“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
Цветеліна Манова народилася 1985 року у Варні. Закінчила французьку філологію в Софійському університеті “Святий Климент Охридський”, має ступінь магістра лінгвістики романських мов. Авторка кількох поетичних збірок. Пише поезію і прозу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
БАЗА 84
Найбільш надихуще місце для писання в Софії – автобус 84, що йде до летовища. Тут люди скупчені, наче сардини, пробивають квитки, лаються на компостер, який всупереч усякій логіці дірявить на одну дірочку більше… Автобус – своєрідний мікрокосмос, в якому тупцюємо ми, космонавти Бази 84.
– Ivan-Baptiste, mon chéri, NON! STOP!
Мініатюрна жінка з веснянкуватим обличчям, з типовим французьким гортанним „ррр”, піднімає підборіддя з-під капелюшка з квітами, потім звертається англійською до чоловіка, що сидить поруч з нею:
– Please Christo tell him not to jump like this!
Чоловік суворо вигукує:
– Ванку, чуєш, що мама сказала? Припини стрибати по валізі!
Мініатюрний п’ятирічний поліглот щулиться на колінах своєї французької мами, витягає з рота льодяник, висолоплює цукерково-синього язичка своєму болгарському татові.
– Де літак, papa?
– На летовищі.
– А де летовище?
– Там, куди ми їдемо.
– Куди ми їдемо?
– Додому.
– А де це додому, papa…?
Чоловік задумливо дивиться на нього.
Автобус зупиняється, сардини безладно розсипаються перед летовищем.
Ванко-Батист безтурботно стрибає по калюжах, мати біжить слідом за ним, зі сміхом піднімає його у повітря… Батько йде за ними, пропускає їх крізь обертові двері, зупиняється на вході, озирається. Його погляд ковзає горизонтально, наче для того щоб зафіксувати цю картинку в своїй пам’яті, а очі в нього зрадницьки блищать.
Нова армія сардин вдирається в автобус і ховає його від мого погляду.
Сльози прощання – обіцянка. Що котроїсь днини повернешся назад.
А МИ УДВОХ ІЗ ЕММОЮ
Ми з Еммою стоїмо на терасі й спостерігаємо за Часом, і цей Час не тече. Він із насурмленим чолом теж спостерігає за нами, облизує лапи, безладно трясе головою, скулившись крихітним пухнастим клубочком в наших ногах.
Емма почувається щасливою лише тоді, коли люди вимовляють її ім’я з подвійним “м”, я щаслива тоді, коли ми з Еммою разом. Їй чотири, мені двадцять чотири. Розділяють нас роки, сезони, життя. Ми вчимося одна в одної кожного дня, крім кожного третього вихідного в місяці, коли батько забирає її в п’ятницю ввечері, а в неділю передає мені через поріг, як фарфоровий сервіз, старанно уникаючи зустрічі поглядом зі мною.
Еммі лише чотири рочки. Їй лише чотири зими, чотири весни, але усього три осені, бо її день народження у жовтні. Волосся в неї золоте, як дно піску, очі в неї блакитні, як хвилі моря, на березі якого її була зачато.
Я була молода й дурна. Пляж Галата1 був чистим і бездоганним. Він учив мене грати в белот2 і пити біле вино. Потім не знаю. Я просто пам’ятаю, що ми кинули карти на піску й продовжили далі з вином. Я прокинулась із жахливим похміллям і неясним відчуттям наближення якоїсь небезпеки. Вродливий незнайомець розтанув, як шматок криги на сонці, залишивши на березі пляшку, на етикетці якої він надряпав свій телефон. Пам’ятаю, як я взяла порожню пляшку, поклала її в рюкзак, як мисливський трофей, і попрямувала додому із спустошеним від турбот серцем. Мені було двадцять, і Джулай3 вже закінчився. Я набралася сміливості й зателефонувала на цей номер рівно за вісім місяців.
“Я вагітна…” — незграбно випалила я, вчепившись у слухавку, наче рятувальний круг посеред океану, а на тому кінці тільки й почула: “Хто при телефоні?”
Наступного дня ми зустрілися вранці в якомусь кафе в центрі Варни, біля Книжкового ринку. Моє серце калатало, мало не розриваючись. Я дізналася, що таємничий незнайомець був студентом юридичного факультету Вільного університету, він був з Бургаса і його звали Тоні. Ні, не Антон, просто Тоні. Він навіть показав мені своє посвідчення, на якому було позначено латинкою це ім’я, як «Тонні», з подвійним «н». Він мені здався простим, як і його ім’я. Через це я зненавиділа його з першого погляду так само, як і полюбила його теж з першого погляду. Мені здавалося, що між коханням і моєю ненавистю лежать сотні років марних сподівань.
Ми обоє підозріло дивилися одне на одного з-під наших філіжанок — моєї з трав’яним чаєм і його – з подвійною кавою Lavazza4 – не знаючи, що сказати одне одному, а з радіо лунало “А ми з Боббі п’ємо каву”. Ми з Тоні пили чай і каву, поки світ навколо нас розвалювався, зруйнований безжальними ударами того, що лише кілька місяців тому вкрало навіки моє лоно, мої мрії й мою молодість. Тоні оплатив рахунок, а потім пообіцяв платити й за народження. Тоді він поліз у кишеню й дістав банкноту в п’ятдесят левів, сказавши, що це для мене. Я сказала йому, щоб він запхав їх назад і вийшла із високо піднятою головою. Нізащо в світі я б не дозволила йому побачити, що я плачу.
