“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
Моя колишня сусідка Ольга весь свій бабський вік на мужиків дивилася, мов кіт на сметану. Казала: у мене батько був злий, як собака, то я ласки шукала, бо в дитинстві її не зазнала. В сім’ї, значить, не знала. Тож після школи одразу й гайнула зі свого села – шукати тої ласки. Наче то така трава, що росте десь далеко, в особливому місці, і не кожному на очі показується. Шукала спочатку в технікумі, потім в інституті, а згодом – як то кажуть, у трудових колективах. Де тільки не робила! А стільки разів переїжджала! Казала: під лежачий камінь вода не тече, а на одному місці людина втрачає… як це вона казала? ану ж чи згадаю? ага: свіжість сприйняття. Ну, що з часом вона не може глянути на чоловіка так, наче вперше його бачить, і себе чоловікові не може показати… свіжо. Око, мовляв, замилюється, і все та всі довкола стають наче тлом. А Ольга не хотіла ні до чого звикати, якщо воно їй не до душі було чи обридало. Казала: не хочу й не буду мохом обростать!
І не обростала – ні мохом, ні жиром. Доглядала себе, як квітник. І під сорок видавалася дівкою, тільки по-жіночому апетитною та звабливою.
Отож, Ользі треба було, щоб щоразу – як уперше. Та все ж двічі вона таки заходила в одну річку: верталась до першої, ще шкільної любові, а пізніше – до першого чоловіка. Та завжди мала напохваті, для надто цікавих, переконливі пояснення. То вона хотіла перевірити свої почуття – бо ж, мовляв, люди з часом змінюються, і змінюються їхні погляди й оцінки, а отже й стосунки. То вважала, що має повернути дочці батька, раз не виходить знайти їй доброго вітчима…
Я думаю, що все те – брехня. А якщо й не брехня, то не вся правда. Просто Ольга ласа до любові! Так казала моя мати, і в цьому я з нею погоджуюся.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Однак правда й те, що гребла вона любов не тільки до себе, а й од себе. Щедра була в цьому ділі і не скупилася на глибокі «чувства» – і де вони тільки в неї бралися? Наче мала не душу, а бездонну криницю, з якої скільки не тягай воду, а вона, мов із центру Землі, все прибуває й прибуває – чиста, а мо’ й не чиста, але хмільна. Бо мужики тяглися до тої криниці навіть тоді, коли Ольга вже й п’ятий десяток була розміняла. У черзі стояли! Хвости розпушували! Билися, як півні на перелазі!.. Стільки гіркого та кислого ковтнула вона од тих мужиків, стільки сліз через них пролила! Та од того її приворотна вода не стала ні оцтом, ні полинним настоєм, ні ропою – бо чоловіки такого не люблять. Ось що найдивніше! Аж траплялося й так, що Ольжині коханці, мабуть, упившись тієї чарівної води, злісно плювали в її колодязь – і йшли собі далі. Вона втиралася, шморгала носом, потім роззиралася – і, зібравши манатки, сідала в поїзд, на автобус чи маршрутку. Міняла, так би мовити, тло… І справді, на новому місці невдовзі знову знаходила спраглих. Так що в її криниці вода не застоювалась…
Моя мати казала, що Ольга – просто курва, але я з цим не згодна. Бо та Ольга в сорок два знову вийшла заміж, і вийшла щасливо! І тепер уже сама плює сміючись – на все й усіх.
А я ніколи заміж не ходила…
Ох, якби ж то і в мене була криниця з такою водою – хіба б я скупилась? І мені було би теж байдуже, ким чи якою мене називають, – чужий роток часто чорний та заздрісний: удень плює в чийсь щасливий колодязь, а вночі жадібно смокче з власної калюжі, якщо має бодай калюжу. А ні – потай жує свій безрадісний цвілий сухар, розмочуючи його сльозами та проклинаючи сусідські весільні короваї.
