“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
Слоньовська О.В., Феномен Генія: «Ми є тому, що нас не може бути» (Ліна Костенко): Монографія. Івано-Франківськ: ТОВ «Галичина»-ПАК», 2025.
Верзли, верзли, й нічого не сказали.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А що казати, совісті взамін?
В Америці будують бальну залу.
У нас людей відкопують з руїн…
(Ліна Костенко)
За творчістю професора Карпатського університету імені Василя Стефаника Ольгою Слоньовською спостерігаю роки і роки. Спочатку вона зацікавила мене як методист української літератури (в ті часи я, колишній газетяр, повернувся працювати в ліцей і не був задоволений тлумаченнями художніх текстів чинної програми авторами підручників). А згодом у моє життя ввійшли її поетичні збірки, романи і монографії: написане Ольгою Володимирівною займає цілу полицю в моїй домашній бібліотеці.
Безперечно, вона трудоголик. Працюючи до повного виснаження над циклом романів чи над об’ємними монографіями, авторка розкриває (можливо, мимоволі) свої симпатії до людей, для яких робота – над усе. Гадаю, що варто спершу згадати її монографію «Василь Стефаник: маестро української новели». Для розкриття секрету геніальності новеліста авторка так багато присвятила його родині: щоб зрозуміти душу письменника, ми повинні дуже активно вивчити його дитинство. Без образів батька й матері нам цього не осягнути. Семен Стефаник постає в монографії великим трудівником (часом його робота межує з подвигом!) і великим експлуататором (йому мало, що на нього працює пів сотні наймитів, тому і на свою родину він дивиться, як римський рабовласник на рабів – це наділений інтелектом сільськогосподарський реманент!). Робота заради роботи, ненависть до ледацюг, добровільне ярмо від народження – і до смерті. Малого Василька батько виховує роботою, мати ласкою та безмежною любов’ю, наймити – казками й страшними історіями. Василю Стефанику, який зазнав смак сьомого поту на селянському полі не тільки в дитинстві, подобались, як і його батькові, сильні натури. Скажімо, маленький герой новели «Кленові листки». «Особливу увагу, – фіксувала Ольга Слоньовська, – письменник зосереджує на образі маленького Семенка. Це слухняна і з малих літ дуже працьовита дитина… Хлопчик кмітливий і не по роках розумний. Він ставить собі за приклад свого власного батька, який зріс у наймах…». Загальновідомо, що саме новела «Кленові листки» засвідчила, що в літературу прийшов митець, який перший, за визначенням Івана Франка, після Шевченка за рівнем таланту (особисто я повірив у геніальність Стефаника, коли опрацьовував цю новелу з учнями трьох десятих класів, кожного разу тамуючи в собі сльози). А нотаткам про цю монографію дав заголовок, яким, очевидно, подивував авторку: «ЦЕ ТАК ЛЕГКО – НЕ ЗРОЗУМІТИ ГЕНІЯ». Хоча Ольга Володимирівна саме та читачка, яка зрозуміла й оцінила…
Вдруге я заплакав, коли читав третій розділ роману «Маруся Чурай» Ліни Костенко – «Сповідь». Особисто для мене ті сльози були головним свідченням геніальності авторки роману, але, звичайно, не для моїх учнів, які потребували більш вагомих доказів. І от в моїх руках наступна монографія Ольги Слоньовської. Ще не читаючи, приходиш до висновку, що це титанічна робота: 800 сторінок, 437 опрацьованих джерел мали б переконати будь-кого. Тому довелося просити в Небес і мені додати сил, щоб я, читач, пройнявшись цим надзвичайним доробком, став співавтором в оцінці геніальної поетки.
Своє розуміння феномену Ліни Костенко авторка монографії почала здалеку, написавши монографію в монографії про покоління, яке народилося за 10 років до Другої світової війни і надто багато пам’ятало, щоб вірити солодким ідеалам і дешевим обіцянкам влади. З гущі цього покоління вийшли письменники, яких назвали шістдесятниками. Вони мали звичайне природне бажання жити в правовій державі, творити без нагляду й цензурного втручання, писати згідно з власним серцем і душею, а не постійним озиранням на «сексотів» – шістдесятники для Ольги Слоньовської – особлива сторінка нашої історії, яка потребує глибокого вивчення і серйозних досліджень, зокрема – про участь у цьому русі Ліни Костенко. Сказано – зроблено (перший розділ «Шістдесятництво у профіль і анфас» займає більше 80 сторінок: щоб оцінити цей доробок, треба комусь писати ще одну монографію!) Зауважимо лише, що авторка має рацію, наголошуючи, що в когорті шістдесятників Ліна Костенко залишилася немеркнучою зорею першої величини і як людина високого громадянства, і як талант рівня геніальності, по праву не маючи собі рівних серед справжньої української інтелігенції і як громадська діячка, і як письменниця. Кредо когорти шістдесятників, поетично оформлене Ліною Костенко, дуже чітке і гранично осмислене: «Було нам важко і було нам зле./ І західно, і східно./ Було безвихідно. Але/ нам не було негідно.// І це, напевно, головне./ Якої ще фортуни?/ Не відступитися. І не/ накласти лжу на струни».
