“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
ДОЖИЛИ ДО ЖАСМИНУ
У цих віршах багато імен –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
немає зайвих. Синій птах
несе смерть: воскресне той,
хто воскресне під гніздами
з оптичного волокна.
У цьому вірші – жодного імені,
але є кого згадати над могилою.
Тіні йдуть під мостом.
Запитаю про сонце –
скажуть про місяць: люди
стають символами,
що нагадують про людей.
Звільнених від тіл
звільнено й від слів – простих,
як фундаментальні кольори.
Зима була смертю.
Дожили до жасмину.
ПОЗАСЕКТАНСЬКЕ, ВНУТРІШНЄ
Мені знадобилося ціле життя,
щоб зрозуміти, що грати
не потрібно.
(Діззі Гіллеспі)
Маю у друзях кількох мовчазних
поетів: йдуть по землі,
не відкидаючи тіні. Не знаю
їхніх імен. Чув їхні вірші,
з яких – у часи миру й у часи
війни – пам’ятаю дихання
суховію і запах деревнику.
Зустрічався з ними так, як
у раю зустрічаються безтілесні
аноніми, а на землі –
анонімні алкоголіки.
Не атеїст, у Бога вірю невміло,
але місце, де існує слово, –
моє – не в сенсі володіння,
а як життя і смерть.
Народжений на світанку,
був я – захмелілий суворовець
Криничний, який має намір
програтися в карти Гаррі
Поттеру – під музику
«Made in the Shade».
Але вже пополудні, наче
Улісс із приміської електрички,
пішов через українське поле,
щоб надвечір оселитися
на березі ріки.
Щастя – знати тих, котрі
грають для вітру й жимолості:
радість – позасектанська,
сонце – внутрішнє.
ТВІЙ СИНІЙ КИТ
Пам’яті Олександра Веремчука
Назви – крізь трафарет,
функції – з-під штампа:
людей у концтаборі
позначили б рашистськими
ієрогліфами, фарба пішла б
на татуювання, світло
перетворилося б на витратний
матеріал для ілюзій: так могло
статися, але не станеться.
Метелики у снах знають більше,
ми ж пам’ятатимемо твоє ім’я –
наяву, де вітер українських степів.
Життя приводить у світ
погані вірші, війна приводить
у світ погані вірші,
смерть забирає тих, хто пише,
і тих, хто читає.
Привезли на щиті, омели
лежали на тілі. Зла у світі
стільки, що можна захлинутися.
Але й сонце з’явилося
не з-під чорних ножиць.
Є океан, Саню, де плаває
твій синій кит: маленьку рибку,
що колись потрапила на гачок,
первісний Жак-Ів Кусто
ще на початку часів відпустив
у велику воду.
ГРА В РАШИСТІВ
Грали в дитинстві у війну –
війна прийшла. Хотіли бути
нашими – ними й стали.
З пластмасовими автоматами
на даху гаража, у тіні вишневого
гілля виглядали фашистів –
не тих і не звідти.
Антон сказав: – Прикрий.
Хочуть зайти з іншого боку.
Був правий.
Як казав Флорізель
Жанні
Спокій і білина:
подумав, побачив, відчув.
Міст лежав під ногами,
як сонячна прірва.
– Читай Данте, – сказала ти.
Їхали у таксі повз цвинтар
і трави.
Світла пляма попереду – це був
Господь, такий, як у Ріо,
як на світлині з «Полароїда»:
роззирався у пошуках нашого
образу.
– Не читай Данте. Навіщо
читати чужі книжки?
Живі, стояли під місячним
ножем: ми дозволили собі
зловживання прикметниками.
Не було функціонера з ключами,
музики тромбонів і флейт,
лікарів і апостолів:
нас зустріло сонце.
Ні пекла, ні чистилища, ні раю:
опинилися поза межами
маячні й правил, котрі
не спрацювали.
Пам’ятаю: попереду їхав хлопчик
на ровері. І дівчинку пам’ятаю –
вона була з аортою
та чистим, як свято, серцем.
Ти сказала:
– Тут має звучати музика –
«Here, There and Everywhere».
Залишилися вдвох.
Не знаю, чи були ми достойні
такого дару, але сонце
і місяць цього теж не знали.
І ластівки, що в небі. І дерева,
що ростуть із землі.
Удвох – один неділимий світ.
– Ластівок більше, ніж людства.
Нам сподобалася ця думка.
Не хотіли мати дітей: ми й так
опинилися на їхньому місці.
Як казав флуоресцентний князь
Флорізель, вкидаючи у річку
«Діамант Раджі», хтось має раз
і назавжди з цим покінчити.
РЕЄСТР МАРНИХ ВІРШІВ
Не ввести в оману словами
про те, що й короткі чи довгі
вірші, в яких немає сенсу,
житимуть вічно. Навіть ті,
у яких не копають могилу,
щоб, як писав Неруда,
глянути з-під землі на марноту.
І ті, де пафос, наче халіф,
єднається з каноном – на час.
Де структуру землі визначає
дратва пирію. Де легко за життя,
але не перед вічністю.
Де всі – шістнадцятилітні,
навіть ті, що прийшли у світ,
як здається сторонньому
спостерігачеві, даремно.