А в мене ні калюжі, ні сухаря – одна пустеля. Суха, скільки не копай, – нічим не розмочиш. І якби ж то мене заздрість сушила – ні-ні, не заздрість…
Моя мати казала, що так все одно краще, чим роздавать себе направо й наліво. Та це – з якого боку глянути. Я дивилась на свою сусідку зі свого – і була рада, якби можна, помінятися з нею місцями. Особливо після Ольжиного останнього заміжжя. Бо ж її Богдан не одну ніч мені ввижався – і в тих видивах я була такою вродливою та щасливою, що прямо зі сну кидалась до дзеркала: це я чи не я? невже в мене може бути таке?!.. Після того, як він перебрався до Ольги й вони розписалися, я стала обходити її хату – мов чорторий, і навіть голови в той бік не повертала, хоч як кортіло.
* * *
Як піде на прірву, то хоч возом упирайся, а скотишся на дно. Таке наче й справді доля кожного визначена ще з народження і, хоч круть, хоч верть, хоч у небо плюй чи з ранку до ночі поклони бий, а буде тільки так, а не інакше… Ото живе собі чоловік, живе, день до вечора – вік проживе, як під кущем, звиняйте, нужду справить, – а потім каже, що то йому таке життя собаче було на роду написано. Може, й написано, як перевіриш? А може, то просто виправдання, бо ж плив за течією і думав: раз не упираюся вітрові, то й винесе мене прямісінько в море щастя – він же дме туди, куди Бог дивиться? А Бог – одвернувся! І воно не винесло! Ну, значить, доля… А інший, бува, все життя гарує на те щастя, як воляка, гребе, гребе, з ніг падає, так прагне проти вітру встояти, – а все одно пшик. Дивишся збоку: та ж заслужив чоловік те щастя – і перед Богом, і перед людьми заслужив, – за що ж карається? Може, й справді таке життя йому присудилося? Може, Бог не хоче, щоб усі були щасливими? Хтозна, та тільки те щастя од наших бажань і зусиль ну геть не залежить! Дуже несправедливе воно до людей. Ні заслужити його, ні заробити, ні випросити, ні дождатися. І ласкою не приручиш, і на арапа не візьмеш, і на налигачі у своє життя не притягнеш.
Ось моя мати, приміром. Заміж ускочила зопалу – як у гречку, а назад було вже зась. Майже п’ятдесят років покірно й вірно служила: чоловікові, лежачій свекрусі, чотирьом дочкам. Від «супружника», в якого хоч і були золоті руки, та залізні кулаки, мала дякою за свою службу щоденні побої, лайку й крик – і ні хвилинки спокою чи того щастя, про яке вона школяркою читала в гарних товстих книжках… А як трудилася! Всю себе віддавала, як закланна овечка, на вівтар сім’ї та її благополуччя! Щоб було все як слід і не хуже, чим у людей. Щоб було у хаті й коло хати. І щоб у дітей був батько, бо без батька не можна – на безбатченків і вітер плюється…
Ну і що? Єдине щастя, якого вона діждалася, – пережила свого мучителя. Дочки ж не захотіли ждать – щойно сп’ялися на ноги, розбіглися, як мишенята, по світу – шукать собі чоловіків за принципом: аби не такий, як батько. Познаходили. Підкаблучників і ледарів, яких ще називають альфонсами. І почалася веремія: розлучення, пошуки інших, цивільні шлюби, збігання-розбігання… І все ті ж безбатченки.
Долі моїх сестер схожі з Ольжиною, ось тільки вони стали злі, як собаки, і на чоловіків дивляться мало не з ненавистю. Бо вже й самі як мужики – зі штанів не вилазять, курять, п’ють і всю мужичу роботу тягнуть самотужки: «щоб не просить усяких нахлєбніків і не розплачуваться натурою». Яка там уже «натура»! Висохла їхня «натура» давно, до дна висохла… І вони, підозрюю, теж потай заздрили Ользі, коли, наїжджаючи, бачили, що в її криницю й досі падають зорі й зазирає місяць, а сама вона ходить-походжає коло тої криниці у коротенькій спідничці, наманікюрена і на шпилечках, тільки не літає.
