“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
29 червня завершив свій земний шлях Дмитро Романович Шупта. Ця стаття була написана раніше, і присвячена творчості відомого українського письменника.
У лютому 2026 року Дмитру Шупті виповнюється 88 років. Дата не ювілейна, але красива – красива і за повнотою внутрішнього змісту, і за своєю графікою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Народився Дмитро Романович у селі Курінька, на лівому високому, з горами й шпилями, березі ріки Удай, що на Чорнущині Полтавського краю. Подібна інформація традиційно сприймається як довідкова, але насправді вона часто є ключем до розуміння глибинної натури митця. У випадку ж Дмитра Шупти топонім Курінька й гідронім Удай – це альфа й омега його художнього світу, це та галактична вісь, навколо якої обертається космос його поезії. Обидва слова несуть у собі прадавні священні смисли: Кур – то божество Сонця, Удай – велика вода, життєдайна стихія, і коли читаєш поета, не можна не відчути, що він, людина двох новітніх століть, у своєму єстві пов’язаний з тим минулим, яке сьогодні уже сприймається як міф, але метафізика якого невідступно окреслює сьогодення. Саме ця прадавня й незнищенна енергія – «В чані дня грає простору брага Перемінами всіх кольорів» – і стала першоімпульсом його творчості, вона і зумовила контури його поетичних тенет, про які мова піде далі.
За його власним твердженням, віршувати він почав рано, у 1956 році в газеті «Колгоспна праця» з’являється його перший друкований віршований текст «Пісня про Миколу тракториста». Хтось запитає, а навіщо така деталізація цієї архаїки – та, мабуть, для того, щоб краще відчути ту колосальну духовно-творчу роботу, яка позначає шлях автора, якого знаємо за творами про Сковороду й Мазепу, за поемою «Колимські дівчатка». Після першої публікації писати він не припиняє, але тільки 1968 року з’являються дві збірки, що презентують його ім’я – «Полум’я мелодій» – колективна, і власна «Провісники цвітіння». На початок 90-х у нього 8 збірок. «Звичаї землі» (1987) увійшли до списку книги року, підсумовують цей період «Світовщина» і «Чаїне озеро» – видання уже «перебудовного» часу, коли відчувається хай позірна, але все-таки лібералізація цензури, варто відзначити і те, що вийшли вони одного – 1989 – року. Загалом за час незалежності, як засвідчують два випуски (2008 й 2018 рр.) біобібліографічного покажчика, Дмитро Шупта видає 40 окремих видань (на сьогодні ця цифра збільшилась).
Якщо дитинство і юність – це пережиття Другої світової, то своє 84-ліття Дмитро Романович зустрів, почувши перші вибухи в Одесі 24 лютого 2022 – почався той етап російсько-української війни, який зараз ми називаємо повномасштабним вторгненням, – війни, що по суті триває не одне століття, смислом і передчуттям якої сповнені його твори.
Історичність як тематична спрямованість лірики Дмитра Шупти, історія як тенета його поезії – це передовсім оптика творчої індивідуальності у сприйнятті зовнішнього світу і стратегія вибудови стосунків з ним. Його історія локальна в просторі (терени так чи інакше пов’язані з Україною), але по суті не обмежена у часі. Це не тривіальний історичний погляд, коли розуміння сьогодення передбачає розуміння історії, не традиційний зв’язок часів, це не пояснення історією, але життя нею, присутність у ній, цілісне особистісне відчуття її присутності у кожному моменті буття. Просторово Україна універсалізується до світу як такого, а художній час підкреслює ілюзорність фізичної природи історичного часу. У цьому випадку історія закономірно фокусується на людині як носії одвічних духовних імперативів, сама історична подія втрачає домінування констатації як самодостатнього смислу, набуваючи необхідності суб’єктивного переживання. З часом у творчості Шупти ця тенденція увиразнюється і стає домінуючою – якщо для 70-80 років характерні «Парипси», в яких на першому плані історична подія (один епізод з відступу 1941 року поблизу села Парипси), і образ людини істотно корелює з нею, то наступні десятиліття – це «Карма гетьмана», «Іван Піддубний», «Колимські дівчатка», в яких минущість, проминальність історії, як, до речі, і її повчальність, значимість як події, відступають на другий план, заступаючись стихією теперішнього переживання, тотально індивідуальним ліричним почуттям. Хоча не можемо не відзначити, що ця тенденція заявлена і в ранніх поемах («Леляки», «Жорданія, «Звичаї землі»), що виразно прочитується у написанні поеми «Хан Боняк» (1989), перший начерк якої заявлений невеликим циклом віршів під назвою «Боняк» в ранній збірці «Провісники цвітіння» (1968). Винятковий інтерес тут становить розгортання й втілення «Осягнення», маємо всі підстави назвати його проєктом творчого життя Дмитра Шупти, який навіть не будемо тут окреслювати роками й жанрами, бо потребує він окремої розмови.
