“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
Мій телефонний дзвінок був наполегливим, він так радісно дзеленчав, старався додзвонитися до адресата, міняв тембр голосу, ставав то густішим, то співочішим, на хвилю затихав і знову продовжував свою солодку пісню виклику бажаної людини. Наполегливо працюючи, він замовкав на годину, а тоді знову починав свою роботу, нагадував про себе, терпеливо співав закладену мелодію, не сердився на мовчазну реакцію, був дуже толерантним, і спокійним… Впевненість, що рано чи пізно його почують, озвуться, не покидала його, а бажання дотелефонуватися подвоювалося…
Телефонний дзвінок був упевнений, його не проігнорують, звернуть увагу, зрештою він не просто телефонував, він ніс вітання з Днем народження…
Справа в тому, що тут йшла мова не лише про День народження, хоч це було на першому місці, а йшлося про любов до великої людини, Берегині, дружини генія двадцятого століття, поважної Валентини Данилівни Гончар!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дзвінок не був надокучливим, він спокійно виконував свою роботу, співав в міру набирання номера, поважно затихав, роблячи паузу і, дякуючи своїй господині, радо виконував її наступне бажання!
А бажання було єдине, дотелефонуватися, привітати з Високим Ювілеєм, побажати міцного здоров’я і, делікатно натякнути, що сотня вже на порозі…
Телефон пані Марії Сметанської, що була давньою подругою Валентини Данилівни, був на часі, вона теж не могла додзвонитися…
– Хотіла привітати Валентину Данилівну з її високими роковинами, але…. – з сумом в голосі говорить пані Марія.
– Мій телефон теж не досяг успіху, – з твердістю в голосі говорю я і додаю. – Але він навіть не думає здаватися…
Телефонуючи до Єльчина, доброго друга і помічника пані Валентини, заспокоююся, все добре, іменинниця дома, але часте відмикання світла шкодить не лише здоров’ю людини, а й порушує роботу телефонного апарату. В країні війна, яка нагадує про себе на кожному кроці, а мовчазні телефони це вже наслідок підступної агресії…
«Усе моє життя – прелюдія до пісні», – нагадав мені ці слова директор видавництва «Каменяр» пан Дмитро Сапіга, отож, продовжувати йти до пісні не тільки треба, а й необхідно…
Телефон вибирає найкращу хвилину дня і радо приступає до роботи, знову посилає солодку мелодія і, яке щастя, йому відповіли!!!
Радості не було меж, телефонна трубка співала, а серце калатало так голосно, що, здавалося, ще мить, і вистрибне з грудей…
Розмова з Валентиною Данилівною була дуже проста і поважна. На вітання з славним ювілеєм відповіла радісно, але стримано, однак стішилася, що я нарешті дотелефонувалася… Все довкола стало теплим і ніжним, навіть сирена вила не так тривожно!
Любов Гонтарук і Валентина Данилівна Гончар Валентина Данилівна – геніальна людина, Бог наділив її мудрістю доброти і поміркованості, потужним талантом бути непомітною, але Великою, вмінням терпеливо нести в люди світлий геній Олеся Терентійовича, підтримувати його велич і реагувати на успіхи, додавати радість в період підняття вгору і сили в часи вимушених віхол.
– Як здоров’я? – запитала я, надіючись на позитивну відповідь…
– Погано, – чесно відповіла Валентина Данилівна. – Бажає бути кращим!
Так, пані Валентина в поважному віці, дай Боже нам всім до цієї пори дожити, але щирість в розмові, світлість думки, доброта і любов просто дивують!
Пригадалося перша зустріч з Валентиною Данилівною, коли в 1977 році подружжя Гончарів відвідало прекрасне місто Збараж, що на Тернопільщині. Елегантно одягнена, усміхнена і щаслива, пані Валентина йшла на крок позаду свого чоловіка, достойно і величаво трималася на віддалі, дозволяла генію приймати удар квітів, посмішок і вітань… Тут не лише мова про Велику постать Берегині, про її роль в житті генія, тут мовиться про всесвіт почуттів, який був поруч, який несла, точніше, вміла нести з повагою.