Бо Ольга мужичої роботи не робила ніколи. Ольга вдома знає тільки хату, а по господарству мотається її новий чоловік, який навіть на грядку її не пускає. Щоб вона, випадково, собі фарбовані нігті не замастила землею й не мала темних кіл під очима від утоми чи недосипання. Щоб була завжди гарною, як півонія, й усміхалася до нього, як травневе сонце до бузку. То вона й усміхається. А він од того теж цвіте, дарма що не молоденький уже…
Може, й справді чоловіки більше цінують не наші руки й хазяйновитість, а те, як ми їм «даємо» в ліжку? «Мені однаково, що вона пекла, що варила, чи добре виполола грядку, чи свиня погодована і чи побілені стіни. Головне – щоб мені було сладко з нею вночі і щоб вона харашо підставляла щоразу, як я захочу», – так мені колись роз’яснив секрет своєї любові мій зять, сестрин чоловік. Я тоді, мабуть, залилась рум’янцем, як буряковим квасом, бо він зареготав і нахабно щипнув мене за сідницю: «Дай хоч мені, бо й умреш дівкою! Може, в тебе там мед, а ти й сама не знаєш! Оно вже в голові сивина світиться, а там – і досі затичка. Чи, мо’, вже хто розпечатав? Так я борозни не спорчу…»
* * *
Я тоді довго плакала й ловила себе на розпусній підозрі, що якби той Олег не був моїм зятем, то, може, я б йому й дала. Уночі такої гидкої думки я не стидилася, бо ж по темному не тільки всі кішки сірі – у пітьмі не видно й великої родимої плями на моєму обличчі. А ще вночі себе дужче любиш і жалієш. Якщо не любиш когось іншого – бо ж у таку пору особливо хочеться, щоб любов припливала й відпливала, робила кругообіг, як вода.
Тому саме вночі я сильніше відчувала свою пустелю: наче тіло моє загорнуте не в простирадла, а засипане розпеченим колючим піском, безплідним піском, неживим піском; він безупинно тече на мене з усього світу, дюна за дюною, – і не дає дихати… Я здирала з себе все й обливалася холодною водою, але той пісок пік мене і з нутра – вода його не гасила.
Мати довго дивилася на мої нічні «омовіння», а потім сказала, дивлячись убік: «Ти б, дочко, відвару з нагідок попила чи шо… Од такого помагає. А ні, то сходи в аптеку. Кажуть, є зараз средства од женських припливів. Це вони тебе мучать». Та я вже знала, що найкращі ліки од мого жару – звиняйте, в чоловічих штанях.
Тільки де ж я їх могла взять? Іноді мені здавалося, що мою гарячу пустелю бачать усі – й того стороняться. Бо ж і справді: мені вже за сорок, а вслід і досі тільки пси озираються – в надії, що кину їм якусь кістку, коли виходжу з продуктової лавки. А сільські чоловіки так звикли до мого обличчя, що й не помічали: проходили мимо, як повз стовпа, тільки й того, що механічно кивали головами – віталися. А щоб глянули як на жінку… Схоже, це родима пляма на щоці заховала мене од їхніх поглядів усю – з голови до п’ят.
Пам’ятаю, якось, приїхавши до Харкова в службових справах, йшла я з вокзалу темним провулком. І ув’язався за мною п’яний чолов’яга. Все запрошував до себе додому – «повеселитися» вдвох, бо йому, мовляв, цього вечора «грустно возвращаться в пустую квартіру». Я тоді боялася не його домагань, а того, що він утече од мене, щойно ми вийдемо на світло першого-ліпшого ліхтаря. Так і сталося: залицяльник миттю протверезів – і здимів, а я, притулившись до найближчої стіни, ковтала сльози і проклинала всі на світі світла і світила.
Отоді-то я чи не вперше подумала, що ліпше народитися курвою, яку всі клянуть, ніж дожити до старості, як казав Олег, «із затичкою». Звікувати такою собі порядною, доброю, працьовитою старою дівою, яку всі поважають, жаліють і якою затикають усі дірки. Бо це не в мене затичка. Це я сама – затичка. Де є пустота, там і я – затичкою. Бо природа, як відомо, не терпить порожнечі. А Бог не терпить безплідної смокви – і карає її. Ось тільки як це пояснити? Аж оте безпліддя, начебто, од Господа й залежить. Не дав – і за те зверху ще й покарав?!