Досить промовистим є те, що назви багатьох збірок Дмитра Шупти несуть у своєму підтексті специфічний пейзажний сенс – «Провісники цвітіння», «Сонях сонетів», «Звичаї землі», «Листя клена», «Межінь», «Зелені ріки зріючого літа» (остання – переклади болгарських авторів, але показовим є вибір поетичного рядка, що озаглавив збірку). Ми зустрінемось у творах автора з пейзажем сільським і міським, перед нами постануть і степ, і море, ліс і небо, ріка, яри й видолинки. Невипадково його пейзаж був помічений критиками, літературознавцями Степаном Пінчуком, Віктором Іванисенком, Любов’ю Ісаєнко. Зокрема, спираючись на міркування цих дослідників, можемо сказати, що поетична мариністика Шупти – першорядне явище в українській літературі. Особливе місце тут займає збірка «Око Курячого Бога» (2013), яка тотально присвячена портретуванню моря й Одеси.
Загалом пейзажна лірики посідає не тільки вагоме, а над-вагоме місце у творчості автора, звичайно дещо абсолютизуючи можемо сказати, що внутрішньо вона тотально пейзажна, – і ця тотальність уже несе у собі самозаперечення, пейзаж перевершує себе, перестає бути елементарним способом вираження, не кажучи вже про зображення природи, він стає над-просторовою точкою споглядання й злиття автора як творця з творінням.
Дозволимо собі ще раз підкреслити, що пейзажистика поета заґрунтована не тільки, а може й не стільки, на спогляданні, скільки на органічному зв’язку з природою, – таке враження, що він не вживається в пейзаж, а живе в ньому і тільки на момент виходить з прадавньої стихії, щоб долучити свого читача до неї. «…І краплі на софорі повисли прямо головою вниз…» – це оптика краплі, а не споглядача. «В морі шторм у п’ять-шість балів, Скалять зуби буруни…» – тут не стільки фантазійна метафорика, скільки фізичне відчуття. «Провалля на проваллі в Шкуратах, Баюра на баюрі у Курінці…» – і реалістична локальність ландшафту відступає перед виром першотворення, в доісторичність якого занурена авторська свідомість.
Хай це звучить дещо схематично, але пейзаж Шупти цілком можна назвати інтенсивним, маючи на увазі те, що його цікавить не охоплення різноманіття краєвидів, ландшафтів, природи, але концептуальне повернення до баченого, щоразу нова огранка уже заявленого пейзажу, географія якого переважно міцно пов’язана зі знаковими для нього місцями: рідна Курінька, де народився, відтак – Чорнущина, Полтавщина; Крим, де навчався і працював; Одеса, яка вперто з’являлась в його долі ще з юнацтва, а з кінця 80-их стала домівкою, і, знов-таки, назви збірок – «Світовщина», «Чаїне озеро». Зображення природи у ліричному творі зазвичай пов’язане з підкресленим емоційним навантаженням, яке висловлює «ландшафт душі», в той час як у пейзажистиці Дмитра Шупти сам ландшафт, його реалістична конкретика володіють власним смислом, власною біографією, що в контексті всієї творчості стає над-біографією самого автора. Так, помітне місце в його поезії належить образу ріки. Це може бути Многа Чорнущини, Салгір у Сімферополі, але першість незаперечно отримує Удай, «меандрові» вигини якого відкриваються з Курінських гір і шпилів – «Над горами в тихій Курінці Творився над Удаєм світ». Портретна галерея Удаю досить розлога, згадування імені ріки надає її образу певного паритету з людиною з її берегів, кульмінаційною ж точкою їхніх життів постає станс «Святі краї». Він може сприйматись і у цілком біографічному плані: Курінька – Одеса, ріка – море або в іншому ракурсі – гірке усвідомлення знелюднення рідного села, але у будь-якому випадку тут домінуючий сенс формується образом ріки, що одночасно сприймається і як прото- і як над-я. Невипадково у цьому вірші Удай втрачає найменування, це уже не ріка дитинства чи історії як такої, але фатум метафізичного краю як вища суть біографії сущого. Тому це не Лета чи Стікс, які знеособлюють чи відокремлюють, розмежовують, – це течія, що несе, трансформує, але не поглинає.