На думку авторки монографії, переспіви біблійних псалмів також мають проєкцію на долю шістдесятників: «Єдиний Боже! Все обсіли хами. / Веди мене шляхетними шляхами. / І не віддай цим людям на поталу, – / вони вже іншу віру напитали./ Одплач в мені, одплач і одболи, – / вони ж моїми друзями були!» Зрадництво, компроміс із кадебістами на рівні підтексту Ліна Костенко порівнює з ганьбою норвезького письменника Кнута Гамсуна, який схвально поставився до фашистського фюрера. Поезія «Альтернатива барикад» – своєрідний статут покоління шістдесятників (ще одне вкраплення, яке допомагає зрозуміти феномен генія!). Перед читачем – картина протистояння як битва не на життя, а на смерть, увиразнена авторськими коментарями: «На історичних перекатах в чаду чиєїсь маячні / люди завжди на барикадах, знають про це чи ні. / Мужність не дається на прокат. / Не бува бароко барикад. / Так що відійдіть, будь ласка, / хто боїться бути збитим, наче в кеглі. / Смерть – це ще не поразка. / В переможних боях теж бувають полеглі…»
Дозволю собі зробити невеликий внесок до монографії, авторка якої не торкається обстановки на сході України, зокрема на Січеславщині. Згадується лише виступ поета Віктора Коржа на з’їзді письменників (його, до речі, не вигнали з роботи у видавництві – працював до 1988 року, бо… покаявся!) На жаль, не згадана діяльність мого земляка Івана Сокульського, який був одним із перших шістдесятників у нашій області, захисників української культури: у 1968-му він разом із Михайлом Скориком написав «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська», де висловлювався протест проти кампанії цькування Олеся Гончара за роман «Собор» і проти політики зросійщення та цькування української інтелігенції. Після того, як «Лист…» було зачитано на радіо «Свобода», під прес потрапив і сам Сокульський. У червні 1969-го його заарештували й засудили на 4,5 роки з відбуванням покарання в таборах суворого режиму. В ув’язненні потоваришував з дисидентами, серед яких були Микола Горбаль, Леонід Горохівський, Зиновій Красівський, Василь Овсієнко, Ярослав Лесів, Опанас Заливаха.
А все почалося у 1962-у, коли Іван вступив на філологічний факультет Львівського університету і став учасником Львівського клубу творчої молоді, де познайомився із творчістю шістдесятників. Скучивши за Дніпром та степами, у 1964-у перевівся до Дніпропетровського університету. Але вже за два роки його виключили з комсомолу та відрахували з університету «за поведєніє, нє совмєстімоє со званієм совєтского студєнта» (мовою КДБ так позначався націоналізм, який виявили у віршах поета).
У другому розділі «З вогню та в полум’я» Ольга Слоньовська поставила перед собою грандіозне завдання визначити, що саме має вирішальний вплив на талановитість, а тим більше – на геніальність. Деякою мірою про це вже говорилося у згаданій монографії про Василя Стефаника. Місце народження? Гени, які, на думку Ліни Костенко, «грають у довгої лози»? Перші роки життя, в які закладається код-програма самореалізації людини на все життя? Дослідниця наводить величеньку вервечку подібних запитань, але в житті Ліни Василівни, безсумнівно, була головною жага зреалізувати власний талант навіть найдорожчою ціною нехтування усім іншим, насамперед собою і власним комфортом існування. І це при тому, що в радянській імперії геній – завжди крамольна особистість, бо постійно небезпечна для влади, тому варта постійного переслідування, що і засвідчило життя поетеси.