А може, це не покара – а моє призначення, судьба, яку Він сам для мене й вибрав? Тільки тоді – для чого?.. Це запитання пекло мою душу не менше, ніж тіло – оті гарячі піски.
* * *
Я одна із сестер лишилася в селі, біля матері. Бо найменша – й калічка. Кажуть: це не каліцтво, а лише ґандж, та для дівчини такий ґандж – все одно що каліцтво! Я могла би, звісно, теж утекти світ за очі, та жаль було матері: вона після смерті батька не знала де себе діти і щó робити зі свободою, яка так раптово звалилася на її вже сиву голову. Може, ця родима пляма й не завадила би мені зустріти свою «половинку», може, вона мене десь і ждала, та тільки ж, як казала Ольга, «треба було сраку піднять із насидженого місця – то, може, десь би всілася не на тверду табуретку, а на золочений трон». Ет, замолоду побоялася, матір послухала: мовляв, на чужині будуть на мене пальцями тикать усі кому не ліньки, а біля її спідниці хоч якийсь захист од чужих недобрих очей.
От і вийшло: де народилася, там і знадобилася. Спочатку вона мене няньчила, а потім – я її. Може, й справді згодилася б на щось інше? Ольга каже, що я дурна, хоч і добра. Ольга – не мати, правду скаже. Ольга ніколи правду не ховала – ні в кишеню, ні за пазуху – недарма ж її в селі не люблять. Не тільки за оту її правду межи очі, а й за те, що живе, як хоче. А найбільше, звісно, за те, що врешті знайшла своє щастя. Таким завжди заздрять. Тільки плювала вона і на людську нелюбов, і на наговори, і на заздрість…
Я чого про смокву згадала? Коли мені повернуло за тридцять, я заговорила з матір’ю про те, що хочу дитину. Від кого завгодно, бо ж заміж мене, по всьому видно, ніхто не візьме. Господи, як вона розкричалася! Мало мені, казала, трьох нещасних старших дочок, у яких ростуть діти сиротами, бо вони не схотіли терпіть своїх чоловіків, – так ти збираєшся в мою хату ще й байстря привести! Бач, що надумала! Стільки літ прожила правильно, як слід – жодної тобі плітки, жодного кривого слова, – о, це в селі велике діло! – а оце здуріла. Страм на мою голову хочеш зібрать з усього світу?! Не смій, кажу тобі! Не гніви Бога й судьбу. Видать, Він знав, чого тебе так помітив. Отакий знак на лиці – і ти з ним у блуд хочеш кинуться? Вже краще з моста у воду!
Не погодилася вона й на те, щоб я всиновила якусь сирітку. Сказала, що вже надто стара, щоб чужим дітям згодовувати свої останні роки. І порадила запастись терпінням та ждати жданого. Мовляв, Господь Сам обов’язково пошле мені щастя, якщо я його гідна. Або ж – долю, якої я гідна. Або ж – ту, яку Він мені уготував. «Сиди на одній сраці – тепліше буде», – повторила наостанок слова своєї матері – моєї бабусі, і поставила жирну крапку в нашій розмові. Більше ми на цю тему не говорили ніколи.
Коли мати померла, мені було сорок п’ять. Черговий мій зять, якого старша сестра Ірина «виписала» по газеті аж із-під Воронежа, вже на похороні, єхидно усміхаючись, прошепотів мені перегаром у вухо: «Помні: сорок пять – баба ягодка опять. Ти тєпєрь одна – делай, шо хош. Шоб потом не жалєть, как пісал класік, о бесцельно прожитой жизні». Я тоді на нього гарикнула, мов собака: не лізь у моє життя! А він хазяйновито пройшовся поглядом по всій моїй постаті, як по власній вулиці, і плюнув мені під ноги: «Да кому твоя жизнь нужна? І ти сама? Живьош травой – умрьош травой. Только і знаєш – работу да заботу о, так сказать, бліжніх. Дура!»
І знову я плакала. І хіба одну ніч? Бо правду він сказав, та я нічого не могла змінити – ні в собі, ні зокола. Я ридала, як корова, і пекельний пісок моєї пустелі ставав ще й солоним.