Ніхто не прийшов мені на допомогу. Живіт роздувався, як мильна бульбашка, яка луснула в середині осені. Мама з татом показали мені на двері ще на другому місяці.
“Якщо ти достатньо доросла злягатися з незнайомими чоловіками на пляжі, значить, ти можеш і подбати про себе самостійно”. Я думала втопитися. Дійти одного вечора до краю відчаю і просто так, випадково зірватися у воду. Я думала про самогубство. Думала залишити дитину біля сміттєвого бака, а потім піти. Випити отруту, вистрибнути з вікна, повіситися на лампі. Я плакала годинами, днями, місяцями. Я плакала, поки в моїх очах забракло сліз, поки мої очі висохли, поки в мене не залишилося слів.
Потім однієї ночі я прокинулася від якогось дивного скиглення в кімнаті, ніби новонароджене цуценя нюшило повітря й шукало матір. Я підійшла ближче до колиски, де спала Скринька Пандори, що принесла всі нещастя, схилилася над нею й задивилася на неї. Її вії блищали в місячному сяйві, наче їх окропили рідким сріблом. Її щоки гарячково горіли, а губи були, як червоні корали, вони беззвучно розтулялись і затулялись, як рот риби, що здихала.
Безпорадність. Слово, яке в одну мить зруйнувало весь всесвіт. Термометр, що показує безглузде число 39,5. Швидка допомога, що вовчицею виє вночі. Білизна лікарні, самотність порожнього коридору, підбадьорливі слова, які не сягають мозку, грудка в шлунку, запах дезінфекції. Очі тварини, звернені до цівки, трубка, просунута в невинне горло, сплетені у життєрятівну срібну мережу системи, усвідомлення всього насправді важливого, стояння на колінах біля дверей із промовлянням пошепки молитов до неба, до стіни, до всіх існуючих і неіснуючих богів…
…До життя, до смерті, до кінця всього земного і неземного, поки є повітря в моїх легенях, поки не зупиниться моє серце, клянуся берегти тебе, берегти тебе так, як нічого й нікого я в житті не берегла, як вовчиця, як звір, як лернейська гідра5 з кігтями, зубами, кістками, космами, я укриватиму тебе собою, я співатиму з устромленим у серце терням найстарішу, найстрашнішу пісню в світі. Пісню самопожертви…
“Ех-х… Мамою ставати нелегко…” – глузливо цокають язиками бабусі у дворі, поки мама-одиначка, якою я є, заходить і виходить з під’їзду, штовхаючи перед собою візочок, заткнувши вуха навушниками і слухаючи Nightwish6.
“Повія”, – цокають язиками чоловіки, дивлячись на білизну моїх ніг, що стричать з моєї короткої джинсової спідниці, тому що матері за своєю природою зобов’язані одягатися, як опудала на баштані, й не мають права носити зухвало-короткі спідниці.
“Безвідповідальна дурепа”, – мами теж своєю чергою цокають язиками, коли несуть своїх малюків до дитсадочків, клацаючи на смартфонах і ділячись своїм невдоволенням у безглуздих постах на Facebook.
“А щоб ви луснули…”, — думаю я, показуючи їм середній палець, — тому що наше життя – це низка мильних бульбашок і неважливо, хто правий, а хто винуватий, врешті-решт ми всі луснемо… Бо рано чи пізно на цьому світі все лускає… Серця лускають, животи лускають, душі лускають, наші упередження… Лускають стосунки, мрії, страхи й наші любові.…
Лускають, не воліючи того, лускають і злітають у небо…
* * *
Неділя. Тік-так, тік-так. Час ховає ніс у своїх лапах, а ми удвох з Еммою робимо мильні бульбашки. Емма безтурботно сміється так, як можуть сміятися тільки діти, а її біляві кучері підскакують за її спиною, як золоті пружинки незбагненного годинникового механізму.
Час – не дуже надто підходяще ім’я для французького бульдога із рваним вухом, а Емма дістала своє ім’я на честь Емми Боварі. Тому що поки вона була в утробі, замість того, щоб просиджувати над книжками про майбутніх батьків або над підручниками для завершення вищої освіти, її незграбна мати, попри все, читала лише “Мадам Боварі”, роман, через який у ХІХ ст. Гюстав Флобер постав перед французьким судом за звинуваченням у “порушенні громадської та релігійної моралі та порушенні добрих звичаїв”. Бульбашки надуваються, летять до хмар, ковзають по спині вітру, потім вони один за одним лускають, – і по наших обличчях крапають мокрі мильні бризки.
Емма моя дочка. А Час – собака, якого я їй купила, щоб замінити батька.
1_ Галата – житловий квартал у Варні;
2 _ белот – карткова гра;
3_ Джулай – щорічний музичний фестиваль
в Болгарії, відбувається в ніч перед 1 липня;
4 _ Lavazza – слот кави;
5 _ Лернейська гідра – чудовисько давньогрецької міфології, багатоголова змія;
6 _ Nightwish – фінський метал-гурт.
Переклад з болгарської – Любов Цай
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.