Дворазові арешти батька, ерудита і вродженого педагога (тільки знання десятка мов свідчило, що це особистість, яку треба боятися, бо за мовами – історії європейських держав з демократичним устроєм), поневіряння молодої мами з Ліною-немовлям, голодування в трирічному віці майбутньої поетки, її життя в люблячої бабусі, яка і казку розкаже, і «Кобзар» почитає. А ще батькові сестри, які гордилися предком «храмостроїтелем» і вражали розповідями маленьку племінницю, яка нічого не забувала. «Талант, який поки що дрімав у підсвідомості дівчинки,– пише Ольга Слоньовська, – зберігав кожну інформативну дрібничку як вартий уваги самоцвіт…» Пощастило з україномовною школою, але щастя обірвала війна, яка принесла довгі місяці поневірянь. Так кристалізувалися грані, щоб засяяти неймовірним талантом, бо вже в молодших класах були написані перші вірші, крім тієї поезії, що на стіні фронтового окопу.
Дослідниця проводить читача по шкільних роках Поетки, не забуваючи згадати найдрібніші деталі, на які не звертали інші дослідники творчості Ліни Василівни, бо саме в тих деталях і ховається отой феномен, що винесений у заголовок: у 123-й школі Києва ще й досі зберігається зошит юної поетеси із віршами, які присвячені Павлу Тичині на честь його зустрічі з учнями. Вкотре шукаючи компромат на батька, кадебісти зробили обшук у квартирі родини, хоча батько був змушений жити в заводському гуртожитку. І компромат був знайдений – драма Лесі Українки «Бояриня», яку дала (цікаво, з якою метою?) прочитати Ліні подружка. Так появилося тавро доньки репресованого батька. І тут треба було вистояти, не зламатись! Тому навчання в московському Літературному інституті для багатьох її знайомих здавалася дивом. А дослідниця підкреслює, що це навчання вимагало немалого героїзму, бо треба було вчитися поряд з російськими шовіністами, витримати і не здатися, коли пропонували перейти на «общепринятий», бо українська мова, на думку порадників, приречена на вимирання, як мови індіанських племен. Добре, що поряд був молодий патріот Ян-Єжи Пуща-Пахльовський, громадянин незалежної (!) Польщі.
Феномен генія складається з безлічі складових, створюючи своєрідну мозаїку. Візьмемо для прикладу на перший погляд занадто прозаїчне – одруження Ліни та Яна-Єжи. О. Слоньовська пише: «Діти різних, хоч і близьких етнічно народів, інтуїтивно відчували своє призначення насамперед для мистецького розвою власних націй і відмовитись від своїх місій не могли. Для вільного європейського світу це було нормою. Для підневільної України та її геніальної дочки таке явище могло перетворитися у прокрустове ложе…» Тому народження дитини мало відбутися в Україні. Дослідниця навіть вихід першої збірки «Проміння землі» приписує небесним силам: вони початок творчого шляху поетки, яка проявляла себе зовсім не так, як диктували канони творчості тоталітарної системи, курували старанно, ретельно. Україна, запевняє читача дослідниця, отримала непересічну авторку з повним правом претендування на геніальність, про яку могли хіба що мріяти інші народи. Таємниця таланту поетеси – інтелект, уміння переносити мислеформи цілісно на папір, кадрування своїх художніх текстів і величезна емпатія до персонажів.
Та дорога на літературний Олімп не була всипана квітами. І настали чорні дні, місяці і роки, які після світлих особливо болючі. Півтора десятиліття твори Ліни Костенко не друкували ні в газетах, ні в журналах, ні окремими книжками. Дослідниця називає вершиною цинізму, коли можновладці талановиту жінку та її дитину залишили без жодних засобів існування. Вистояти в подібній ситуації було нелегко, але Ліна Василівна, як пише Ольга Слоньовська, інтуїтивно відчувала, що допомого їй не забариться, бо Небеса пошлють людину, біля надійного і міцного плеча якої вона знайде захисток. У вірші «В пустелі сизих вечорів» муза їй напророчила саме таку зустріч. А згодом і відбулося знайомство з Василем Цвіркуновим, який створив для Ліни Василівни ідеальні умови для творчості, для подальшої боротьби (ще одна складова мозаїки-феномена!)
Очевидно, були порадники, які пропонували змиритися, перестати вихлюпувати наболіле віршами, стати такою, як всі, щоб не накликати біду на чоловіка й дітей. Але розуміння свого призначення не давало це зробити. Ліна Василівна і до Івана Дзюби знала, що нації завжди потрібні поети, а не тільки руки для чепіг. «Зійти з дистанції для Ліни Костенко означало не просто зрадити себе, а зрадити народ, історію, Україну», – зробила висновок дослідниця книги про феномен генія.
Дозволю собі ліричний відступ. Коли читав про боротьбу Ліни Василівни за кінофільм про поета-фронтовика Володимира Булаєнка, мимоволі згадав, як я, студент Дніпропетровського університету, прийшов зі своїми віршиками у літстудію імені Булаєнка, а вийшов із літстудії «Гарт» (ректорат охоче повірив брехні «землячка» поета, раз і назавжди змусив нове покоління віршотворців зректися колишнього студента).