* * *
І тоді я пішла до Ольги. Почула, що її Богдан саме у відрядженні, то й зважилася. Купила пляшку вина дорогого й велику коробку цукерок. Зайшла ніби з тої причини, що нема мені з ким свій день народження відсвяткувати, та насправді – за порадою: як мені, отакій дурепі, жити далі? Бо чомусь думала, що «курва Ольга» знайде для мене потрібні слова.
Вона усміхнулася з порога – якось силувано, наче крізь сльози. Заходь, каже, я зараз сама хазяйную.
– У тебе якесь лихо? – спитала я, бо те лихо лежало глибокою тінню на її писаному обличчі, а під очима розпливалися рожеві плями.
– Ох, лихо, та ще й яке… – вона важко зітхнула й глянула якось знизу вверх, хоч була вища за мене. – Сідай, розкажу, все одно таке довго не сховаєш… Вагітна я, Олено.
– Вагітна?! – від несподіванки я лантухом осіла на стілець.
– Два місяці. А Богдан дитини не хоче… – Ольга шморгнула носом. – Каже: пізно вже, у мене, ну, тобто в нього, оно двоє внуків скоро в школу підуть, і твоя Валька через місяць внуча подарує… Жене мене на аборт… А мені не можна робить аборт… А він каже, що покине мене, якщо народжу, бо це стид і страм… Оле-е-е-но-о…
– Не вірю! Не міг він таке сказать! – вирвалося з мене.
Ольга аж кинулася. Вмент заковтала сльози й метнула в мій бік гострий дротик:
– Ти його не знаєш! – вона загнала дротик глибше і різко мотнула головою – так, що руда грива розсипалася по плечах. – Чи… може… знаєш? – у її голосі зазвучала підозра.
Перед моїми очима промайнуло обличчя Богдана – вилицювате, смагляве, завжди гарно виголене, обрамлене ранньою, але густою і все ще кучерявою, сивиною… О, любов таки зла… І сліпа!
– Господь з тобою, Олю, – прошепотіла я тихіше трави. – Просто… просто… не віриться мені. Важко в таке повірити. Якщо любиш… Якщо любить…
Ольга знову розревілася:
– Яка ти дурна-а, Ол-е-но… То одне, а то друге… То – любо-о-ов, а то – ді-і-і-ти…
– Ти не бійся, – кинулася я її заспокоювати. – Богдан тебе не покине. Це він зараз так каже, а коли ти народиш… любитиме ще дужче… Ось побачиш…
Я вже й руку простягла, щоб погладити її довге волосся – таке гарне, таке шовковисте, дарма що фарбоване. Та вона раптом різко відступила вглиб кімнати – наче їй не вистачало простору – і звідти облила мене з голови до ніг гнівною хвилею:
– Брехня! Щó ти про це знаєш? Яка тоді любов? Діти всю її висмоктують, ненаситні, в своє горло! До останньої краплі! До дна!.. Я теж не хочу цієї дитини! Ось!
Ольга кричала мало не з відчаєм, а її очі блискали так люто, що я затулила лице руками і теж відступила назад, аж до порога. Що ж робити, коли Бог одним не дає нічого, а інші не знають, куди дівать?! Я ледве стримувала себе: з нутра підіймалася гаряча лава і вже мало не клекотала в моєму горлі…
Тим часом Ольга трохи стишилася і, шморгаючи носом, продовжила:
– Я жити хочу, Олено. Хоч на старість навтішатись життям. Для себе. Із Богданом! Ми ж тільки два годочки разом. Ще й не облаштувались тут до пуття… З мене хватить і внуків, бо ж ясно, що моя Валька підкидатиме їх мені, як зозуля. Моя ж порода!