Пам’ять, забуваючи, що вона –
це я, інколи визначає сама,
що списати в архів, а що
зберегти. Якийсь безцінний
спалах викреслено назавжди
й на попелищі амнезії
мій давній кумпель Саня Руденко
на п’ятирядному баяні
з перламутровими клавішами,
купленому у житомирського
майстра Железникова, грає
«Ми бандитто, гангстеритто».
Довгі й короткі беззмістовні
поезії запишуть в окремий
реєстр – ними опікуватиметься
Джеремі Гілларі Буб
з «Жовтого підводного човна»,
він скаже про них віршами:
«Де ви усі жили,
коли не жили як люди?
Навіщо граєте фуги
й оминаєте прелюди?
Яке сміттєзвалище
у вас в голові,
якщо й досі думаєте,
що ви мертві, а не живі?
Чому плутаєте хорей із ямбом,
коли й без верлібру вам – амба?
Чому двічі мовлене «чому?»
не знаєте адресувати кому́?
Слова «життя» й «смерть»
пишете через ко́му,
а ніяк не вернетеся додому.
Гарні вірші
могли б писати не без підстав –
замісць сонетів і октав.
Пишете ж дедалі гірші –
ви́рубаю я до кореня
ваші довгі й короткі вірші!»
56
Плив над стернею, над океаном –
у радості й у смутку.
Споживав совіньйон 2023 року,
і артеріальний тиск був
як у водолаза, землю ж запивав
молоком як скляний астронавт.
Жив у часи дискотеки:
не був танцюристом
серед танцюристів диско.
Їздив на смерть, як на роботу,
заробляв вісім тисяч на Місяць –
відмовився купувати.
Усюдисущий жасмин
прошелестів наді мною:
– П’ятдесят шість.
Усюдисуща муха продзижчала
те саме. Усюдисущий єдиноріг
ударив копитцем у вухо:
привітав.
Одягнув я чисту сорочку –
чекав, поки світло стане таким,
яким його знаю.
Раніше міг поцікавитися,
як сталося, що все минуло
й що я не сам? Сьогодні –
мовчу: я знайшов безсмертник
на своїх полях.
ЗНОВУ
Прийшли до світла,
де була пітьма.
На фундаменті третьокласники
грали в «чу». Розрізняли
дзеленчання монет,
що вдаряли по бетону.
Бачили, як змінюються тіні
на шляху. Ми були там,
де завтра – інші.
Знову не кінець.
МЕЛІСА І М’ЯТА
Живі відрізняють мелісу
від м’яти й шандри,
повертаються за ключами,
благословляють криголами.
У живих – надії
на післязавтра, телевізійна
історія галактики за тридцять
хвилин, воскресіння
як фата-моргана, останній
білий носоріг і перший
порнографічний фільм.
Для мертвих живі помирають:
ніколи не навпаки.
БУЛО?
Мені купили дипломат, і я
вступив до музичного училища.
Прочитав «Капітана Фракасса»:
Жан Маре важкою, як смерть,
французькою шпагою заколов
Меньшикова. Прочитав
«Laterna Magica» Берґмана.
Прочитав Еліота
під музику «Third Plane» –
акварельні вірші під акварельну
музику. Навчився курити
кубинські сигарети
і, маючи за плечима дощату
церкву, заглядав у серце весни.
Друзі, чиї обличчя, зникаючи,
зникають. Дівчина, яку цілував
на землі, – вона тепер ніде
і всюди. Боттічеллі, який
малював світ, де нас немає
і котрий без нас не існує.
Пам’ять навіть у забутті
ефективніша за альбомні
репродукції, за світлини
під склом. Триста років
промайнули блискавично.
Чорний пластиковий кейс
із білими алюмінієвими
замками – що я в ньому носив?
БАРИЛЬЦЕ АМОНТИЛЬЯДО
Трамвай не мав кінцевої
зупинки – трансцендентність
я й не уявляв інакше.
Вино у погребі – поруч
із двадцятьма примірниками
«Метапрозорості». Ніщо
не відбулося поза моєю волею.
Можу накачати велосипедні шини
чи повідомити видавництво
про повернення авторських прав.
Не просвітлення, але свідома
незворушність. Завтра куплю
статуетки Лі Бо і Ду Фу,
сьогодні – Тімона і Пумби.
СЕНТИМЕНТАЛЬНЕ
Зустрілися через двадцять років
і запитали: – Як?
Пригадали вчорашній космос.
– Ми не помремо
ні сьогодні, ні завтра.
У твоєму голосі не було страху,
у моєму – радості. Хотів, щоб
ми знову втрачали невинність,
щоб нас обсервували мініатюрні
єдинороги й гігантські світляки,
але ми, вглядаючись у минуле,
вглядалися в глибини
Маріанської западини,
бо де ще могла щезнути –
так, ніби її ніколи не було –
любов?
* * *
Не називати назване,
не зазіхати на канон:
змок під дощем –
і дякувати Богу.
Час купувати вірші й час
їх не продавати.
Тілесне обмане, небесне
не дочекається.
З’явилися перші
кульбаби – так облітатиме
цвіт жасмину.
На добраніч
Now it’s time to say good night
Good night, sleep tight…
(The Beatles)
На добраніч, кохана.
Мене майже немає. Хтось
написав на паркані «люблю»:
хай буде так.
Ніч іде з чорно-білим баяном.
Стоп, зоряна машино зі скла.
Попливемо в ясність –
зі срібла і лілій.
Смерть дочекається так,
як барбітурати дочекалися Цвейґів.
Життя побажає того,
що сниться живим.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.