Феномен генія розкривається, як не парадоксально це звучить, у ставленні до іншого генія. Скажімо, до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка не писали віршів лише занадто ліниві чи зовсім далекі від розуміння Кобзаря та його величі. Ліна Костенко, на противагу поетам Івану Драчу та Віталію Коротичу, визнаним лідерам молодих літераторів, обирає не момент смерті геніального українського Поета, а навпаки – ключові моменти його долі. «Її твори, пише Ольга Слоньовська, обов’язково наділені проєкцією на 60-і роки ХХ ст. в Україні». Зокрема у вірші «Заворожи мені, волхве!» поети-чиновники «ходять» по шевченківських місцях, не вилазячи із комфортабельних «Волг», неуки з професорськими дипломами «вербують верби у монографії». Шевченко цим добродіям важливий для «галочки». А в циклі віршів Ліни Костенко, як і всі історичні постаті, Тарас Григорович, на думку дослідниці, постає багатогранною особистістю, генієм, свідомим власного призначення, носієм українства і міфу України майбутнього.
Або ось така красномовна деталь: повертаючись із відпочинку, Ліна Василівна, взявши Оксану за руку, зійшла в Каневі з пароплава, хоч було вже за північ, і повела дитину до Тараса на своєрідну прощу, бо їй хотілося, щоб донька побувала на Канівській горі разом з нею, адже завтрашній день чатував небезпекою (Спілка через «Літературну Україну» проголосила, що письменники підтримують введення військ у Чехословаччину, а Ліна Василівна заявила на секретаріаті, що вона – проти!). Як бачимо, феномен генія багатогранний, але багатьом ті грані не видно. «Арешти друзів тільки упевнювали, що поступатися такому хижаку, як влада в тоталітарнім союзі, не можна навіть у дрібницях, бо інакше – безславна смерть», – пише Ольга Слоньовська, аналізуючи вірш «Коректна ода ворогам», в якому Лінина життєва позиція непохитна і однозначна: при спробі зігнути її в дугу вороги мають остерігатися, щоб та дуга не стала вольтовою. Хтось на місці поетки вже давно зійшов би з «дистанції», але в Ліни був характер батька, тому навіть мовчання, коли не давали друкуватися, мовчанням не було, бо ця авторка продовжувала працю і боротьбу. О. Слоньовська розкриває справжній переполох серед чиновників від літератури, коли на їхні столи ліг рукопис роману «Маруся Чурай». Довгих шість років цей роман поневірявся по видавництвах. «Які тільки недоліки не приписувались і які тільки ярлики не чіпляли на нього у редакційних відписках та внутрішніх рецензіях!» – пише авторка монографії про оте розп’яття без хреста, яке могла витримати тільки Богом обрана людина, якій після випробування Небеса послали перемогу: коли роман вийшов друком, за ним стояли черги, як в голодний рік за хлібом!
Але темні сили без бою не здавалися: як тільки появилась думка озвучити роман зі сцени у виконанні відомої артистки Ніли Крюкової, чиновники від мистецтва перенесли дійство з Філармонії у запилюжений заводський клуб. І вкотре Ліна Василівна, як бачимо із монографії, показала характер борця, коли відміряла директору клубу три ляпаси – за себе, за Нілу, за Марусю Чурай. Терпіти зневагу не було прийнято в роду Костенків!..
Автор цих рядків у 1966 році був далеким не тільки від п’ятого з’їзду письменників, а й від літератури, бо служив в армії (в бібліотеці військової частини не було жодної української книжки!).Тому монографія Ольги Слоньовської для нього майже підручник повоєнної української літератури, про яку на лекціях в університеті не говорилося. А з’їзд довів, що українські майстри слова не дурні, не глухі, не сліпі й не німі. Так, можновладці дозволяли давати українські назви крамничкам і «забігайлівкам», але на цьому українізація й завершувалась. Сигналом тривоги звучать у «Зоряному інтегралі» слова геніальної Ліни Костенко: «Я скоро буду виходити на вулиці Києва з траурною пов’язкою на рукаві – / вмирає мати мого народу!..» Так сміливо говорити дозволено і дано не кожному поету, а тільки тим, які, за влучним висловом авторки монографії, з того Богом обраного коша, де правителі над правителями поряд з мудрецями і представниками мистецтва. А часом в одній особі, як жриця і цариця Савська («Вона їх брала вродою в полон. / Ніхто при ній розумним не здавався…»).