І тоді таки вирвався з мене вулкан! Мов підтята, впала я на підлогу, обхопила Ольжині голені ноги й гаряче зашепотіла – швидко-швидко, щоб вона не могла ні отямитися, ні вставити й словечка:
– Олю, Оленько, прошу тебе, благаю, народи цю дитину… Для мене! Я її заберу, всиновлю, вирощу… Виїду з нею звідси… далеко-далеко… щоб не муляти очі ні вам, ні людям… Я її любитиму… Я її нічим не обидю ні разочку… Я їй усе віддам, бо кому ж мені оддати все моє?… Ти ж знаєш, я давно хочу дитину… Знаєш, мати мені не давала взяти чужу, а своєї я вже ніколи не матиму… ніколи… У мене ж усе є: і гроші, й до грошей, і спеціальність така, що я будь де добре зароблю… Мені од вас нічого не треба… Якщо хочете, Я вам заплачý, ТОБІ заплачý… Зараз так роблять, тільки не треба афішувати… Народи, молю тебе, Оленько!..
Тепер мовчала вона. Вражено й аж перелякано. А я говорила, говорила, говорила… Дала волю всім своїм пекельним піскам, що дійшли-таки до точки плавлення. Вони взяли Ольгу в щільне кільце, обступили, як армія, що лавиною йде на приступ міста. Бо ж їх було так багато, що вони могли засипати всі криниці світу, всі річки й озерця, всі моря-океани, не кажучи вже про міста!.. Ну, так мені тоді здавалося.
О, я знала, що прошу дуже багато, неймовірно багато! Але ж для неї це була зайвина, яка заважала її щастю! Мене ж та «зайвина» могла ощасливити на все життя…
Потім ми плакали обоє – кожна за своїм. І під тими сльозами в моїй душі підіймався й щомиті міцнів благий росточок надії, і я бачила, що «курва Ольга» повисає на ньому, як на соломинці, здатній утримати над прірвою її любовну ідилію.
Я пішла додому аж під ранок, вирвавши з Ольги обіцянку, що вона обдумає мою просьбу і, якщо вважає за потрібне, порадиться з чоловіком…
А вже наступного дня вона прийшла до мене сама і, дивлячись кудись у куток, сказала, що Богдан згоден, і навіть береться допомогти все влаштувати. Тільки одна умова у них до мене: щоб я назавжди виїхала із села ще до того, як вона народить, і, якщо я не проти, вони куплять мою хату – за дуже хороші, за словами її чоловіка, гроші…
І тоді я вперше подумала, що не хочу мінятися місцями з Ольгою.
* * *
Мого сина я назвала теж Богданом. Вони не хотіли, та чого б я їх слухала? Кого очі не бачать, того серцю не жаль…
І другого назвала Богданом, хоч воно й не гоже давати дитині ім’я недавно померлого в роду. Так вони ж не рідня – вони рідні тільки в моїй душі. А моя душа інших імен не знає: одного згадує – гіркне, другого згадує – плаче, а на третього дивиться – втішається. Бо все – од Бога.
Перший мій синочок був як дві краплі води з Ольжиним чоловіком – кругловидий, кучерявий, смаглявенький. А в гробику лежав білий-білий, бо та хвороба клята всю його кров вибілила, як полотно… Вони й досі того не знають. Нащо воно їм? У них – любов. То хай любляться, поки любиться… Ох!
А другий – той, що зараз зі мною, – тоненький, як бадилина, вузьколиций і волоссячко, мов льон.
Я його на станції зустріла. Як з похорону під поїзд ішла. Світу білого не бачила – так мені було чорно. Тільки Богданчикове крейдяне личко стояло перед очима, як повний місяць у спеку, – і кликало до себе, кликало…
– Тьотю, а у вас нема хлібчика? – гукнув мене в спину тоненький голосочок.
Я й озирнулася.
А в цього хлопеняти теж було бліде лице. Тільки од голоду. Я потім це зрозуміла. А тоді зиркнула на нього – та як заридаю!
Воно до мене кинулось – ну що кошеня до миски з молоком. Я незчулася, як обняла його – та й давай обціловувать! А воно й не виривається, рученятами шию мою обхопило і теж чомусь плаче…
Я не питала, як його мати називала. Кажу:
– Пішли, Богданчику, додому.
І ми пішли. Й не озиралися. Негода була, холоднеча, ще й вітер у спину – підганяв. Тож ми обоє спішили сховатись у теплó.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.