Ця річка, знаю, буде нічиєю,
Народ покине ці краї – і все.
Несе вода й мене за течією.
Мабуть до моря синього несе.
Покинув я вітчизну ясенову.
Прощайте, рідні обрії мої!
Я в морі стану чайкою і знову,
Дасть Бог, вернуся у святі краї.
Глибинність розуміння поетом слова як такого постає у постійних конотаціях в його творах слова з голосом, зі звучанням. Більше того, говорить, звучить в його творах не тільки голос людини. Своїм словом володіє у нього кожне Боже створіння від каменя («Голос каменя») до равлика і роси («Голос роси»), врешті-решт, уже згадуваний нами простір («Голос простору»). Не помилимось, коли скажемо, що фізика слова знаходить у нього свою художню формулу, яка ніби «зчитується» ним в емпатичному спілкуванні з природою речей. Тому закономірно, що такий важливий мотив у творчості чи не кожного поета – писання, творення – у Дмитра Шупти виявляє себе саме у контексті теми слова («Заблукані слова»). Більше того, власне єство, перебування себе у цьому фізичному світі мислиться поетом в ототожненні зі словом, всевладдя якого постає у прозорості асоціацій станса «До останньої сторінки»:
Піду собі й не оглянуся,
Злиняю за ріку Удай –
Сторінкою перегорнуся,
А ти мене перечитай.
Відтак не зваж на забарінки
Й на спогади, які зорнуть,
І до останньої сторінки
Зумій мене перегорнуть.
Насамкінець ще одне міркування. Тенета Дмитра Шупти адресовані людині культури. Людину цивілізації може, скажемо так, дестабілізувати його україноцентричність, але може і повернути її до культури як такої. Націоцентричність не є запереченням іншого, без самопізнання неможливо прийняти ширший світ. Відсутність поваги й любови до національного ego породжує глухоту до культурного єства інших народів. Попри все нікуди не втечем від присуду Шпенглера – культура жива, доки є душа, яка її чує, і хай великий німець мислив наднаціональними контекстами, та душа, якій призначено чути, все ж озивається у власному слові.
Чи вичерпали ми цими нотатками бодай поверховий огляд тем і мотивів поезії Дмитра Шупти? Звичайно ні. Та й завдання наше було трохи інше і полягало воно, дозволимо нагадати, в окресленні контурів тенет та їх силець, якими поет прагне уловити читача. Хтось може запитати, чому така контамінація, хіба поезія це тенета, а не вільний політ уяви, чуття і думки… Сперечатись не випадає, але самоствердність вільного духа (а йдеться тут і про митця, і про того, кого він веде за собою) саме і полягає в усвідомленні й доланні обмежень як реалізації поклику, що закарбований у єство людини вищими силами. Тому зараз коротко про те, про що не сказали, торкаючись біографічних моментів. Дмитро Романович хотів бути художником, вивчився на лікаря, закінчивши Кримський медінститут з відзнакою, на різних етапах життя працював вальцовщиком, санітаром, фельдшером на швидкій, зубним лікарем, врешті- решт хірургом. Але тенета поезії з сильцями історії, природи, слова вимагали від нього іншого поступу, що і зумовив його осібну присутність в українській культурі.
Хутір Нехристівка, на Полтавщині
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.