Налаштовувати себе на частину доброго настрою, – це вже мистецтво! Валентина Данилівна вміла постійно жити в процесі отримання добра і поваги, вміла нести тягар слави і отримувала заслужену любов.
– Чомусь мене Бог тримає… – ллється з уст Валентини Данилівни. – Сама не знаю, чому…
– Бо Ви заслужили любов і повагу, – мовлю я і продовжую. – Ваша висота дуже скромна, а порядність безмежна!
Багато людей, які нібито все роблять правильно, стають забутими, покинутими, невизнаними. А відповідь тут дуже проста, їм бракувало почуття вдячності… Так, саме простої і довірливої вдячності!
– Ой, дякую пані Любо, – мовить Валентина Данилівна. – В чомусь Ви праві…
Голос яскраво спалахнув, тембр засвітися, так-так, я це відчула…
– А ви знаєте, що Олесь Терентійович згадував вас? – тихо мовить Валентина Данилівна.
– Знаю, читала, більше того, напам’ять вивчила. Хіба таку похвалу можна забути?
«Коли слухаєш веселе щебетання молодих вчительок, якраз тих, що плекають нашу мову, прищеплюють дітям любов до красного письменства, завзятих народних вчительок, що кожна з них говорить, мов у срібний дзвін кує (ці люди знають собі ціну), – коли все це бачиш і чуєш, коли на кожному кроці пересвідчуєшся, з якою тягою люди тягнуться до книги, не раз подумаєш у хвилюванні: ось на чому тримається життя! Воно тримається на людяності, на гідності, на любові!»
– Любо, запрошую вас в гості… – поважно, тихо, але дуже солодко, мовила Берегиня… – Ваші слова мене зігріли…
Боже, а скільки разів за 50 років дружби з Валентиною Данилівною слова Берегині мене не те що зігрівали, а піднімали! Їх не злічити…
– О, це та красива жінка, – мовила Валентина Данилівна, відчиняючи двері своєї квартири, коли я вперше переступила її поріг в Києві!
– Пані Люба – наша найближча родичка, – відповіла Валентина Данилівна на запитання цікавій гості на ювілейному вечорі Гончара: «Хто я буду Гончарам?»
– Любо, сталася біда, книжку «Я маленька липка» хтось привласнив…
– Та це ж радісна подія, – сміюся я. – Беруть на вічне відання тільки хорошу книжку…
– Любо, а ви любили Гончара? – запитання на зустрічі з гостями з Німеччини.
– А хіба були в Україні жінки, які не любили Гончара? – не забарилася моя відповідь…
– Щоб вас побачити, Всесвіту потрібний час…, – Валентина Данилівна за філіжанкою кави…
Що ще сказати…
Слово Валентини Данилівни має вагу, а поступки світло. Берегиня вміє керувати часом, більше того, навчилася його обминати, не звертати уваги на стрімкий біг, жити, якщо не поза часом, то поза його виміром… І це не голі слова!
Майже 50 років я знаю цю чудову і привітну особистість, але, о диво, вона зовсім не змінилася! Бог дав їй високу мудрість не старіти ні тілом, ні душею… Я ніколи не чула від неї слів «не маю часу», чи «так мало часу залишилося»… Дослідники Великої Берегині ще будуть ламати голови над цим питанням, але я можу з твердістю сказати, вона є Повелителем часу!
Таке привітне і чисте обличчя є лише в однієї людини на Землі, дорогої Валентини Данилівни. Вона, мабуть, єдина поміж нас, творячи на невидимому фронті любові і поваги, незважаючи на роки і хвороби, заслуговує на право бути визнаною і Освяченою своїм часом!
Многая літа…
Вийшла сльоза, покотилася, торкнулася куточка уст, досягла шиї…
Не витирала…
22.05.2026
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.