Поїздка до Львова, втрата найчесніших, найталановитіших друзів (Алла Горська, Василь Симоненко), ходіння по лезу бритви спонукало Ліну Костенко порівняти життя в радянській Україні з колізеєм, на арену якого римська влада випускала хижих звірів для розтерзання перших християн. Цитую монографію: «Поезія «А затишок співає, мов сирена…» починається з констатації того, що комфорт, сприятливі умови життя завжди багато значать, а тому нехтувати безпечним спокоєм здатні далеко не всі…» З монологу ліричної героїні (читаймо: авторки вірша!) ми взнаємо, що вона усвідомлює своє призначення і місію в цьому світі: «Воно в мені, святе моє повстання». Читаєш таке і думаєш, скільки ще треба прикладів, щоб розгадати феномен генія. Справді, скільки? Глибоке усвідомлення поеткою власної інакшості – постійне, бо спричинене вибором лінії поведінки, непідкупністю, безкомпромісністю. Авторська позиція Ліни Костенко реалізується як протиставлення інфернальній добі, як викриття і розвінчання словоблудства, бажання легкої слави. Що важливо, сарказм як нещадне таврування тоталітарної недодержави й партійних клерків чи слабодухих і нікчемних осіб, яким хочеться слави великих, показаних у збірці «Мадонна Перехресть», не втрачає й сьогодні свого значення й сили. Дистанція між митцем і сірою масою не зменшується ніколи, проте завжди знаходяться люди із надто завищеною самооцінкою, які прагнуть мати справжніх митців як тло на задньому плані фотографії епохи.
Слово Ользі Слоньовській: «Як митець, а отже, творець, деміург художніх світів, Ліна Костенко натхненно працює, не покладаючи рук і не занедбуючи свого таланту. Її блискучий розум, високий інтелектуальний рівень обсервацій теперішнього часу, відточений до дзеркальності ідіостиль дають нам підстави робити висновок, що йдеться про одну з найталановитіших жінок на планеті…» Що додати? Хіба звернути увагу, що епіграф мною взятий з поезії, написаною зовсім нещодавно поетесою, якій 96 років.
Колись Микола Зеров писав, що про які часи і представників яких народів не вела б мову Леся Українка у своїх літературних текстах, вона завжди мала на увазі Україну й українців. Щось подібне, пише Ольга Слоньовська, напрошується як висновок і при аналізі сюжетних віршів Ліни Костенко, героями яких є визнані світові персоналії, здебільшого геніальні митці чільних європейських націй: завжди стає явною аналогія з українською історією, причому не тільки там, де є для зв’язку хоч якесь ключове слово-підказка («Ще не було епохи для поетів, / але були поети для епох!»). Хоча в поезії «Вирлооке сонце» контекст значно ширший від суто українського болю. Геній ні йоту не сумнівається в тому, до чого вже давно скептично ставляться надламані духом його пересічні сучасники: «Усі вже звикли: геніїв немає. / Поснулим душам велено хропти. / Епоха несприятлива – ламає / іще в колисці геніям хребти». Геній прекрасно розуміє, що «поетів ніколи не був мільйон», що насамперед йому «негідно бути речником юрби. / Раби рабів ще гірше ніж раби», що «єдина стеля мистецтва – правда. / Піднімеш поезію – і не розіб’єш їй тім’я…»
І Ольга Слоньовська, вкотре шукаючи факти для розкриття феномена генія, пише, що відчуття власної геніальності у Ліни Костенко проявилося ще в часи її перших книг. Закономірно, що сувора самодисципліна й вимогливість до власних поетичних творів були не випадковими, а усвідомленими. «Хемінгвей був суворим до своїх колег-ровесників, а найсуворіший – до себе самого». Його нещадна вимогливість до письменницької професії – взірцева, а роздуми про покликання митців – такі плідні для нас і незаперечні: «По-перше, потрібний талант, великий талант. Такий, як у Кіплінга, потім – самодисципліна. Самодисципліна Флобера. Потім потрібно мати ясне уявлення про те, що з цього всього вийде, і треба мати сумління, таке абсолютно незмінне, як метр-еталон в Парижі, для того, щоб вберегтись від підробки. Потім від письменника вимагається розуму та безкорисливості й – найголовніше! – довголіття. Спробуйте поєднати все це в одній особі і примусьте цю особу здолати всі впливи, що тяжіють над письменником…» Ліна Василівна й поєднала всі ці важливі компоненти!..
А мені залишається висловити жаль, що у нас немає державної політики у виданні подібних монографій, щоб вони були в бібліотеках кожного навчального закладу як золотий ключик нащадкам…
Кривий Ріг, червень 2026 року
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.