів до сонця,
не впав достатньо красиво,
не згорів достатньо переконливо.
Бо Бог, виявляється,
не живе на небі.
На небі живуть птахи,
космонавти,
супутники,
випущені ракети,
заблукані молитви
і дим від спалених хат.
А Бог живе між словами.
У проміжку
між “мамо” і “не стріляйте”.
Між “я тут”
і “мене вже нема”.
Між “Господи”
і тим подихом,
який не встиг стати словом.
Бог живе не в граматиці переможців,
а в заїканні врятованих.
Не в деклараціях ненависті,
а в тій секунді,
коли ти хотів проклясти,
а з рота вилетіла
пташка мовчання.
Великий вербальний програматор
цього не любить.
Йому потрібні чіткі команди.
Любов – видалити.
Страх – перейменувати.
Біль – архівувати.
Пам’ять – відформатувати.
Сумнів – заблокувати.
Співчуття – під підозру.
Мовчання – в трибунал.
Він ходить по руїнах
із лінійкою для душі
і міряє:
тут ненависті на три сантиметри менше,
тут сльоза неправильного складу,
тут людина вижила
без достатнього ідеологічного опіку.
А ти хочеш йому сказати:
брате,
ненависть – це не бензин,
щоб долити в бак.
Не дрова,
щоб кинути в піч.
Не прапор,
щоб розгорнути на вимогу.
Ненависть після окупації
живе в кістках,
як осколок,
який лікарі не дістають,
бо можна померти від операції.
Вона не завжди кричить.
Вона інколи просто
не може заснути.
Вона дивиться на двері.
Вона здригається від мотора.
Вона рахує кроки в коридорі.
Вона пам’ятає запах чужої форми
краще, ніж запах дитинства.
І коли тобі кажуть:
ти мало ненавидів,
ти раптом розумієш,
що є люди,
які хочуть відібрати в тебе
навіть твою травму,
навіть твій страх,
навіть твоє право
не бути ідеальним мучеником.
Вони хочуть,
щоб ти був іконою з інструкцією.
Щоб під тобою був підпис:
“вижив правильно”.
А ти вижив як міг.
Не красиво.
Не героїчно.
Не для бронзи.
Не для промов.
Не для телемарафону архангелів.
Ти вижив,
бо серце, ця вперта тварина,
билося навіть тоді,
коли розум уже підписав капітуляцію.
Ти вижив,
бо тіло знало більше за філософів.
Бо коліна згиналися,
але не ламалися.
Бо язик прикусив правду,
щоб зберегти життя.
Бо мовчання іноді –
це не зрада,
а остання барикада.
А великий вербальний програматор
тим часом пише нову заповідь:
ненавидь ворога всім серцем твоїм,
усією душею твоєю,
усіма нервами твоїми,
але за методичкою,
але з правильним тембром,
але без зайвої складності,
бо складність заважає ефіру.
Та світ не тримається на методичках.
Світ тримається на бабі,
яка винесла з погреба воду.
На дитині,
яка перестала плакати,
бо зрозуміла: плач теж може видати адресу.
На чоловікові,
який дивився в дуло
і думав не про героїзм,
а про те,
чи встигне син дорости
до його сорочки.
Світ тримається на тих,
хто не став каменем,
хоч камінь був би зручніший.
Бо камінь не звинувачують
у недостатній ненависті.
Камінь не питають,
чому він не прокляв сильніше.
Камінь лежить,
і всі задоволені його позицією.
А людина – ні.
Людина жива.
У ній усе одно проростає
якась безсоромна трава.
Навіть на згарищі.
Навіть під чоботом.
Навіть після вироку
великого програматора слів.
І тоді ти кажеш собі:
Бог живе між словами.
А диявол – у словах,
які наказують людині
стати простішою за свій біль.
Бо найбільша підлість –
це коли тобі після пекла
видають анкету:
чи достатньо ви горіли?
чи правильно кричали?
чи не було у вашому страху
елементів сумніву?
чи підтверджуєте ви,
що ненавиділи на повну ставку?
І ти ставиш підпис
рукою,
яка ще пам’ятає автомат у грудях,
і раптом бачиш:
підпис твій схожий на птаха.
Кривого,
пораненого,
але птаха.
Він не долетить до сонця.
Може, й не треба.
Бо сонце – це теж іноді
великий жовтий допит:
чому ти досі тінь?
А ти відповідаєш:
бо тінь – це доказ,
що я ще стою.
Я не святий.
Не бронзовий.
Не відредагований.
Не прошитий вашими командами.
Я людина,
яка вийшла з окупації
не з чистою формулою ненависті,
а з темною, живою,
розбитою мовою.
І в цій мові
Бог сидить між словами,
як старий птах
між двома дротами.
Він не питає,
чи досить я ненавидів.
Він питає тихо:
чи не забув ти дихати?
І я кажу:
ні.
Ще ні.
Ще дихаю.
Ще пишу.
Ще маю право
не долітати до сонця.
Ще маю право
бути посередині –
між небом і землею,
між прокляттям і молитвою,
між автоматом і словом,
між смертю,
яка не влучила,
і життям,
яке досі
не знає,
як себе виправдати.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.